Смекни!
smekni.com

Військова фізична підготовка на Запорізькій Січі 2 (стр. 7 из 8)

Порох запорожці також частково виготовляли самі в Січі, але більше отри­мували його у вигляді царського жалування, або ж купували у гетьманців, по­ляків і турків; привізний цінувався у козаків вище, ніж власний, оскільки був якіснішим, ніж січовий.

Армата, тобто гармати й мортири, у запорізьких козаків були виключно при­візними, оскільки власного виробництва артилерії у них, здається, зовсім не було. Гармати козаки частково отримували, на знак особливої милості, від польських королів, наприклад Сигізмунда І, Стефана Баторія; частково як по­дарунки від українських гетьманів, наприклад Богдана Хмельницького, який прислав у Січ замість узятих там трьох гармат шість; частково від російських царів, наприклад Олексія Михайловича, але переважно здобували на війні у поляків, татар і турків. Щодо цього є кілька історичних вказівок. Так, 1556 р. ві­домий гетьман князь Дмитро Вишневецький, захопивши турецьке місто Іслам- Кермен, узяв у ньому гармати й перевіз їх на острів Хортицю |5. Коли запорож­ці виходили на своїх чайках у відкрите море, зчіплювалися з турецькими галера­ми, то вони завжди намагалися судна потопити, а гармати захопити на свої чай­ки. Таким чином запорожці якось перевезли в Січ понад 100 мідних гармат.

Саме запорізьке військо поділялося на полки й сотні; такий поділ, як свідчать джерела, існував уже на початку XVI ст. Так, відомий ватажок дні­провських козаків Остафій Дашкович не раз командував полком, що складався з 3—4 сотень. У XVII ст. кількість козаків у полку була 500 чоловік; а у XVIII ст., під час російсько-турецьких воєн, двотисячна команда запорізьких козаків, що була в авангарді генерала Зорича, ділилася на 4 частини, кожну з яких очолював окремий полковник.

Тактичною одиницею війська, за точним розрахунком Коховського, була сотня, яка найбільше підходила для дрібних сутичок із татарами, головними ворогами козаків. Таке міркування виводиться, головним чином, на основі циф­рових даних про охорону запорізьких кордонів: 1767 р. кордон низових воль-ностей охороняло 3644 чоловіки простих, крім старшин, козаків; ці 3644 чоло­віки розділялися на 20 постів; отже, на кожному посту в середньому налічува­лося 180 чоловік. Взята тричі, ця цифра, тобто 540 чоловік, становила один полк2'. Втім, як справедливо зауважує той же Коховський, сама сотня мі­стила в собі значно більше буквального значення: в літописі Самійла Велич-ка він знаходить свідчення, що в декотрих сотнях гетьмана Богдана Хмель­ницького було по тисячі чоловік.

Розповсюдженим засобом захисту від неприятеля під час степових походів був у запорізьких козаків так званий табір. Табором рухалися запорожці, пе­реслідуючи ворога у відкритому степу; табором виходили вони на бій і табором захищалися від натиску неприятеля. Мовою козаків, табором звали чотири­кутний чи круглий ряд возів, розташованих певним чином для захисту вій­ська, яке було всередині укріплення; у німців цей спосіб захисту звався ваген-бургом. Щоб улаштувати табір, козаки ставили кілька возів у ряд, скріплювали їх колесо до колеса залізними ланцюгами, піднімали вгору, мов списи, голоблі, а всередині, між возами, робили так звані долки, тобто глибокі улоговини, по кутах ставили гармати і замкнувши таким укріпленням піхоту, а часом і кін­ноту, стійко й мужньо відстрілювалися з нього, мов із найміцнішої фортеці. Іноді навколо табору запорожці робили ще рови, вали і вовчі ями, виходили на

самі вали й звідти влучно вражали своїх ворогів 22. У влаштуванні таких табо­рів запорізькі козаки, за свідченням сучасника, були справді неперевершени-ми майстрами 23. Вцілілі до нашого часу запорізькі укріплення хоча досить часто відзначаються нерегулярним характером спорудження, зате виявляють чудове вміння козаків пристосуватися до умов місцевості, як це, зрештою, зав­жди буває там, де одиницям надається більшої самостійності, ніж масам. Щоб зробити свої похідні вози більш рухомими на випадок несподіваного відступу перед неприятелем, запорожці прикріпляли до них спереду і ззаду по одному «війну», в котрий могли запрягати коней з одного чи з другого боку і потім уті­кати від ворогів у той чи в інший бік, не повертаючи возів. За словами Боплана, для татар запорізькі козаки в таборі були абсолютно непереможними: він бачив, як 500 кримчаків не могли подолати 50 козаків, замкнутих у таборі. Малодоступними в таборі були вони і для поляків. «Дивувався не один інженер праці й винахідливості грубого хлопа,— пише хроніст Симон Окольський, ог­лядаючи після битви козаків з поляками 1638 р. на Усть-Старці вали, шанці, батареї й куртини.— Хоча б коронне військо і проникло за козацькі рови, вали, привалки й дубові частоколи, але ще більших сил треба було б на те, щоб узяти козаків приступом усередині їхніх окопів».

У поході запорожці рідко вдавалися до облоги міст, оскільки облога фор­тець була не для них, а відкриті сутички складали славу їхніх воєнних подви­гів. З двох видів битв, кінної й пішої, запорожці були майстернішими в остан­ній: аби кінні козаки, як зауважує очевидець, відзначалися такою майстерністю, як піші в таборі, то вони були б непереможними, оскільки сотня їх у таборі не боялася ні тисячі ляхів, ні кількох тисяч татар.

Ставши навпроти неприятеля, запорізькі козаки зазвичай не відразу всту­пали з ним у бій: влаштувавши табір, окопавши й увійшовши в нього, козаки спочатку відкривали загальну канонаду по неприятельському табору, причому стрільці, що стояли у задніх шеренгах, безперервно заряджали рушниці й пода­вали їх тим, хто стояв попереду, а ті постійно приймали рушниці і безупинно стріляли в неприятеля. Випустивши кілька зарядів і обстрілявши ворога з усіх боків, козаки далі висилали зі свого табору найбільш сміливих, спритних і гострих на язик вершників для так званих «герців» чи «гречі», або «татарських танців», тобто окремих поєдинків, молодецьких сутичок і верхових перестрі­лок. Кружляючи на своїх конях перед неприятелем, знущаючись над ним і під'юджуючи до битви в'їдливими словами, козаки вимахували в повітрі своїми кривими шаблями, випускали кулі у ворожий стан і потім блискавично кида­лися в табір. Герці давали козакам можливість роздивитися сили й розташу­вання неприятеля, ще не розпочинаючи справжньої битви,— це була лише пре­людія до справжньої навальної баталії. Якщо вірити історику воєнного мистецт­ва у поляків і козаків Зеделлеру та історикові України Маркевичу, запорож­цям були відомі досить складні бойові прийоми: лава, або розгорнутий стрій, тобто побудова у фронт; батовий, чи тришеренговий, стрій для оборони; тріангула, тобто трикутник або стрій гострою колоною; сакма, чи соганний хід, тобто в колону марш. Битву мішаного характеру, своїх і чужих, вони нази­вали галасом, битву окремими загонами, кожен на свій розсуд, називали роз­гардіяшем; умовний клич для розпізнання своїх і чужих, звали гаслом; парти­занська війна звалася у них загонами.

Д. І. Яворницький Історія запорізьких козаків

Розохотивши нетерплячих і чванливих ворогів окремими сутичками, козаки раптово припиняли герці, складали загальний план атаки й розпочинали ло­мову битву. Попередньо, щоб налякати неприятельську кінноту і завдати їй такої чи інакшої шкоди, запорізькі козаки, вибравши темну ніч, підкрадалися до неприятеля і пускали поміж нього ракети, що давали водночас шість пост­рілів і звалися «блазнихами великого калібру»; ці ракети з великим шумом пере­скакували з місця на місце, лякали неприятельських коней, викликаючи замі­шання серед вершників.

У справжній ломовій битві запорізькі козаки надавали перевагу атаці з флан­гів і з тилу. З цією метою вони розподіляли своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Бій розпочинали одночасно з усіх чотирьох сторін, і якщо вислані ча­стини діяли згідно з головними силами, а вороги передчасно не зауважували ко­зацької хитрості, то досить часто, якщо не в більшості випадків, доля битви ви­рішувалася на користь запорожців. Такою була битва козаків з поляками біля Жовтих Вод і Княжого Байрака, розіграна ними за всіма правилами власного воєнного мистецтва, в якій вони поклали на місці майже всіх до єдиного ляхів.

Водночас з діями в тил і на обидві фланги неприятельського війська коза­ки скеровували свої сили і проти його фронту: тут діяла козацька артилерія. Стріляючи безупинно протягом кількох годин, козаки врешті розривали перед­ні ряди ворожого табору, відразу припиняли гарматний вогонь і висилали в неприятельський стан свою піхоту з ручною зброєю, а кінноту висували проти ворожої кавалерії. Вражаючи кінних і піших ворогів, козаки водночас докла­дали зусиль, щоб перебити у неприятеля обозних коней, перепинити йому цим шлях до відступу й захопити у свої руки всі його продовольчі запаси. Якщо це вдавалося козакам, доля битви була вирішена.

Воєнні успіхи запорожців пояснюються значною мірою, крім особистої хо­робрості й постійних занять військовою справою, ще й досконалим знанням тієї місцевості, на якій вони діяли проти ворогів. Що знанню місцевості запо­рожці надавали великого значення, видно зі слів польського хроніста Симона