Смекни!
smekni.com

Реформація в Швейцарії (стр. 2 из 2)

Жан Кальвін народився у 1509 р. в сім‘ї єпископського секретаря в м. Нуайон. Батько готував його на юриста, але разом з правом Кальвін вивчав філософію і примкнув до гуманістичної течії. Займався літературою, викладанням. Кілька років прожив у Парижі, де у 1534 р. став протестантом. У 1536 р. переїхав у Женеву. У той же рік у Базелі вийшла його книга “Напучування у християнській вірі”, що містила основи його вчення.

Вчення Кальвіна спрямоване з одного боку проти католицизму, а з другого – проти народної Реформації. Один з головних догматів – про божественне призначення. У Кальвіна воно набуло формулювання вчення про абсолютне призначення. Бог заздалегідь призначив одних для спасіння, а інших – до згину. Люди не можуть нічого змінити своїми вчинками. Віра в Бога не залежить від волі людини, бо самі благочестиві вчинки – воля Бога. Люди можуть лише здогадуватись про своє призначення і те, чи благоволить до них Бог.

Він же сформулював доктрину про мирський аскетизм. Треба віддаватись професійній діяльності, зневажати комфорт, насолоди й марнотратство, бути бережливими. Якщо людина відмовляється одержувати прибуток шляхом праці – це гріх.

Так ідеологічно відбивались в релігії погляди буржуазії періоду превісного нагромадження. Благоволення Бога можна заслужити працею, скромністю, смирінням. Цей догмат орієнтувався на людей незаможних. Спочатку Кальвін відкидав потребу особливої церковної організації. Але натиск контрреформації з одного боку і єресей з іншого змусили його визнати необхідність такої організації. Церква будувалась на республіканських засадах. На чолі – пресвітери, яких обирали з членів общини, і проповідники. Вони не мали сану, це – їх обов‘язок і звідси назва – міністри. Пресвітери і міністри складали консисторію, що відала всім релігійним життям.

Догмати кальвінізму обговорювались на зборах міністрів – конгрегаціях. Згодом вони перетворились у з‘їзди общин – синоди. Їх завдання – боротись з єресями і берегти єдність культу і віровчення. Така організація була гнучкою і боєздатною.

Кальвін був дуже обережний у політичних питаннях. Він засуджував правителів – монархів і князів, говорив, що вони відчують караючу десницю божу. Але всяку владу він оголошував божественною. Право опору тиранії визнавав лише за церквою і представницькими органами, наприклад, Генеральними штатами, і то лише тоді, коли вичерпані легальні методи.

Демократію вважав “найгіршою формою правління”. Свої симпатії віддавав олігархії (аристократії). Як компроміс допускав її поєднання з поміркованою демократією. Люто ненавидів селянсько-плебейську єресь – анабаптизм. Вимоги розділу майна називав “обурливою дикістю”. Виправдовував лихварство і навіть рабство, яке почали застосовувати у колоніях.

Кальвінізм – це струнка система поглядів буржуазії. Коли Кальвін у 1536 р. прибув у Женеву, там вже була здійснена цвінгліанська Реформація. Дуже впливовими були анабаптисти, вони перемагали на диспутах. Кальвін встановив теократію, що викликало обурення. У 1538 р. Кальвін змушений був тікати. Але у 1540 р. реформаційна партія одержала верх і Кальвін на запрошення магістрату повернувся в Женеву, де й дожив до кінця днів (1564 р.). У місті була створена консисторія, якій було підпорядковане все життя. Вона теж була непримиренна до анабаптистів. Вчений Сервет (ісп.), який насмілився критикувати кальвіністів, теж був заарештований і спалений.

Цвінгліантсво було породжене місцевими умовами, втратило революційний бойовий дух і виродилось у бюргерську Реформацію, вузьку і рутинну. Іншими були долі кальвінізму. Він набув європейського значення і поширювався там, де розвивався капіталізм. Це релігійно-філософське вчення. Але його використали і реакційні феодальні кліки Європи того часу. У Франції були “політичні” дворянські гугеноти, які відрізнялися від гугенотів релігійних. Деякі князі Німеччини теж ставали під прапор кальвінізму.

У 40-х роках ХУІ ст. сили феодальної реакції перейшли у наступ. Подекуди навіть монархії пристосовувались до Реформації (королівська Реформація в Англії).

Католицька церква розгорнула Контрреформацію. Тридентський собор, що засідав з перервами з 1545 по 1563 рр. (у Тренто), відкинув зміни у догматах церкви. Анафемі були піддані всі твори протестантів. Був підтверджений принцип верховенства папи над єпископами, собором і світськими властями. Тридентський собор заборонив плюралізм – зосередження в одних руках кількох церковних бенефіціїв, і абсентаїзм – одержання доходів з церковних посад особами, на цих посадах не зайнятих. Був скорочений апарат папської курії. Верх взяли ультрамонтани.

Посилились репресивні засоби католицизму. У Римі був створений центральний інквізиційний трибунал, що очолив боротьбу з єресями. Був складений “індекс заборонених книг”.

Бойовим органом католицької церкви став орден єзуїтів, заснований Ігнатієм Лойолою (1491 – 1556). Це іспанський ідальго, через поранення позбавлений можливості нести військову службу. Вивчав богослов‘я у Сорбоні, там же написав книгу “Духовні вправи”. Заснував “Товариство Ісуса”. У 1540 р. папа затвердив статут нового ордена. Лойола був першим його генералом. При ньому – рада з 6 чоловік. Світ був поділений на особливі райони – провінції, що включали по кілька країн.

Члени ордена давали обітницю, але жили в миру, займали різні посади – придворні, лікарі, учителі, майстри. Не гребували жодними засобами. Головне завдання – виховання в дусі догматів католицизму, проникнення у вищі верстви з метою підпорядкування їх меті ордену, боротьба з єресями, поширення католицизму. Їєзуїтські керівники прощали всі гріхи, в т.ч. – убивство. Їм треба було коритися – “як віск”. Сповідь використовувалася для інформації. Слово “єзуїт” набуло значення підступності, зради. Після тимчасового закриття ордена (1773 – 1814) він діє і зараз.

Контрреформація в Європі мала певний успіх, підтримала католицизм. У Польщі, Чехії, Італії, Іспанії вона затримала реформаторський і національний розвиток.


Список літератури:

1. Взаимосвязь социальных отношений и идеологии в средневековой Европе. – М., 1983.

2. Всемирная история. – М., 1957.

3. Господстующий класс феодальной Европы. – М., 1989.

4. Гутнова Е.В. Классовая борьба и общественное сознание крестьянства в средневековой Западной Европе (ХІ – ХV ст.). – М., 1984.

5. Европа в средние века: экономика, политика, культура / Сб. статей к 80-летию академика Сказкина С.Д. – М., 1972.

6. Идейно-политическая борьба в средневековом обществе. – М., 1984.

7. История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. В 3-х томах. – Т. І-ІІ. – М., 1985, 1986.

8. Классы и сословия средневекового общества / Под ред. Удальцовой. – М., 1988.

9. Проблемы развития феодальной собственности на землю. – М., 1979.

10. Самаркин В.В. Историческая география Западной Европы в средние века. – М., 1976.

11. Феодальная рента и крестьянские движения в Западной Европе ХІІІ – ХV вв. – М., 1985.

12. История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 1.

13. История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 2.

14. Влась и политическая культура в средневековой Европе. – М., 1992.

15. Европейское дворянство ХVІ – ХVІІ вв.: границы сословия. – М., 1997.

16. Средневековая Европа глазами современников и историков: Книга для чтения в шести частях. – М., 1994. – Ч. ІV – V.

17. История средних веков. Европа. – Минск, 2000.

18. Кардини Ф. Истоки средневекового ріцарства. – М., 2000.

19. Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (VІ – ХVІІ вв.). – Ленинград, 1990.

20. Мировая культура. Средневековье. – М.: Алтейа, 1996.

21. Контамин Ф. Война в серние века. – СП (б): Ювента, 2001.