Великий вклад у розвиток Київської держави зробив Ярослав син Володимира, князь Новгородський. Внутрішню організацію держави Ярослав спирав на місцеву аристократію, на клас бояр, що вже дійшли до великого зросту.
Найважливішим державним актом Ярослава було списання законів у “Руській Правді”. “Руська Правда” має значення не тільки як пам’ятка законодавства Київської держави, але також як джерело до пізнання розвитку державної організації і господарства.
Ярослав перед смертю (1054 р.) поділив державу між п’ятьма синами, давши їм окремі землі, а найстарший Ізяслав мав заступити місце батька. Ярослав наказував синам братерську любов і уявляв собі, що династія залишиться солідарною і тим утримає єдність і неподільність держави. Але вже сам поділ території на частини підірвав її єдність. Так Київська держава вступила в період небезпечних потрясінь. Хоч і стався занепад Київської держави, проте вже з давніх часів помічалися тенденції до розпаду. Київська держава була найбільша в Європі – це був прояв її могутності, але одночасно й джерело слабості. Єдність держави утримувала династія, але згодом члени династії втратили почуття солідарності, поринали у дрібні суперечки і тим самим розбивали єдність держави. Князі мусили притягнути до спів управи могутній клас бояр, це спричинило ще більший занепад влади і розлад держави.
На занепад держави вплинули також економічні відносини. Основою сили Київської держави була міжнародна торгівля, що єднала Азію з Середньою Європою і Чорне море з Балтицьким, - вона збагачувала міщанство та боярство і скріплювала князівські фінанси. Але від часу хрестових походів шляхи спрямувалися на Середземне море та Італію, а Україна опинилася осторонь світових ліній. Це спричинилося до зубожіння головного центру держави, Київщини, і відбилося на цілому державному організмі. До остаточної руїни довів Україну її давній ворог – кочова Азія.
2. Галицько-Волинська держава.
Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, що лежала далі від воєнних небезпек – Галичини і Волині. Галичина завдячувала свій господарський розвиток перед усім підкарпатським джерелам солі. Це надавало Галичині особливого значення в українській торгівлі. Важливу роль мали також галицькі шляхи, що вели до Південної Європи. Коли влада київського центру послабла, далека західна країна була залишена на власні сили і сама мусила подбати про свою організацію.
Галичина стала окремим князівством під проводом Ростиславовичів. Ростислав Володимирович був онуком Ярослава Мудрого і він князював у Галичині. Близько 1084 р., за згодою київського князя Всеволода, підкарпатські землі зайняли сини Ростислава, - Рюрик, Володар і Василько. Вони осіли у головних містах – Перемишлі, Звенигородці і Теребовлі. Свою землю вони спільно обороняли від наступів сусідів, що загрожували їм з усіх сторін: Угорщина, Польща, київські і волинські князі.
Галичину з’єднав в одне князівство син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.). Він відзначився безоглядністю у політиці – не вагався навіть порушити присягу, коли цього вимагав інтерес держави. Він обороняв свою країну на три фронти – проти Києва, Угорщини та Польщі. За столицю він обрав собі Галич над Дністром. Він був засновником могутності галицького князівства.
Син Володимира Ярослав (1153-1187 рр.), названий Осмомислом, у перших роках мусив ще обороняти свою державу від київських князів і свого племінника Івана Ростиславича, але остаточно добився миру і довів свою державу до великого розквіту. Ярослав поширив кордони галицького князівства на південь аж до гирла Дунаю.
Серед економічного і політичного росту Галичини зростало також галицьке боярство. Бояри намагалися здобути вплив на управління державою. Але Ярослав не піддався під боярський провід.
Син Ярослава Володимир (1187-1199 рр.), також не хотів піддаватися впливу бояр, але він не відзначився політичним хистом, і бояри прогнали його з князівства. Врешті бояри поєдналися з Володимиром і допомогли йому вернутися в князівство.
На Володимирі закінчився рід Ростиславичів. Століття князювання цієї династії дало Галичині основи її подальшого історичного розвитку. Пізніше Галичина увійшла в державний зв’язок з Волинню.
Волинь спершу відігравала важливішу історичну роль, ніж Галичина – вона мала старі традиції держави волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на захід. Волинь на півстоліття довше, ніж Галичина, була пов’язана з Києвом і до самостійної організації дійшла у половині 12 ст. Та дуже скоро Волинь знову поділилася на малі князівства і через те втратила політичне значення.
Нову епоху волинської історії розпочав Роман Мстиславич (1173 – 1205 рр.), визначний войовник і організатор. Роман у своїй з’єднаній державі дбав про те, щоб зміцнити авторитет княжої влади. Через те він зайшов у конфлікт з галицькими боярами, що намагалися затримати управу у своїх руках.
Розвиток Галицько-Волинської держави був пов’язаний з її географічним положенням: країна розташована на шляху, що найкоротшою лінією з’єднувала Балтицьке море з Чорним, після занепаду Києва перейняла на себе головні торгові і політичні користі. Галицько-Волинські князі зуміли цю територію укріпити і забезпечити. Господарство західних земель, під впливом розвитку торгівлі, піднеслося на вищий рівень.
Галицько-Волинська держава щасливо перейшла період поділів і під сильною князівською владою зберегла територіальну єдність. В організації держави, особливо в адміністрації і війську, використано західні зразки, щоб захистити державу проти ворогів.
Галицько-Волинська держава об’єднувала етнографічні українські землі, і завдяки цьому тут сильніше зазначилися прикмети української культури. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на цілі сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.
3. Особливості суспільно-політичного устрою Київської Русі.
У цьому розділі я хотів би більш конкретніше розповісти про роль окремих ланок суспільно-політичного устрою держави у часи князівства.
3.1. Соціальний поділ населення в Київській державі.
Заняття і економічні різниці були основою поділу населення на три соціальні групи: привілейованих бояр, вільних селян та міщан і невільних різних категорій. Це не були замкнені класи, як на заході Європи, а доволі пливкі верстви, між якими був можливий перехід і переміни.
3.1.1. Бояри.
Назва бояр, спершу “боляр”, походить від “болій” – великий. Ця група складалася з різних елементів. Згодом перевагу здобула князівська дружина. Членами дружини ставали також різні визначні люди – землевласники, купці, войовники: всі, що добилися значення майном чи заслугами. Згадуються також бояри, які походять з смердів. Але, не зважаючи на різне походження, бояри складали добре спаяну верству, сила якої спиралася головним чином на земельну власність. Відношення боярина до князя полягало на вільній умові: боярин міг залишити князя і перейти до іншого. Але взагалі боярство було тісно зв’язане з князями, і обидві сторони взаємно себе підтримували. Боярська служба була спадковою: по батькові ставав боярином син; майно переходило у спадщину боярській донці.
3.1.2. Вільні люди.
Другу групу творило вільне населення сіл і міст. Вільні селяни звалися смердами. Смерди жили на власних дворищах і займалися хліборобством. Мали особисті права, могли подавати свої справи до князівського суду. Населення міст, особливо менших, не відрізнялося від селян ані своїм побутом, ані правами. Окрема міщанська верства купців і промисловців творилася тільки по великих містах. Міське населення брало участь у міських вічах і здобуло значний вплив на політичні справи. І міщани і селяни виконували військову службу – народне рушення. До вільних людей належали також церковні люди.
3.1.3. Напіввільні і раби.
Третю соціальну групу становило населення напіввільне і невільне, що було під владою бояр. Існували різні ступені поневолення, під різними назвами. Закупами звалися селяни, що ввійшли в залежність від дідича через позичку грошей. Вони працювали на землі дідича, як робітники, користувалися його землею. Закуп ставав вільним, коли віддавав або відробляв свій борг. Але якщо закуп не міг віддати борг, то втрачав свободу цілком.
Ніяких справ не мали раби, яких називали холопами або челяддю. Джерела рабства були різні: полон під час війни, купівля невільної людини при ньому і свідках, подружжя з рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від пана. Діти холопа були також рабами. Холопам не належало ніяких прав – вони не могли подавати своїх справ до суду, не могли бути свідками, всюди відповідав за них власник. Раб мав право викупитися з неволі.
3.2. Князь.
Перші київські князі мали необмежену владу, розпоряджалися всіма засобами держави. Джерелом їх могутності було одновладство і військові сили: князь ні с ким не ділив проводу держави, а дружина залежала тільки від нього, та коли держава почала ділитися, князівська влада послабшала. Найтяжчу кризу князівська влада зазнала в Галицько-Волинській державі під час боярської анархії.
Право влади мала династія Рюрика або рід Володимира. Ця династія мала виключне право князювати, чужоземців вважали за узурпаторів.а ще більше незгідне з тодішніми поглядами було “вокняження” бояр, - тому галицький боярин Володислав, що проголосив себе князем, зустрівся з обуренням усіх князів, а князівська неласка перейшла навіть на його дітей.