Шлях на захід тепер був відкритий. У жовтні Хмельницький рушив походом на Галичину, українське населення якої також повстало проти польського гноблення. Міське населення було переважно іноземним, тож гетьман бере в облогу спочатку Львів (8-26 жовтня), а потім – Замостя (6-21 листопада). Польща і Варшава лежали у Богданових ніг. До кінця листопада ввесь західноукраїнський регіон опинився під впливом нових сотенно-полкових державних інституцій. Уперше з 1240-го року з’явилася можливість об’єднати всі українські землі. Та тут сталося несподіване – 21 листопада Хмельницький уклав з Яном-Казимиром перемир’я, згідно з яким козацька армія поверталася “до України”, тобто на Правобережжя.
Це, мабуть, була найбільша воєнна та політична помилка, яка багато в чому визначила долю революції. Історики розглядають декілька складових цієї помилки.
По-перше, Хмельницький міг продовжувати похід на Польщу аж до Варшави й поставити сейм і короля в залежність від себе. Та на мою думку, це рішення не було б вірним. Втомленому й погано спорядженому козацько-селянському війську не під силу було б виграти зимову кампанію на чужій території, ламаючи протидію місцевого населення. Та й Хмельницький тоді ще не вважав знищення Польщі, як самостійної держави, вкрай необхідним.
По-друге, гетьманові було зовсім не обов’язково залишати територію Галичини, більше того, цим він заздалеглідь поставив себе у скрутне становище. Хмельницький втрачав великий, економічно цінний район зі значними людськими ресурсами, дарував Польщі зручний плацдарм для майбутнього наступу на Україну і до того ж, переносив воєнні дії на територію “Війська Запорозького”. Це дійсно була велика помилка. Вона призведе до швидкого зубожіння й виснаження України, кінець-кінцем змусить її шукати могутніх союзників, ставити себе в залежність від них.
Та фактори ці поки що були непомітні поруч із величчю досягнутої перемоги. Напередодні Різдва 1648 р. Богдан Хмельницький урочисто в’їжджає до Києва і народ його зустрічає, як нового Мойсея, визволителя з “лядської єгипетської неволі”. Мабуть, ця зустріч і настрої населення спричинили кардинальну зміну поглядів гетьмана. Талановитий козацький ватажок перетворюється на керівника молодої держави, стає символом української національної ідеї. Тому на переговорах з поляками, що розпочалися 20 лютого 1649-го року, він уже домагається не козацької автономії, а повної незалежності України в кордонах, якими “володіли благочестиві великі князі”. Шкода тільки, що подібні настрої не охопили гетьмана місяців зо три раніше. Чи не займали б ми тоді місце у світі, яке тепер належить США?
Звісно, що такі умови аж ніяк не влаштовували поляків і обидві сторони почали готуватися до нової воєнної кампанії. Все літо тривали маневри, які кінець-кінцем принесли перемогу Хмельницькому: він зумів не допустити об’єднання всієї польської армії і в половині серпня оточив під Зборовом її головні сили на чолі з Яном-Казимиром. Польщі загрожувала катастрофа чи не більша за минулорічну. Але в найкритичніший момент коронному канцлерові Оссолінському вдалося досягти згоди з союзником України ханом Іслам-Гіреєм. Попри всі намагання Хмельницького поліпшити зовнішньополітичне положення Війська Запорізького, воно було дуже несприятливим. Татари не бажали цілковитої перемоги гетьмана і той, під загрозою втрати союзника у вирішальний момент, змушений був приступити до переговорів. 18 серпня 1649 року на полі битви була заключена мирна угода, відома під назвою Зборівський трактат.
Зборівська битва стала значною воєнною перемогою гетьмана і його серйозною політичною поразкою. Укладений мир аж ніяк не був логічним завершенням дворічної переможної війни, особливо, якщо зважити на кількісну перевагу українського війська під Зборовом. Реєстрове козацтво обмежувалося чисельно цифрою в 40 тис. чол., а територіально – межами Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Коронна адміністрація поверталася до України, а шляхта – до власних маєтків. Українське селянство після тривалого збройного повстання знову закріпачувалося. Коротше кажучи, Україна ставала автономією у складі Речі Посполитої. Угода була водночас і смішною, й жахливою. Вона могла влаштувати українців навесні 1648 року, але в жодному разі не восени 1649-го, після влаштування власної держави і року самостійного життя. Татари, повертаючись у Крим, по домовленості з Оссолінським брали численний ясир, плюндрували українські села. Все це загрожувало таким вибухом незадоволення народних мас, що гетьман був змушений переховувати нову угоду в таємниці й прохати польську сторону не поспішати з реставрацією колишнього ладу. Соціальне становище козацької республіки неухильно погіршувалося.
Та як би там не було, Зборівська угода надала гетьманові час для зміцнення внутрішньо- й зовнішньополітичного становища України. Були проведені адмінистративна й територіальна реформи, встановлені дипломатичні зв’язки з сусідами України. Козацько-татарський похід на Молдавію 1650 р. мав на меті залучення до бажаної антипольської коаліції молдавського господаря і його родича, литовського гетьмана (принаймні, цю версію висуває Д.Дорошенко).
Становище, яке склалося після Зборівської угоди, знову ж таки, не влаштовувало ані поляків, ані українців. Восени 1650 р. королівським канцлером став М.Потоцький, прихильник рішучих дій проти козаків. Навесні 1651 р. розпочалися численні локальні сутички польських і козацьких військових загонів, у яких, зокрема, загинув Данило Нечай. Та все це було лише прелюдією.
Справжня війна розпочалася влітку і незабаром, в половині червня 1651 р., 80 тис. досвідченого польсько-німецького війська зустрілися з 150 тис. армією Хмельницького, половину якої складали селянські загони і татари. 28-30 червня відбулася Берестецька битва, одна з найбільших і найтрагічніших баталій середньовіччя. Долю кривавого зіткнення вирішили татари, які (вже вкотре!) зрадили свого союзника, зникли з поля бою та затримали в себе Хмельницького, позбавивши козацьке військо централізованого керування. Польський наступ вдалося зупинити під Білою Церквою, та зміст нового, Білоцерківського, трактату був вирішений під Берестечком. Нова угода, підписана 28 вересня 1651 р., зводила нанівець усі досягнення національної революції. Реєстр скорочувався до 20 тис., автономія обмежувалася Київським воєводством.
Саме в ці трагічні для України дні проявився державницький і воєнний талант Богдана Хмельницького. Незважаючи на катастрофічність положення, він зумів не допустити громадянської “війни Русі з Руссю”. Переживши дуже тяжку зиму, гетьман навесні 1652 року розпочав бойові дії, маючи на меті нейтралізацію наслідків Берестецького погрому. 1-2 червня в битві під Батогом польська армія зазнає тяжкої поразки. З цього часу Білоцерківський договір стає, фактично, нікчемним папірцем, Правобережжя і Лівобережжя відтепер контролюються виключно українським урядом. Визволивши цією перемогою українських селян Брацлавщини від польського феодального гноблення, Хмельницький послаблює соціальне напруження і завершує Селянську війну на Україні. На відміну від минулих Селянських воєн, вона завершується не поразкою, а своєрідним компромісом старшини і нижчих верств населення (за В.Смолієм).
Та знову ж таки, цілковитої поразки Польщі завдати не вдалося. Вона встигла опам’ятатись від “потопу” 1648-го року і тепер, після Берестечка й Батога, настало згубне для України врівноваження сил. Війна на виснаження, що триватиме з 1653 року, вестиметься на території Війська Запорізького, відбиратиме в нашого народу всі сили, які могли б бути використані на економічне ствердження нової держави. 1653 рік став переломним для України. Вона не могла довго протистояти ворожій польсько-молдавсько-валаській коаліції, тому Хмельницький був змушений шукати протекторату одного зі “стовпів” східноєвропейської політики. Це була дуже ризикована гра, в якій Україна згодом програє, та в гетьмана просто не було вибору. Вагання між зверхністю Порти і Росії були вирішені на користь останньої і Хмельницький зробив усе, аби пом’якшити умови добровільного васалітету. Укладена 18 січня 1654 року Переяслівська угода засвідчила перемогу дипломатичного хисту гетьмана. Вона юридично оформила відокремлення Війська Запорізького від Польщі й в очах української еліти виглядала найсильнішим доказом суверенності України. Хай би там що, на мою думку, не принизлива для України форма заключення протекторату (чи конфедерації) спричинила перетворення нашої держави на Малоросію. Винні тут політична короткозорість і безпринципність пізніших українських гетьманів. Становище погіршила й Фортуна, яка дала загинути Богдановому сину Тимішу. Він успадкував велику частину державницького й воєнного таланту батька, тому своїм гетьмануванням міг би ствердити українську абсолютну монархію. Якби не було розбрату Руїни, може й вдалося б Україні зберегти свою незалежність…
Подальший розвиток подій свідчив, що нова угода зовсім не була панацеєю від усіх негативних факторів, які погіршували становище України. Росія не змогла надати негайної допомоги, тож міжнародне положення “Війська” до середини 1655 року залишалося тяжким. І поліпшенню його треба завдячувати не стільки воєнній допомозі Росії, скільки тому ж дипломатичному вмінню гетьмана. Він зумів послабити згубні для України зв’язки польського короля й кримського хана, а головне – залучив на свій бік ще одного союзника, Швецію. І тут всі зовнішньополітичні надбання Хмельницького знищила… Росія. Вона спокусилася примарними надіями захопити польський престол і надала допомогу шляхті, оголосивши війну Швеції. Антипольська коаліція розвалилася. Постраждала від цього, перш за все, Росія, яка опинилася в міжнародній ізоляції, а разом з нею і Україна. Вже старий, хворий гетьман робить титанічні зусилля, намагаючись врятувати країну від цієї нової “повітряної ями”. Хмельницький проторює нові шляхи виходу з дипломатичної кризи, контактуючи з Трансильванією й Австрією. Та 6 серпня 1657 року, так і не завершивши справу свого життя, він вмирає. Україна втратила одного з найвизначніших своїх державних діячів, символ української національної ідеї. І хоча справа національної революції зазнала поразки, згадка про неї у вигляді Хмеля пройшла крізь віки, зцементувала багатостраждальну націю і зробила таки суверенність України реальністю.