регистрация / вход

Європа XIV-XV ст.

РЕФЕРАТ на тему: Європа XIV-XV ст.ст. ПЛАН 1. Економічний розвиток країн Європи в XІV-XV ст. 2. Культура Європи XІV-XV ст. Список використаної літератури

РЕФЕРАТ

на тему:

Європа XIV-XV ст.ст.

ПЛАН

1. Економічний розвиток країн Європи в XІV-XV ст.

2. Культура Європи XІV-XV ст.

Список використаної літератури

1. Економічний розвиток країн Європи в XІV-XV ст.

Господарство епохи середньовіччя 14-15 ст.ст.. характеризується перш за все пануванням приватної власності на землю. Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди отримували від землі, яка вважалася головним багатством. Люди, які нею володіли, як правило, панували в суспільстві. Ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв'язках, призводила до протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським володінням, яке зберігалося. Селяни знаходилися в особистій. поземельній, судово-адміністративній і військово-політичній залежності від землевласників. Домінувало натуральне господарство. Обмін відігравав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітивними. Енергія вітру і рік, вугілля і деревини почала використовуватися лише в пізньому середньовіччі і спочатку дуже обмежено.

Місце людини в суспільстві, як правило, визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а походженням: син сеньйора ставав сеньйором, син селянина — селянином, син ремісника — ремісником.

Основними формами господарської діяльності були: сеньйорія (феодальна садиба), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому, економіка була аграрно-ремісницькою, що єднає її з господарством стародавніх цивілізацій і дає підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство — традиційним.

ХІ-ХV ст. — період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного дробництва.

Генеза та розвиток нових господарських форм в середньовічній Європі мали універсальні ознаки. Вони формувалися в основному на соціально-економічній спадщині Римської імперії та господарських досягненнях германських племен.

З кінця XI ст. зростанню і процвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи. Особливо успішно розвивалися середземноморські міста — цспіріі левантійської торгівлі.

Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені дні тижня, а великі торги — кілька разів на рік. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осередок. Ві д центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення була зайнята у сільськогосподарському виробництві.

Доступ до міст був широко відкритий для нових громадян. Хто проживав у місті один рі к і оди н день, той міг розраховувати на охорону з боку міського уряду.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ре месла—текстильне виробництво (виготовлення вовняних, льняних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Серед галузей текстильного виробництва домінувало виготовлення сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва в середньовічній Європі були район Фландрі ї і Флоренція. Шовко-виробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в північноіталійських містах і деяких містах Франції (Ліон).

Значного розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні вій ни вимагали великої кількості зброї і металічних обладунків (кольчуг, панцирів, щитів, шоломів). Попит на метал зумовив прискорений розвиток металургії. Відбувся перехід від відкритих горні в до закритих печей, які забезпечували високий температурний режим і дозволяли виготовляти залізо із тугоплавких руд. У XV ст. доменні печі мала більшість захі дноєвропейських країн.

Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш відомими оули альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські й шведські копальні. Залізна руда мала збут для потреб міського життя і особливо для потреб війська. Соляні копальні були власністю держави і приносили великі прибутки.

Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'є днання ремісників одніє ї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'є днання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їх виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'є днаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

В першу чергу цехи були об'єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їх членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання економічної рівності серед їх членів шляхом як о тримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взає модопомоги.

Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісниче об'єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберігалися документи й гроші.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально-вікові групи (учні - підмайстри - майстри - старші майстри). Кожна така група мала свої чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані в цеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише майстри, які також поділялися на дві групи — власне майстрів (молодших майстрів) і старших майстрів. Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.

Цехова організація була економічно-раціональною в ХІІІ-ХV ст і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної пр омисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати р озвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У ХІV-Х V ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва ман уфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.

В ХІV-Х V ст. в країнах Європи інтенсивно розвивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та урбанізація. Особливо жваво вона провадилася у могутніх міських республіках Північної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї та інших. Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців та арабів. Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в чорноморському басейні, Генуезці поступово закріпилися в пониззях Дону і Дніпра, на узбережжі Криму і Кавказу. Важливими їх колоніями були: Кафа (Феодосія) зіі ринком рабів, Балаклава, Солдайя (Судак) та деякі інші. Не ві дставали ві д генуезців венеціанці. Між гіівнічноіталійськими мі стами-республіками йшла гостра конкурентна боротьба.

Італійські купці торгували в основному із країнами Леванту (Сходу) , чому їхня торгівля й отримала назву Левантійської. Зі Сходу привозили передусім південні овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також пахуче коріння, ліки, перції, цукор та інші. Великий попит у Захі дній Європі мали дорогі тканини, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З країн Причорномор'я поступали риба, ікра, сіль, зерно, хутро, невільники. У Єгипті найбільшим портом була Александрія, яка здобула славу «торгу двох світів»: з одного боку сюди приходили каравани з індійським крамом, а з другого — італійські купці. Європейці торгували також із Багдадом, з країнами Середньої Азії, столицями монгольських ханів.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля Б алтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Вісп ою, Німаном, Реною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любску, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони об'єдналися у союз приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність союз розпочав у XII і діяв до XVII ст. У ХІV-Х V ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у т. ч. Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Ганз ейський союз охороняв своїх членів від грабежів та насильства з боку феодалів, піратів, місцевих властей. Купці союзу монополізували торгівлю Північної Європи.

Товари середньовічних торговельників зустрічалися на чисельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою популярністю користувався ярмарок м. Шампань, який тривав майже цілий рік. Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди безперервні війни. У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На її перешкоді була відсутність битих шляхів, натуральний характер господарювання, хижацька поведінка феодалів-власників земель, через які проходили торговельні каравани, чинені ними різні обмеження, митні побори. Значною перепоною були розбійницькі ватаги.

2. Культура Європи XІV-XV ст.

В основі середньовічної культури лежать традиції Західної Римської імперії, що представляють т.зв. «романський початок». Головними в культурній спадщині Рима є правова культура, наука, мистецтво, філософія, християнство. Ці традиції засвоювалися під час боротьби римлян з варварами і активно впливали на власну культуру язичеського родоплемінного життя франків, бриттів, саксів, ютів і інших племен Західної Європи, що представляє т.зв. «германський початок» середньовічної культури. В результаті взаємодії цих початків виникла напруга «діалогу культур», що дало могутній імпульс становленню і розвитку власне західноєвропейської середньовічної культури.

Середньовічна культура формувалася в умовах панування натурального господарства замкнутого світу сільського маєтку, нерозвиненості товарно-грошових відносин. Надалі соціальною основою культури усе більш ставало і міське середовище, бюргерство, ремісниче цехове виробництво, торгівля, грошове господарство.

Після XIII ст. намітився світоглядний поворот, усе більш усвідомлювалися домагання окремої особистості на визнання. Цей процес йшов поступово, поетапно, почавши з усвідомлення приналежності людини не тільки до християнського світу, але і до свого стану, цехового колективу, де особисті характеристики були можливі остільки, оскільки вони прийняті і схвалені своїм колективом. Людина ставала становою особистістю (на відміну від родової особистості античного світу).

Наступний етап — виконання людиною своїх соціальних ролей. Власне кажучи, у Зрілому Середньовіччі людина виступала не стільки як особистість, скільки як її соціальна роль (купець, рицар, ремісник), коли життя людини є виконання своєї соціальної ролі, що втілюється в професії. Людина ототожнювалася зі своєю професією, а не займалася тією або іншою професійною діяльністю. Канонічний тип особистості почав відчувати соціальну напругу під тиском розвитку форм спілкування людей у процесі становлення буржуазних відносин. Відчуваючи свою зростаючу самостійність в економічній сфері, особистість усе більш стала усвідомлювати свою протиставленість колективу. Це висувало нові вимоги і до духовного світу людини.

Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії. Вона виступає як нова світоглядна опора свідомості, вираження претензії на святе, чисте життя, що виникає в людини, стомленої плотським активізмом пізньої римської Античності. Язичеські релігії були не готові до цьому, але і великі маси людей теж не були здатні стати аскетами маніхейского типу. Християнство з'явилося свого роду «золотою серединою», компромісом духу і плоті, тому що, при усій своїй духовності, Христос воскреє як тілесна істота, що має плоть і кров, яку можна помацати (Фома Невіруючий). Крім того, один Бог краще зрозумілий людині, що має одного феодального хазяїна — сеньйора.

Релігійність як домінанта духовного життя Середньовіччя обумовлює роль церкви як найважливішого інституту культури. Церква виступає і як світська сила, в особі папства, що прагне до панування над християнським світом. Задача церкви була досить складна: зберігати культуру церква могла лише «обмирщаючись», а розвивати культуру можна було тільки шляхом поглиблення її релігійності. Тобто церква повинна була, розвиваючи своє «небесне» життя у вищих формах релігійності, спуститися в світ і, перетворюючи його в Град Божий, жити «земним» життям. Ця суперечливість була висловлена Августином в його роботі «Про Град Божий» (413), де він показав історію людства як споконвічну боротьбу двох спільнот — Граду Земного (спільності, заснованої на мирській державності, на любові до себе, доведеної до презирства до Бога) і Граду Божого (духовної спільності, побудованої на любові до Бога і доведеної до презирства до себе).

Вся історія середньовічної культури — це історія боротьби церкви і держави, їх злиття, уподібнення церкви (папства) державі і реалізації його божественних цілей. Піднесення державності було необхідне не тільки світській владі, але і церкві як доказ реальності сили християнства для будівництва Граду Божого на Землі. Головним знаряддям піднесення церкви стало рицарство, що дозволяє виділити рицарську культуру як окреме явище середньовічного життя. Яскравим проявом цих домагань церкви стали Хрестові походи — спроба мечем об'єднати і розширити християнський світ під владою папства, що грунтувалася на роздробленості феодальної Європи, коли саме церква об'єднала християнський світ, була опорою в боротьбі з мусульманським Сходом.

Із зміцненням національних держав панування релігійного розуміння життя все більше починає змінюватися мирським. На зміну віковим спробам створити релігійну єдність світу в його перетворенні приходять століття пошуків єдності мирського, щоб через нього вже усвідомити перетворювану, втілювану в ньому високу релігійну єдність, і, тим самим, все-таки наблизитися до брам Граду Божого. Трагічна велич середньовічної духовної культури полягає в нездійсненному прагненні до всеосяжного синтезу Бога і людини, що не виходить ні на Землі, ні на Небі. З XIV ст. починається переможний шлях мирського, насамперед — міського життя, в якому зріють торгово-промислові відносини, що розкладають прагнення до релігійно-синтетичного освоєння всього світу, що народжують настрої самостійності, окремості, індивідуалізму, приземленості життя людини.

Становлення буржуазних економічних відносин і зв'язана з цим зростаюча приземленість світоглядних інтересів людини дають імпульс розвиткові наукових знань. Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога. В схоластичному ідеалі середньовічний розум націлений на розуміння божественного задуму. В так зрозумілій науці відкриття якби і не передбачалися, тому що істина в принципі була дана Богом в Біблії, конкретизована в працях отців церкви. Середньовічна наука поділяється на нижчу, засновану на пізнавальних здібностях людини, і вищу — хранительку Божественного одкровення. Головним методом пізнання в цих умовах є збагнення значення божественних символів. Світ в Середньовіччі розглядався як книга, написана Богом, яку треба сприйняти.

Богословські знання домінували в світській освіті (міські школи), а також в університетах, що з'явилися в XI ст. Однак до XV ст., коли в Європі нараховувалося вже 65 університетів, в них крім богослов'я вивчали право, медицину, мистецтво, а надалі — і природничі науки.

В високій літературі зростаюча увага до людини блискуче виражена Данте. В «Божественній комедії» (поч. ХIV ст.) він показує грішників як людей, що тужать про земне життя, виявляє цікавість до людини, її пристрастей: «Ви створені не для тваринної долі, але до доблесті і знання народжені».

Основу музичної культури складав літургійний спів, що оспівує Бога в наспівах, а потім і гімнах, що з'єднують віршований текст з пісенною мелодією. Канонізована музика — григоріанський хорал — містила в собі також співи, призначені для всіх служб церковного календаря. Інший шар музичної культури зв'язаний з ідеологією рицарства (куртуазна лірика трубадурів), а також творчістю професійних музикантів-менестрелів.

В цілому для середньовічного мистецтва характерне шанування Божественного, типізація, абсолютна протилежність добра і зла, глибокий символізм, підпорядкування мистецтва релігійним ідеалам, втілення ідеї ієрархії. В творах мистецтва, насамперед в зодчестві, а також скульптурі, відбилася зміна основ культури людства. Первісний хаос в матеріальній і духовній культурах змінився стрункістю в думках і уявленнях про навколишній світ, заснованих на селянському способі життя. При цьому ієрархія в суспільному житті стала переноситися на уявлення про світ взагалі, змінилися погляди як на простір, так і на час. Мистецтво Середньовіччя характеризується традиціоналізмом, нерозвиненістю особистого початку, але, разом з тим, воно показує, що середньовічна культура виражає не застиглий назавжди стан людини і її світу, а справжній, живий рух.

Для культури Середніх віків характерний також догматизм, авторитарність системи цінностей, ідейна нетерпимість.

Середньовічна культура глибоко суперечлива, у ній сполучаться роздробленість буття, коли кожен народ має свій уклад життя, — і тяга до Всеєдності (Град Божий на землі), прикріпленість людини до землі, своєї общини, маєтку — і християнська універсальність людини, далека ідеї етнічної і станової обмеженості; страждальницьке зречення від світу — і тяга до насильницького всесвітнього перетворення світу (Хрестові походи). Ця суперечливість виступала рушійною силою розвитку культури, в ході якого людина поступово починає звертатися до самої себе, а не тільки до Бога.

Список використаної літератури

1. Історія світової культури. – К., 1993,

2. Історія світової та української культури. – К., 2000.

3. Хейзинга И. Осень Средневековья. – М., 1988.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий