41. Як і в кожній групі інтелектуалів, у дисидентів існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду". Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення. дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення. Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Отже, як бачимо, у дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х – на початку 1960-х років. "Шістдесятники" - молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: - Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році, на чолі якої був юрист Л. Лук’яненко. Завданням спілки було: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; - Об’єднана партія визволення України; - Український національний фронт (видавав журнал "Воля й Батьківщина"); - Український національний комітет. Регулярні судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів значно посилилися. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду "відлиги" стала робота І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці.
42. Поява українських політичних партій кінця 19 поч. 20 ст. Була прискорена соціальним напруженням. На початок 20 ст. діяли такі партії: ств. 1900р. Революційна українська партія (РУП), виразники інтеречів селянства брали участь в антипоміщицьких селянських виступах . 1902 р. Стався розкол партії. В 1902 р. утв. НУП (Народна партія укр.) шовіністська партія на чолі з Міхновським. 1903 р. УСП (Укр. Соціаллістична партія) та Укр. Радикальна партія (УРП) на чолі з Борисом Грінченко.м 1905р. Реорганізувалася РУП переназвалася на Укр. На укр. соціал-демократичну робітничу патію (УСДРП) провідниками були Антонович, Винниченко, Петлюра і Порш.1908р. УСДРП розпалася внаслідок переслідування царськими властями . Провідниками ТУП були Грушевський, Єфремов, Дорошенко вони всі мали парламентський досвід.
43. В 1965 р. Почалася економічна реформа за ініціативою О. Косигіна. Програма: розширення господарської самостійності підприєств, місцева ініціатива, ліквідіція раднаргоспів, відновлення промислових міністерств. Всі економічні проблеми вирішувалися через Москву. В середині 60х років –поч 70х. Економічний розвиток стабілізувався, створився Державний комітет постачання. В 70 роки Укр. потребувала якісних поштовхів для подальшого розвитку економіки: впроваджування новітніх технологій, інтенсифікація трудових ресурсів, все це було відсутнє в економіці, не виконувалися плани пятирічок. У 70 роках підвищилося с\г виробництво. Центрально-диктаторська політика зумовила уповільнення показників економічного рівня держави. Наприкінці 70х на поч. 80х років економіка України увійшла у смугу тотальної кризи. Економіка була не ефективною, неконкурентноспроможною. Одне з гасел того часу "економіка має бути економною" відповідало духові того часу.
44. На момент війни Укр. землі були поділені між Рос. та Австро-угорськими імперіями. З початку війни рос. війська зайняли частину Буковини, східну Галичину, вступили в Карпати. У 1915 р. Австроугорські війська повернули завойовані раніше тириторії. В 1014 р. В Львові утв. Головна Українська Рада (ГУР) з ініціативи ГУР було створено легіон українських січових стрільців (УСС) кількістю 2.5 тис. Навесні 1916 р. Росіяни завдали удару під назвою "Брусиловський прорив" Рос. Війська просунулися вглиб на 80-120 км. Захопили Чернівці, Броди, Коломию, Луцьк. Ролсія розпочала новий наступ який повністю провалився. Рос. Відійшли ще далі ніж в 1915р. Така ситуаця проіснувала до укладання Берестейського миру.