В цілому нова влада застала на подільських землях сільське господарство, основи якого становила кріпосницька праця, яке було малопродуктивним. Панівною в землеробстві залишалась відстала за своїм характером система – здебільшого з неправильним чергуванням озимих, ярих та пару, недостатнім угноєнням полів. Як свій наділ, так і землю поміщика селяни обробляли власним плугом, зерно сіяли в основному вручну, збирали врожай серпами і косами, обмолочували ціпами. Недосконале сільськогосподарське знаряддя, нестача у селян тягла, стихійні лиха (посухи, заморозки тощо) зумовлювали низьку врожайність. Разом з основними польовими роботами селян примушували обробляти сади й городи поміщиків, охороняти їх маєтки, споруджувати ставки і греблі, перевозити своїми кіньми чи волами поміщицькі товари на ярмарок. Як і раніше, селяни повинні були при носити на панський двір курей, гусей, ягоди, горіхи, полотно. Але в умовах посиленого розвитку товарно-грошових відносин поміщики вимагали від кріпаків, щоб ті так само їм ще й певні суми грошей.
Саме такі економічні принципи діяли у першій половині ХІХ ст. у Клітищах і Соломірці. В 1817 р. Соломірка була подарована в довгорічну оренду раднику Голохвостому, який уступив свої права на володіння поміщиці Яновській, яка через деякий час передала Соломірку до імператорської казни[48]. В цей же рік власником Клітищ стає пан Діонісій Іванівський, а Клітища за його життя в 40-х роках ХІХ ст. приписують до приходу Соломірки[49] Поміщики Яновська і Іванівський були поляками, а на той час імперська влада надавала нових привілеїв поміщикам і захищала «старих» польських власників маєтків. Поміщики одержали право без суду і слідства відправляти непокірних кріпаків у Сибір на заслання і каторги. «Бунтівників» віддавали у рекрути. В другій чверті ХІХ ст. Соломірка була передана у володіння поміщику Будзішевському, при якому жила «девица благородного шляхетного урождения»[50] Агнісія Ядзішевська. З Агнісією обвінчався в місцевій церкві «благородный дворянин» Іван Кокенкі. Через деякий час Кокенкі зник і губернські власті дали запит про нього. Явку (інформацію) про нього дає священник Хмільницького приходського костьолу Василій Кульчинський 31 березня 1834 року. [51]
Царизм вжив деяких заходів щодо певного упорядкування виробничих взаємовідносин між поміщиками і кріпаками, аби хоч якось розрядити напруженість, що створилася між ними, що загрожувала існуванню кріпосницького ладу. На Правобережній Україні, де кріпосницький гніт поміщиків був найбільш нещадний, царські власті протягом 1847–1848 рр. провели так звану інвентарну реформу. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалась інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначав їх сам поміщик, земельна власність якого залишалась недоторканою. Селяни ж побачили в цьому ще одну спробу законодавчо увічнити кріпосницькі відносини і виступали проти інвентарної реформи. Запроваджувати її царським властям вже довелося силою.
Щоб збільшити прибутковість своїх господарств, поміщики посилювали експлуатацію селян за рахунок збільшення норм панщини або розширення своєї ріллі за рахунок відібраних селянських наділів. На середину ХІХ ст. площа під посіви пшениці, ячменю, жита, вівса на Поділлі зросла майже у два рази. В 40–50-х рр. поміщики засівали пшеницю на 2/3 частині поля, відведеного під озимі. Якщо на початку ХІХ ст. поміщицькі господарства намолотили 5140 тис. четвертей зерна, з яких 36% продали, то у 1854 р. із зібраних на продаж 621395 четвертей товарного хліба, вони вивезли за межі губернії 60% хліба[52]
Товарно-грошові відносини проникали і в селянські господарства, але значно повільніше ніж в поміщицькі. В Подільській губернії ревізьку душу припадало всього всередньому 1,23 десятини землі. При тодішніх умовах обробітку поля такий наділ ледве міг прохарчувати селянську сім’ю. За даними 1843 р. на Поділлі із зібраних 5475239 четвертей хліба 51,5% належало поміщикам і 48,5% – селянам[53]. Отже, на одне поміщицьке господарство в середньому припадало 545 четвертей хліба, а на селянське – 2 чверті. Зрозуміло, що у своїй більшості селянські господарства не тільки були спроможними продавати хліб, але й самі часто-густо його прикупляли. На Поділлі важливого значення також набрало тваринництво. Тільки у поміщицьких мастках у 40-х роках налічувалося понад 300 тис. тонкоруних овець, тисячі голів ВРХ та коней. У кожному повіті було неменше десятка кінних заводів. Був кінний завод і у Соломірці, де вирощували рисаків орловської породи. На середину ХІХ ст. вирощували свиней у клітинах і Соломірці для потреб панського маєтку Іванського, який використовував великі простори степової місцевості навколо села. Загалом на одне селянське господарство в цей час припадало 5–6 голів різної худоби.
Найбільш значні оперативні прибутки поміщики одержували від будівництва ґуралень, броварень, млинів. У Соломірці поміщик Будзішевський будує водяний млин і шинок, куди ідуть селянські кровні гроші і праця. Діонісій Івановський будує на місці старої винокурні у Клітищах нову ґуральню, ліс для якої возять з-за ріки з с. Курилівка, яке належало брату Діонісія – Касперу Івановському. На середину ХІХ ст. на Поділлі діяло 878 винокурень, які виробляли до 405000 відер горілки на рік. На 40–50-ті роки Поділля стало найважливішим районом цукрової промисловості Російської імперії. Тільки Подільськими цукрозаводами тоді вироблялося 184800 пудів цукру. У зв’язку з ростом цукрової промисловості в структурі землеробства Поділля, цукровий буряк стає однією з головних технічних культур. Уже в 1848–1849 рр. цукровими буряками засівалося 4232 десятин землі. В наступні роки площа під буряки на Поділлі збільшилася в 1,5 раз. Загалом робота на бурякових плантація була трудомістка, ненормована, мало оплачувана. Івановський і Будзішевський теж заводять у своїх маєтках цукрові плантації, де примусово працюють селяни за мізерну платню під наглядом панських управителів і осавулів. Діонісій Івановський дав наказ для розчищення кількох десятків десятин лісу вверх по Південному Бузі, щоб збільшити посіви цукрових буряків, які селяни возили своїми волами за 20 верст у село Уладівка, де був цукровий завод. Дехто з маєтків Івановського і Будзішевського, за плату ішли на цей та інші заводи на заробітки, з умовою, що певний відсоток заробітку будуть віддавати пану. Але це були лічені одиниці. Взагалі селяни щороку зубожіли, поміщики за першу половину ХІХ ст. відібрали у них 20–30% і більше землі. Панщина була доведена до шести днів на тиждень повинності: встановлювались найрізноманітніші – ремонт будівель, прядіння, біління полотна, вартування та інше. Знаряддям примусу були різки, канчуки, колодки, кайдани. Поміщики вважали селян-кріпаків своєю власністю. Продаж та обмін кріпаків, програвання в карти, заставлення в позику було звичним явищем. Київський генерал-губернатор Бібіков змушений був доповідати Миколі І у березні 1840 р., що поміщики Подільського краю не визнавали селян за людей, а вважали їх «за речі і поступали з ними так, як колоністи з неграми. Селян нікому захистити…» Чиновник особливих доручень Львов, який у 1647 р. інспектував Подільську губернію, змушений був визнати, що «селяни знаходяться в крайній бідності, вони під весну і навіть до нової жатви завжди потребують у продовольстві». З цього можна зробити висновок, що селянам Соломірки і Клітищ жилось несолодко, кріпосницьке ярмо доповнювалось національним гнітом з боку поміщиків. Поміщики не тільки всіляко переслідували селян, а й переслідували і їх культуру, мову, зневажали побутові звичаї, примусово насаджували польську мову. Чи були в Соломірці і Клітищах поляки крім Івановських, Будзішевських та Ядзішевських невідомо, але на даний час у селі Порик багато родин з польськими прізвищами, які і є католиками.
Гноблені селяни вдавались не тільки до стихійних форм боротьби, а й до активних. Багато селян перед тим, як взяти у руки зброю сподівалися полегшити своє життя поданням скарг на своїх панів у суди, губернське правління або на ім’я царя. Подільські адміністративні органи протягом 1830–1850 рр. одержали близько 1700 скарг з проханням захистити селян від сваволі кріпосників. Поширеною формою протесту були численні масові втечі селян. Втікали поодинці сім’ями, групами, цілими селами до Молдавії, Галичини, на Південь. Так у 1810 р. втекло від подільських поміщиків кілька тисяч селян. У 50-х рр. на Правобережній Україні зафіксовано 104 селянських заворушень, третина з яких відбулись на Поділлі. За вказівкою губернатора виступи селян були придушені солдатами. У 1823–1825 рр. кілька разів надсилалася військова команда для приборкання селян Літинського повіту[54]. Для другої половини ХІХ ст. в історії Поділля характерними були інтенсивний розвиток і утвердження капіталістичних відносин та їх боротьба з пережитками феодального способу виробництва. Протягом другої половини ХІХ ст. населення краю подвоїлося і за першим всеросійським переписом 1897 р. складало 3018359 в т. ч. 1505940 чоловіків (49,9%) і 1512360 жінок (50,1%). На квадратну версту припадало 81,75 осіб. По густоті населення серед 50 губерній Подільська поступалася тільки Московській. В губернії мешкало біля 40 національностей і народностей: українці, росіяни, поляки, євреї, молдавани, німці, білоруси, татари, вірмени.
Загалом по Україні економічне становище середини ХІХ ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких відносин і формуванням нових ринкових. З кожним роком все очевидніше було те, що подальший розвиток господарства стає неможливим при збереженні кріпацтва. Поміщицькі господарства давали 90% усього товарного хліба. Проте можливості збільшення його виробництва чи навіть збереження на досягнутому рівні були вичерпані. Гостро відчувалася нестача вільної кваліфікованої робочої сили. Поміщики не мали коштів, потрібних для придбання сільськогосподарської техніки і найму робітників. Зазнаючи невдачі у спробах раціоналізації виробництва, вони покладали надії лише на звичне – посилення визиску кріпаків. Поміщики продовжували скорочувати селянські наділи і одночасно збільшувати панщину. Наприкінці 50-х рр. тільки серед поміщицьких селян кількість безземельних наблизилася до 1 млн. осіб. У 1857 р. розпочав роботу заснований російським урядом для підготовки селянської реформи Таємний комітет, який на першому засіданні ухвалив негайно приступити до поступового, без крутих і різких поворотів, звільнення селян. Невдовзі для детальної розробки проектів реформи на місцях створили Губернські комітети. Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено узагальнюючий документ – «Положення про селян». За цим положенням селяни отримали право укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах. Вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани, вступати до навчальних закладів, на службу тощо. Але ставши вільними, селяни залишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізичних покарань. Протягом дев’яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Потрібно було вийти з сільської общини, вихід же з неї був утруднений різними обмеженнями. При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов’язані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитись. Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами. На Україні, де поміщики хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де дати наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси. До укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасово зобов’язуваними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності – оброк чи панщину. Категорія тимчасово зобов’язаних селян була ліквідована лише через 20 років. Несподівані обставини царизм внести корективи в закон про селянську реформу на Правобережній Україні. Там черговий раз вибухнуло польське антиросійське повстання. Прагнучи знайти опору серед місцевих українських селян, царський уряд пішов на деякі поступки у земельному питанні. У цьому районі селянам землі навіть прирізали, тобто додали деяку частину до тієї, якою вони користувалися раніше, і скасували тимчасово зобов’язаний стан.