У часи Київської Русі, особливо в період феодальної роздробленості, не вщухали міжкнязівські пристрасті з приводу переважного права на успадкування великокнязівського столу. Кому, якому князівському клану належить володіти Києвом, а отже, й Руссю — це питання стояло надзвичайно гостро. Не стало Київської Русі, але давні суперечності відродились у формі питання про право на києворуську спадщину. Як колись князі не могли поділити Київ, так пізніше літописці та історики не могли дійти згоди у тому, який східнослов'янський народ є правонаступником історії Київської Русі.
Особливої гостроти ця проблема набула в першій чверті XIX ст. і вилилась у відому дискусію між М.П.Погодіним і М.О.Максимовичем. Незважаючи на висновки М.О.Максимовича, М.І.Костомарова та інших істориків про те, що український народ має рівні права на києворуську історико-культурну спадщину, великодержавна історична школа єдиним її правонаступником вважала росіян.
У радянський час набула поширення концепція давньоруської народності, на базі якої розвинулись український, російський і білоруський народи. Цю справедливу в своїй основі тезу деформувала великоруська доктрина "старшого брата". Теоретичний постулат етногенетичної рівності на практиці трансформувався в незаперечний російський пріоритет. Вважалося природним починати історію Росії з часів Київської Русі і політичне небезпечним стверджувати те саме стосовно України.
Усе це в минулому. Здавалося б, настав час істини. Але тепер маятник гойднувся в інший бік. І сьогодні теза про спільні історичні корені українського і російського народів піддається сумнівам з українського боку. Всупереч історичній дійсності, деякі українські автори (вітчизняні і зарубіжні) обстоюють виняткове право українців на києворуську спадщину. При цьому чомусь не беруть до уваги того, що й білоруси безпосередньо причетні до цієї спадщини.
У процесі нового етапу національного відродження спостерігається суперечливе ставлення до історичних традицій, які часто виступають у ролі заложників наших пристрастей і амбіцій. Дивно, але навіть протилежні думки користуються однаковим успіхом серед широкого читацького загалу. Прихильність знаходять як твердження про реквізовану Москвою нашу історичну назву "Русь", так і тези про те, ніби ми від найдавніших часів були українцями. При цьому назви "Русь", "руський" послідовно замінюються на "Україна" і "українець". І це не тільки стосовно XVI — XVIII ст., а й часів Київської Русі. Деякі видання наповнюються дефініціями — "княжа Україна", "хрещення України", "українська княгиня Ольга", "українські язичницькі боги", яких не знають стародавні джерела. Ця не наукова позиція не стільки утверджує українців у правах на києворуську спадщину, скільки дискредитує цю засадничо правильну ідею.
Насправді в реальному житті проблеми спадщини не існує, її давно і успішно вирішили самі народи — український, російський і білоруський, розвиток яких у помонгольський період рівною мірою грунтувався на високих досягненнях епохи Київської Русі.
Додаток 1.
Київська Русь ІХ-ХІІ ст.
Список використаної літератури.
1. “Історія України”. Посібник. За ред. В.А.Смолія, - К., 1997
2. Бойко О.Д. “Історія України”, - К., 1999
3. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996