Програма роботи з'їзду передбачала обговорення таких питань: про значення та взаємовідносини слов'ян у Австрійській імперії; про ставлення слов'ян до інших народів монархії; про ставлення австрійських слов'ян до інших слов'янських народів; про ставлення до всіх інших європейських народів. На зї'зд прибуло понад 300 делегатів з різних слов’янських земель монархії. Більшість учасників форуму належала до ліберальної течії, але були й радикали від "Чеського Репілу", 35 делегат репрезентували аристократів. До порядку денного з'їзду було внесено питання про підготовку "Маніфесту" і петиції до імператора, про можливість утворення союзу слов'ян.
"Маніфест до європейських народів " — єдиний ухвалений на з'їзді документ — являв собою компромісний варіант на основі декількох проектів, підготовлений Ф. Палацьким. У ньому містилися гасла рівності націй ("природного права народів на національну свободу"), проголошувався принцип соціальної рівності й засуджувалися станові привілеї. Поряд із цим у "Маніфесті" й особливо у проекті петиції імператору, який так і не було затверджено у зв'язку з передчасним завершенням з'їзду, проводилася ідея збереження Австрійської імперії у вигляді конституційного союзу рівноправних народів під скіпетром династії Габсбургів. Принцип побудови австрійської федерації в документах з'їзду детально не розглядався. 12 червня, після початку повстання в Празі, Слов'янський з'їзд закрився.
Повстання спалахнуло раптово. Значною мірою його спричинив демонстративний військовий вишкіл 40-тисячного гарнізону Праги, який здійснювався за наказом його командувача — князя В. Віндішгреца. Празькі студенти, зібравшись на мітинг 11 червня, зажадали виведення військ із міста взагалі. Незабаром у різних районах Праги відбулися напади вояків на робітників і студентів. У відповідь стихійно формувалися загони опору, споруджувалися барикади. У бойових діях брали участь радикально налаштовані люди, незалежно від національної приналежності. Однак німецькі газети трактували події на вулицях Праги як виступи чехів проти німців, а дії В. Віндішгреца видавали за героїчні. Реакційну роль під час повстання відіграла "Тимчасова урядова рада", утворена 7 червня. її очолив земський президент граф Л. Тун. До складу Ради ввійшли провідні члени Національного комітету — Ф. Палацький, Ф. Рігер, Ф. Брандер та ін. Однак для чеських лібералів повстання виявилося цілковитою несподіванкою й не вписувалося в їхню стратегію дій. Тому вони своїм авторитетом намагалися вплинути на студентів, щоб ті припинили опір. З 15 червня австрійські війська обстрілювали Старе місто з важких гармат, там розпочалися пожежі. 17 червня повстанці капітулювали.
Одна з основних причин поразки Празького повстання полягала в тому, що німці і чеські ліберали відмовили йому в підтримці, вбачаючи у виступі лише "панславістську змову ". Утім революційних вибух за своїм змістом був суто політичним, оскільки в ньому брали участь як чехи, так і окремі німці.
Після поразки повстання в Празі було запроваджено воєнний стан: війська оточили підприємства, безробітних вислали з міста, а студентів-учасників заарештували. Однак за межами Чехії революція тривала. Був скликаний парламент, який законом від 7 вересня 1848 р. скасував панщину, надавши селянам громадянські права та право власності на землю. Шляхта на отримані як викуп за панщину кошти відтепер мала змогу господарювати капіталістичним способом. Саме остаточне скасування феодальної залежності селян стало головним здобутком революції.
Після придушення за допомогою російських військ угорського повстання наприкінці жовтня 1848 р. в моравському місті Кромержиж зібрався загальноімперський парламент. Його головним завданням була підготовка конституції, в розробці якої брала участь група чеських лібералів під проводом Ф. Палацького. 2 грудня 1848 імператор Фердінанд І зрікся престолу на користь свого небожа, 18-річного Франца Йосифа.
До березня 1849 р. проект конституції був підготовлений, але 7 березня імператор розпустив парламент, а до Кромержижа увів війська. Це викликало невдоволення в Чехії. Студенти створили в Празі Революційний комітет, який разом із радикальними силами в Німеччині і Австрії розпочав підготовку до спільного виступу. Однак австрійська влада викрила плани змовників і 10 травня провела масові арешти. У Празі знову було запроваджено воєнний стан, що діяв до 1853 р.
Після успішного наступу австрійських військ проти угорських революційних сил імператор Франц Йосиф 7 березня 1849 р. запровадив конституцію. У ній проголошувалася неподільна конституційна австрійська спадкова монархія, а також рівність усіх націй, що входили до складу імперії. Конституція стала відповіддю на автономістські прагнення слов'ян. Однак після остаточного придушення революції централістично-абсолютистську систему було відновлено, а конституція так і не набула чинності.
Революційні події у чеських коронних землях (Чехія, Моравія, Сілезія) справили значний прогресивний вплив на суспільство, його перехід до капіталістичних відносин. Зі скасуванням панщини відходив у минуле феодальний спосіб виробництва, а з ним і найвідсталіші традиції суспільного життя. Створення розгалуженого державного апарату й проголошення свободи підприємницької діяльності сприяли глибоким змінам у економічній сфері.
Чеські землі в цей період охопив індустріальний бум. Тут відбувся промисловий переворот, який закріпив їхнє провідне місце в економіці Габсбурзької монархії. Ліквідація митного кордону з Угорщиною в 1850 р., скасування або зниження мита за торговельним договором з Пруссією сприяли розширенню ринку збуту й розвиткові підприємств у цілому, особливо ж засобів зв'язку і транспорту. Активне залучення передових наукових досягнень і нових технологічних можливостей стали переконливим свідченням не тільки перетворення промисловості з мануфактурної на машинну, а й швидкої індустріалізації чеських земель.
Нові форми організації капіталістичного виробництва, прискорення процесу акумуляції капіталу збудили інтерес німецьких підприємців і фінансистів до чеських земель. У 1869 р. створено перший чеський "Живностенський банк", зорієнтований на національний капітал.
Майже 50% населення чеських земель працювало в сільському господарстві. Приблизно половина посівної площі перебувала у великому землеволодінні, яке швидко трансформувалося в капіталістичні аграрні підприємства. Саме тут широко застосовувалися машини, запроваджувалися передові технології, здійснювалася спеціалізація виробництва, засновувалися підприємства з переробки аграрної продукції тощо.
Понад 50% посівних площ зосереджувались у господарствах розміром 20-50 га. їхні власники широко використовували найману працю й постачали продукцію на ринок. Малоземельні господарства тяжіли до кустарного виробництва або шукали додаткових джерел до існування. Саме ці селяни поповнювали лави робітників у містах та емігрували.
Процеси модернізації та урбанізація справляли суттєвий вплив на зміни в соціальній структурі людності чеських земель. Передовсім зростала чисельність національної буржуазії, найманих робітників. Інтенсивність збільшення населення чеських міст (їх налічувалося майже 500) була пов'язана з формуванням нових промислових центрів.
У 50—70-ті роки XIX ст. значно зросла загальна кількість населення чеських земель і ця тенденція зберігалася до кінця століття. У цьому регіоні імперії проживали чехи, німці, євреї, поляки, словаки. Так, за даними перепису 1857 р., чехи становили 61 %, німці — майже 37 %, а євреї — 1,8 % усієї людності. У Моравії німців було — 25 %, а в Сілезії — 50 %.
3. Участь словаків у революції 1848-1849 рр.
Революційні події, що розпочалися в березні 1848 р. в столиці Габсбурзької монархії, захоплено зустріли "штурівці" (так називали молоду генерацію словацьких політиків) й інші представники національного руху, які вбачали можливість поглибити та реалізувати вже розроблені програмні вимоги.
Позицію словацьких громадських діячів у ході революції 1848—1849 рр. багато в чому визначала політика Відня та Будапешта. Ця позиція безпосередньо залежала від протистояння угорських революційних сил і габсбурзького уряду, а також визвольних змагань інших народів як в Угорському королівстві, так і в усій Австрійській імперії.
Для розвою словацького національно-визвольного руху в цей період вирішального значення набуло цілковите ігнорування угорським революційним проводом національних прагнень не тільки словаків, а й усіх інших народів Угорського королівства.
Ухвалення угорськими Державними зборами "закону про незалежність Угорщини" призвело до посилення політики мадяризації, яка проводилася під гаслами єдиної угорської нації. Всі інші народи королівства не дістали жодних гарантій забезпечення їхніх національних прав. Навпаки, угорські революціонери, очолювані Л. Кошутом, мали наміри розбудовувати моноетнічну державу. Мадярські революціонери на цьому й зупинилися, оскільки не вбачали ніякого сенсу в продовженні та поглибленні демократичних реформ в Угорському королівстві. До того ж, словацька національна програма мала принципові розбіжності з мадярською не тільки стосовно національного питання, а й соціальних перетворень і перспектив демократизації політичної системи.
Певний радикалізм словацьких національних сил випливав з соціальної структури суспільства. Більшість словацького населення становило селянство, але провідну роль у революційних подіях відігравали нечисленна словацька шляхта й інтелігенція. У цій ситуації було природним опозиційне ставлення більшої частини словацького суспільства як до проявів мадярського націоналізму, так і до соціально мотивованого економічного гегемонізму, який демонструвала угорська шляхта.