У виступі у Владивостоці в липні 1986 р. М.С. Горбачов повідомив, що радянське керівництво прийняло рішення про висновок з Афганістану 6 полків до кінця 1986 р. При цьому було заявлено: "...якщо інтервенція проти ДРА буде продовжуватися, Радянський Союз не залишить сусіда в лиху".
Отже, наступив кінець 1987 р., пройшло вже два з половиною року після приходу до влади Горбачова, пройшов рік із грудня 1986 р., коли було вирішено (і сказав про цьому Наджибуллі) вивести війська в плині максимум полутра-двух років. А їхній висновок ще і не починався - багато в чому за зазначеними вище причинами. Але була тут ще одна причина. Просування на афгано-пакистанських переговорах у Женеві періодично зупинялися зусиллями Вашингтона. Однак, після состоявшейся в грудні 1987 р. у Вашингтоні радянсько-американської зустрічі у верхах там, нарешті, узяла гору точка зору на користь підписання Сполученими Штатами женевських угод по Афганістану, для того, щоб дозволити СРСР піти з цієї країни без втрати обличчя.
В другій половині січня 1987 р. перший заступник міністра закордонних справ СРСР А.Г. Ковальов відвідав Пакистан як особистого представника Горбачова. У бесідах з пакистанським президентом була викладена позиція Радянського Союзу, що виступив у підтримку програми національного примирення в ДРА. Була досягнута домовленість про те, що контакти з метою якнайшвидшого досягнення врегулювання навколо Афганістану політичними засобами будуть продовжені.
Незабаром, у лютому 1987 р., двічі (на початку місяця і наприкінці ) відбулися переговори міністра закордонних справ Е.А. Шеварднадзе з міністром закордонних справ Пакистану М. Якуб-ханом. Шеварднадзе підтвердив позицію Радянської сторони про якнайшвидший вивід радянських військ, як тільки буде досягнуте врегулювання. Сторони виразили підтримку зусиллям особистого представника генерального секретаря ООН Д. Кордоаеса, через який велися афгано-пакистанські переговори в Женеві, і відзначили їхню важливість.
Велике значення мало обговорення обстановки навколо Афганістану під час візиту в Москву в Середині лютого 1987 р. міністра закордонних справ Ісламської Республіки Іран А.А. Велаяті. Голова Президії Верховної Ради СРСР А.А. Громико звернув увагу іранського міністра на те, що з території Ірану здійснюється засилання загону опозиції, що ведуть збройну боротьбу проти афганського народу. "Іранське керівництво зробило б добру справу, - відзначив А.А. Громико, - якби воно сприяло рішенню питання про обстановку навколо Афганістану політичними засобами і використовувало свій вплив для того, щоб донести до афганців, що знаходяться на території Ірану, правду про рішення уряду ДАРУНОК по питанню про національне примирення".
Після довгих дебатів у Політбюро між прихильниками різних шляхів рішення афганської проблеми, 8 лютого 1988 р. Горбачов виступив із заявою, що говорило, що уряду СРСР і Республіки Афганістан домовилися установити конкретну дату початку виводу радянських військ - 15 травня 1988 р.
14 квітня 1988 р. у Женеві були підписані п'ять основних документів з питань політичного врегулювання навколо Афганістану. Дані документи не стосувалися внутрішніх проблем Афганістану, що були вправі вирішувати лише сам афганський народ.
Значення женевських угод полягає, а тім, що вони поставили перешкоду зовнішньому втручанню в справи Афганістану, дали шанс самим афганцям установити світ і згода у своїй країні. Вступивши в силу 15 травня 1988 р., ці угоди регламентували процес виводу радянських військ і декларували міжнародні гарантії про невтручання, зобов'язання по який прийняли на себе СРСР і США. 15 лютого 1989 р., як передбачалося женевськими угодами, з Афганістану були виведені останні радянські війська.
Таким чином, була підведена риса під цією затяжною війною, хоча слід зазначити, що і після виводу військ афганська тема не сходила з порядку денного зовнішньої політики СРСР, тому що зважувалося питання про те, що робити з цією країною після висновку від туди військ Радянського Союзу.
Після виводу радянських військ з Афганістану було усунуто одне з найважливіших перешкод на шляху нормалізації радянсько-афганських відносин.
Нормалізація радянсько-китайських відносин
Поворот до переоцінки позиції Радянського Союзу до КНР відбувся ще до перебудови Горбачова. Навесні 1982 р. у свій мові в Ташкенті Л.И. Брежнєв визнав Китай соціалістичною країною і заявив, що СРСР не претендує на територію Китаю, не прагне до агресії. Крім вищесказаного в цій мові пролунали слова, що СРСР розглядає Тайвань винятково частиною КНР.
Китайська сторона відреагувала на цю мову зовні стримано. Існував ряд проблем, що стояли на шляху нормалізації радянсько-китайських відносин: наявність радянських військ в Афганістану і Камбоджі, скорочення військової присутності на радянсько-китайській границі й у Монголії.
Уже відразу після приходу до влади новий Генеральний секретар КПРС, М.С. Горбачова, заявив про те, що СРСР "цілеспрямовано і наполегливо буде зміцнювати взаємозв'язку і розвивати співробітництво з іншими соціалістичними країнами, у тому числі і з Китайською Народною Республікою".
Після ХХVІІ з'їзду на закритій нараді відповідальних працівників МЗС СРСР, що проводилося в травні 1986 р., Горбачов заявив, що "добросусідські відносини з КНР для нас не менш важливі, чим зі США й ін. країнами. Китай - ядерна держава, що швидко розвивається зараз. Від радянсько-китайських відносин усе більш залежить зовнішньополітична обстановка".
Позиція СРСР по радянсько-китайським відносинам розвивалася і вже у своєму виступі у Владивостоці (28 липня 1986 р.) Горбачов повідомив, що в даний час з керівництвом МНР розглядається питання про "висновок значної частини радянських військ з Монголії". Горбачов так підсумував радянську позицію у відношенні КНР у своєму Владивостокському виступі: "Радянський Союз готовий у будь-який час, на будь-якому рівні самим серйозним образом обговорити з Китаєм питання про додаткові заходи по створенню обстановки добросусідства".
Але тоді ще були війська в Афганістану, була не вирішена кампучийская проблема, що, безсумнівно, стримували китайську сторону піти на повне врегулювання відносин з Радянським Союзом, хоча вже тоді почали проходити консультації на рівні заступників міністрів закордонних справ, тобто як говориться "процес пішов".
До оголошення нових пропозицій радянської сторони в Красноярську у вересні 1988 р., відбулося помітне зрушення на шляху дозволу кампучийской проблеми.
Конфлікт у Кампучии перешкоджав стабільності в Індокитаї і створював серйозні перешкоди в радянсько-китайських відносинах. До середини 80-х рр. у Кампучии зберігалася складна, конфліктна ситуація. Продовжувалося політичне і військове протиборство між урядом Кампучії на чолі з Хенг Самрином, підтримуваним В'єтнамом, червоними кхмерами, що проводили про китайську лінію, і угрупованням Сон Сану, якому допомагали західні держави. Чималу роль грав і колишній глава Кампучійського держави Нородом Сіанук, що підтримував відносини і з Заходом, і з китайцями.
Радянський Союз не був безпосередньо утягнений у кампучийский конфлікт, але все-таки з урахуванням його позицій в Індокитаї, зв'язків з В'Єтнамом не міг не почувати своєї відповідальності за його дозвіл. Немаловажне значення мала для Союзу й економічна сторона справи, тому що в'єтнамці, посилаючись на ситуацію в Кампучии, систематично зверталися з проханнями всі нових і нових постачань озброєнь і військового майна для своєї армії.
От чому в рамках нової східної політики і нового політичного мислення горбачовське керівництво взяло курс на досягнення політичного врегулювання кампучийского конфлікту. Ця позиція знайшла своє відображення у Владивостокській декларації 1986 р.
Досвід показав, що військовими методами кампучийскую проблему не вирішити, а просто вивід в'єтнамських військ з цієї країни означив би знову ввергнути країну в руки Піл Поту. Треба було шукати можливості компромісу. Радянська сторона вважала, що врегулювання ситуації в Кампучии можливо лише через зміну загалом, контексті політичного клімату в Південно-Східній Азії, поліпшення китайсько-в'єтнамських відносин, а в більш широкому плані - і китайсько-радянських, і радянсько-американських відносин. Однак китайці надавали першочергового значення спочатку дозволу кампучийского вузла, а потім уже вважали за доцільне йти на нормалізацію китайсько-радянських відносин. Радянський же Союз вважав, що першочергова задача - це встановлення добросусідських відносин з Китаєм, а потім вже усім разом дозволяти конфлікт у Кампучії.
Активний пошук шляхів врегулювання кампучийской проблеми почався в 1986-1987 р. Робота в цьому напрямку велася й у МЗС, і в міжнародних відділах ЦК у тісному контакті між Шеварднадзе, Добриніним і Медведєв. Кампучійська проблема стала невіддільна від в'єтнамської і китайської проблематики.
Для початку необхідно було, щоб в'єтнамці усвідомили усю важливість політичного врегулювання кампучийской проблеми. Переміщення в розумінні цього питання з'являються у в'єтнамських керівників після VІ з'їзду Комуністичної партії В'єтнаму, що відбулося в грудні 1986 р. И це знайшло своє відображення на зустрічі Генерального секретаря Компартії В'єтнаму Нгуен Ван Ліна з Горбачовим у травні 1987 р. А незабаром відбулася зустріч Горбачова і з головою Народно-демократичної партії Кампучії Хенг Самріном. Відповідно до інформації, що надходила тоді з Пномпеня, не залишалося сумнівів у тім, що кампучийские влади дуже слабкі. Усі знаходилося під контролем в'єтнамців. Горбачов на зустрічі з кампучийским лідером підкреслив важливість зміцнення народної влади в країні, щоб вона могла самостійно й ефективно керувати країною і наполегливо проводити політику примирення. Правда, якої-небудь реакції на цю мову Хенг Самрин не виявив. І взагалі треба сказати, що в радянських лідерів створилося враження про главу НДПК, як про слабкого політичного лідера.