регистрация / вход

Сільськогосподарська культура українців

Вирощування ярої та озимої пшениці, городництво та особливості обробки грунту. Випасання та догляд за худобою в різних районах України. Розвиток садівництва, найпоширеніші культури, збирання врожаю в садах. Поширення бджільництва серед селянства.

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра Історії України

Самостійна робота:

Сільськогосподарська культура українців

Виконав

Студент групи 2-В

Вінниця. 2008

План

Вступ

1. Рільництво. Городництво. Обробіток ґрунту

2. Тваринництво

3. Садівництво

4. Бджільництво

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Українці упродовж століть створював високу сільськогосподарську культуру, яка стала надбанням багатьох народів. Головною галуззю землеробства здавна було рільництво. На території України воно відоме з середини І тис. до н. е. Вже за часів Київської Русі тут вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес, горох, чечевицю, гречку, коноплі, льон, рижій.

Городництво відоме на Україні з найдавніших часів, коли східні слов'яни вирощували буряки, капусту, ріпу, гар бузи, кавуни, часник, цибулю, моркву, мак, горох, сочевицю, огірки тощо. Воно мало переважно присадибний характер. Город ділився на плеса, грядки і капусники. Часто на низьких місцях городу нарізався і підмет. Плесо в городі — це широка довгаста ділянка; грядка — вузька, довга і висока; капусник — найнижче і найвологіше місце в городі. Характерною рисою українського городу було обсадження його ділянок соняшником, а також квітами.

Після землеробства друге місце у сільському господарстві України посідало тваринництво. Ще за часів Київської Русі розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, свиней, а також домашню птицю. Впродовж майже цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебільшого відгодовували не тільки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIXст. волів почали замінювати кіньми. Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними продуктами, відгодівлі овець. Порівняно з великою рогатою худобою та кіньми вівчарство в селянському господарстві відігравало допоміжну роль. У багатьох районах України розводили також кіз, свинарство задовільняло потреби населення в салі та м'ясі.

Сад — одна з найхарактерніших рис українського села в XIX—на початку XXст. Розміщувався він переважно на присадибній ділянці, переважали місцеві породи фруктових дерев, які відбирались і вирощувались упродовж віків. Найпоширенішими садовими культурами на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині та західних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством місцевих сортів і назв.

Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій. Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і некультивоване (бортництво).


1. Рільництво. Городництво. Обробіток ґрунту

Найдавніша і найпоширеніша культура — яра та озима пшениця. Вона була головною культурою у південних районах та в Закарпатській низовині, а також займала значні площі в лісостеповій частині України. Сіяли її завжди на кращих грунтах. Друге місце посідало жито, основна зернова культура Полісся та Карпат, а також Київщини й Волині. Його сіяли переважно як озиму культуру на гірших або дуже виснажених грунтах, оскільки це невибаглива культура, що збагачує землю, підвищує її родючість.

На Півдні здебільшого займалися вирощуванням ячменю, ранньої й невибагливої ярової культури, про яку в народі говорили: «Кидай мене в грязь, то будеш як князь». Україна мала близько 20 гатунківпроса — сухостійкого злака. Його сіяли першим на піднятій цілині та перелозі, а потім заволочували бороною з напором, тобто з прив'язаними до неї колодками, які розбивали нероз-пушені грудки і затирали в землю.

В Україні, зокрема на Чернігівщині та Волині, подекуди вирощували гречку, пізню ярову культуру. Наприкінці травня її сіяли на цвіт для бджіл, а в червні — на зерно. Вважалось, що вона також збагачує грунт, тому нею засівали, як правило, виснажені лани. Ще з скіфського часу вирощували коноплі та льон, з їх насіння били олію, а з волокна виготовляли тканини для одягу. Для конопель вибирали ділянку в низьких місцях городу чи поля — підмет (грядку), завжди добре угноювали і двічі (восени й весною) глибоко зорювали, густо засівали і заволочували коноплі бороною. Для льону восени неглибоко розорювали ділянку твердого перелогу. Під льон грунт не угноювався, лише старанно скородився бороною перед посівом і заволочувався після нього. Коноплі здебільшого сіяли на Чернігівщині, Полтавщині, льон — у районах Полісся та західних областях, хоча обидві культури в невеликій кількості вирощували на всій Україні.

Для вироблення олії сіяли рижій вузькими смугами вздовж доріг і разом з яровими хлібами. Соняшник на Україні з'явився наприкінці XVIIIст. як декоративна рослина і тільки в XIXст. його почали використовувати для виробництва олії. Соняшник здебільшого сіяли на Донбасі, Харківщині, півдні України, менше — на Волині, Чернігівщині та Київщині. Наприкінці XVIIст. на території України з'явилась кукурудза, завезена з Америки. До середини XIXст. її вирощували як городну культуру, а в другій половині XIXст. все більше землі виділяється для її посіву на півдні України, Поділлі, Полтавщині та на Закарпатті.

В середині XVIст. з Південної Америки в Європу завезли картоплю, а 1764 р. вона з'явилася на Україні. У XIXст. її почали вирощувати на польових ділянках під плуг, букер і заступ. Саме тоді широко розповсюдився посів цукрових буряків. Основна маса посівів належала землевласникам, але часто селяни, котрі жили поблизу цукрових заводів, перетворювали свої землі на бурякові плантації.

У незначній кількості українці сіяли овес (найбільше в Карпатах), горох, сочевицю, боби і т. д.

Городництво відоме на Україні з найдавніших часів, коли східні слов'яни вирощували буряки, капусту, ріпу, гар бузи, кавуни, часник, цибулю, моркву, мак, горох, сочевицю, огірки тощо. Воно мало переважно присадибний характер. Город ділився на плеса, грядки і капусники. Часто на низьких місцях городу нарізався і підмет. Плесо в городі — це широка довгаста ділянка; грядка — вузька, довга і висока; капусник — найнижче і найвологіше місце в городі. Характерною рисою українського городу було обсадження його ділянок соняшником, а також квітами.

Картоплю садили рядами, викопуючи в розпушеній землі заступом ямки з таким розрахунком, щоб кущ від куща ріс на відстані близько аршина. Копали восени заступом.

Буряки на городах сіяли та садили. Перевагу надавали садінню. Сіяв буряки чоловік, а садила жінка, викопуючи ямки заступом, сапою (інколи садили і розсадою).

Капусту українці завжди садили розсадою. У найзатишнішому місці, часто під хатою, огороджувався ліскою з лози або очеретом невеликий розсадник. Знизу накладався гній, а зверху — земля. Ранньою весною, часто коли ще не зійшов сніг, у розсадники сіяли насіння капусти. Сходи на ніч прикривали соломою або очеретом. Коли рослина випускала чотири листочки, господиня висаджувала її під заступ рядами в грядці. Поки капуста не прийметься, ЇЇ підливали.

Цибулю і часник селяни вирощували на низьких затишних і добре угноєних ділянках. Подекуди садили також квасолю.

Під огірки відводились завжди добре угноєні грядки, які переважно обсаджували гарбузами — встромляли по чотири—п'ять насінин зубками вгору. На півдні України та на Полтавщині було розвинуте баштанництво; у невеликій кількості сіяли мак, кріп, моркву, редьку, петрушку. Мак сіяли ранньою весною, іноді, коли ще не зійшов сніг.

Найдавнішою системою обробітку грунту, відомою на території України з часів трипільської культури, було мотичне землеробство, що характеризувалось обробітком вручну великих постійних ділянок городнього типу.

Приблизно в середині І тис. до н. е. у чорноземних степових і лісостепових районах на основі застосування орних знарядь праці і тяглової сили тварин виникла перелогова система, з якою починається і польове землеробство — рільництво. У лісових районах наприкінці І тис. до н. е. з появою залізної сокири та мотики, а також суховатки, сохи і борони, мотична система почала переходити в підсічно-вогневу.

У І тис. до н. е. з поліпшенням якості обробітку грунту перелогова система переходить в парову двопільну систему. З появою ж на Київській Русі плуга виникає трипілля, що, крім карпатського регіону, стає пасивною системою українського землеробства, а згодом перетворюється у фактор, який гальмує розвиток сільського господарства.

Зміст трипілля заключався ось у чому. Вся земля ділилася на три рівні частини: одна відводилась під пар, не засівалась (толока), на другій сіяли озимину (царина) і на третій — ярину (ярина). Наступного року толока розорювалась, на ній вирощували озиме жито або пшеницю, тобто вона ставала цариною. Торішню царину після жнив орали на зяб і весною засівали яровими культурами — царина ставала яриного, торішня ж ярина ставала толокою.

В Карпатах упродовж середньовіччя існувала двопільна система обробітку землі. Всі поля ділили на дві половини: одну залишали під пасовища, іншу засівали різними культурами (за вирішенням громади).

Малоземелля селян часто примушувало їх відходити від правильного трипілля, впродовж кількох років засівати поля, не залишаючи пару, і тільки коли земля виснажилась, давали частині поля «перебур'янити».

На півдні України широко застосовувалась і перелогова система. Третина поля зоставалась з приблизно такою сівозміною: перший рік — пшениця, другий — ячмінь, третій — пшениця, четвертий — озима пшениця або овес чи жито. Після цього виснажену ділянку залишали на два і більше років на переліг. У такій послідовності засівали й інші ділянки.

Подекуди на Поліссі та в Карпатах майже до кінця XIX ст. існували залишки підсічно-вогневої системи обробітку грунту. Так, у Карпатах селяни після польових робіт восени вирубували на корчі дрібний ліс, а навесні його спалювали; потім на цій ділянці (пасіці) засівали жито і розпушували її мотикою. Зібравши жито, викорчовували пні, угноювали й орали. Селянські земельні наділи майже ніколи не були зосереджені в одному масиві, вони розділялись на кілька ланів, в кожному з яких нарізались ділянки окремим господарствам. Селяни дуже добре знали особливості кожного клаптика своєї землі, особливості орних знарядь та свої можливості. Обробіток грунту на Україні був переважно чоловічою справою. Лише городом цілком і повністю займалися жінки.

Орали селяни поперемінне двома способами: у розгін в склад. Перший спосіб полягав у тому, що починали орати з межі своєї ділянки, прокладали борозну вздовж межі і другу борозну — вздовж протилежної межі, потім — третю коло першої. Так, обійшовши гони, добиралися до середини. Таким чином на середині поля утворювалася розплуга (розгін). Наступного разу орати починали з середини ділянки і поступово доходили до обміжків (вузька смуга між нивами), або до меж.

Щоб розпустити скибу, після оранки ріллю впоперек «ралили» ралом, скородили «драпаком» або бороною. Коли було багато робочої худоби, боронування могло проводитися одночасно з оранкою. Після оранки та розпушення ріллі відразу ж приступали до сівби. На Україні побутувало два типи ручної сівби: в один сів і в два сіви. При першому типі сіяч крок за кроком ступав і сіяв зерно перед собою; при другому — він, крокуючи невеликими зигзагами, кидав зерно то трохи ліворуч, то трохи праворуч, тим самим вдвічі збільшуючи ширину засіяної смуги.

На більшості території України засіяні ниви обов'язково заволочували боронами, інколи прив'язували до борон дерев'яні колодки, які розбивали нерозпушені грудки і землю, або сіяли прямо по стерні, заволочуючи посів бороною чи загортаючи ралом.

Селяни значну увагу приділяли догляду за посівами. На пшеницях, ячмені, вівсі, горосі і т. д. такі бур'яни, як суріпок, горошок, кукіль, виривали руками, а верхівки полину й осоту, що піднімались вище за посіви, скошували косою. Руками проривали на сходах проса гірчак, молочай, сосонку тощо. Для захисту проса і конопель від птахів ставили опудала. Крім цього, щоб дикі голуби і горобці не висмикували із землі конопляних сходів, їх огороджували кілками, а між ними натягували довгі нитки, ставили солом'яні опудала.

Заорювання, як і засів, на Україні відбувалися завжди урочисто, з цікавими звичаями та обрядами, які повинні були забезпечити добрий урожай. Початок і кінець оранки й сівби супроводився багатим частуванням усієї сім'ї, щоб урожай був багатий.

Початок жнив — зажинщина, зажинки — відзначався своєрідною святковістю. Майже в кожному господарстві готувався святковий обід, і вся сім'я виходила в поле обідати.

У жнива працювали всі. Спершу починали косити озимину, а якщо одночасно поспівав ячмінь, то його косили вранці, поки є роса, щоб не випадало зерно з колосків. Потім косили овес, яру пшеницю, просо і приблизно з ЗО серпня (за старим стилем) гречку. Косили під стінку (обкос поля), під п'ятку (низька стерня) тощо. Цю роботу виконували тільки чоловіки, а жали майже завжди жінки.

Перші зрізані стебла збіжжя зберігали в кожній хаті, щоб жилось щасливо. Скошене чи зжате збіжжя на всій Україні, за винятком півдня, зв'язували у снопи «перевеслом», тобто скрученим жмутом стебел того ж збіжжя. В'язали снопи і гребли жінки. Снопи спочатку клали в п'ятки (п'ять снопів), а надвечір — у хрестики або полукіпки (тридцять снопів). На Поліссі та в гірських районах Карпат, де часто випадали дощі, для просушування снопи підвішувались на піраміду, складену з трьох двометрових сучкуватих жердин. На півдні України скошене збіжжя в снопи не в'язали, а згортали у валки, які потім складали в копи. Після закінчення жнив зернові привозили на тік або в клуні. Поблизу току збіжжя складали у стіжки та скирти. Перед молотьбою снопи іноді просушували (тільки в північних районах Чернігівщини та Волині) в осетях, влаштованих у клунях.

Молотили збіжжя різними способами. Починаючи з кінця XVIIIст. у поміщицьких господарствах обмолочували спеціальними машинами — молотарками (ручними, кінними і паровими). Поступово молотарки проникали в селянське господарство, передусім до заможних селян, де застосовувалась переважно кінна молотарка. Найдавнішим способом обмолоту хліба був обмолот за допомогою ціпа.

Молотьба ціпом проводилась по-різному, залежно від місцевих особливостей, а також від культур, які обмолочувалися. Взагалі на тік клали два—три розв'язаних снопи, з яких вибивали зерно. Залежно від кількості молотників молотили в один ціп, у два ціпи, в три ціпи, в чотири ціпи.

На півдні України обмолот проводився за допомогою котка — кам'яного циліндра з поздовжніми ожолобками. На добре накочений тік рівномірним шаром накидали необмолочене збіжжя. У коток запрягали коней або волів. На переднього коня сідав погонич-підліток. Починали молотити з зовнішнього краю до центру.

У деяких районах зустрічався й архаїчний спосіб молотьби топтанням.

Обмолочене зерно провівали за допомогою фабричних віялок, млинків, виготовлених селянськими майстрами, або за допомогою лопати та сита, а солому складали в скирту або . стодолу. Провіяне зерно зберігалося в засіках чи коморах, що на Правобережжі називались шпихлірами. На півдні України зерно засипали в солом'яники — спеціальні посудини, сплетені з соломи або лози, в кадовби — великі дерев'яні посудини, що зберігали в коморі. У деяких місцевостях (на Чернігівщині, наприклад, та Полтавщині) до кінця минулого століття зерно зберігали в ямах, обмазаних глиною та оббитих березовою корою. Спосіб зберігання (схову) зерна в ямах застосовували селяни під час насильної колективізації та німецької окупації.

Обробка льону й конопель вимагала кропіткої праці. Коноплі і льон виривали восени, коли дозріло насіння, в'язали. Після висихання їх молотили ціпом або жінки вибивали насіння ручним способом, за допомогою праника. Обмолочене насіння провівали, висушували й зберігали у коморах.

Коли насіння було відділене, стебла коноплі та льону вимочували у ставках, ямах, річках, після чого висушували й били. У центральних і південних районах України льон і коноплі вимочували в ямах — мочилах. У Чернігівському, Київському, Волинському Поліссі, на Прикарпатті та в Карпатах льон для вимочування стелили тонким пластом на лузі (це так звана росяна мочка). Коноплі сушили на сонці, а в лісових і гірських районах — біля вогнища у спеціальній сушарні. Після сушіння льон та коноплі тіпали, тобто відділяли кострицю від волокна за допомогою дерев'яних м'ялок. Вико-ристосували два види м'ялок: бительна і терлиця. Процес відділення костриці від волокна проходив у такій послідовності: жменю конопель або льону ділили на «ручайки», які ламали, тріпали об стовпи, дошку, м'яли на битальні, після цього терли на терлиці.

Після попередньої обробки волокно «микали» на гребені та чесали щіткою. Витіпане, витерте і вичесане прядиво складали в повісма («куклою», «каблучкою», «козлом»), а потім микали, щоб прясти їх з гребеня чи кужелі.

Олію на Україні виготовляли з рапсу, рижію, соняшника, з лляного та конопляного насіння. Усі ці олійні культури підсмажували на сковороді у домашніх печах, потім товкли в ступці та просіювали, насипали в _мішки, де в ручних олійницях видавлювали олію.

2. Тваринництво

Після землеробства друге місце у сільському господарстві України посідало тваринництво. Ще за часів Київської Русі розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, свиней, а також домашню птицю. Впродовж майже цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебільшого відгодовували не тільки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIXст. волів почали замінювати кіньми. Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними продуктами, відгодівлі овець. Порівняно з великою рогатою худобою та кіньми вівчарство в селянському господарстві відігравало допоміжну роль. У багатьох районах України розводили також кіз, свинарство задовільняло потреби населення в салі та м'ясі. Не було жодного селянського двору, де б не розводили курей, гусей, качок, індиків та голубів.

Упродовж віків виробились характерні прийоми відгодівлі худоби. В основі вони спільні для всієї території України, але водночас зі своїми особливостями. Найінтенсивніше розвивалося тваринництво у лісостеповій та степовій смугах, на Поліссі, в Карпатах. Воно мало специфічні форми, що виникали і розвивались протягом тривалого часу. Сприятливі природні умови давали змогу випасати худобу на пасовищах більшу частину року, а на півдні, при сприятливій зимі, й цілий рік.

Випасали худобу селяни у спільних стадах, що називали чередою. Переважно сюди зганяли 150—200 голів дійних корів, а інколи корів, телят і волів разом. Однак у багатьох районах України корів, волів та телят випасали окремо. Пастухів називали чередниками, а там, де худоба паслась окремо, коровниками, воловниками (у Карпатах — волярами), телятниками. Телятниками здебільшого були підлітки. Наймали пастуха найчастіше громадою і регламентували звичаєвим правом. Коней з усього села випасали у табунах не тільки вдень, а й вночі. Для догляду наймали табунників.

Вівці ходили в окремих стадах, що називались шматками, кущанками, отарами. Перший термін означав стадо у 150—200 голій, другий — ще більше стадо, а третій — стадо кількістю до тисячі голів. Для випасу овець наймали чабанів, кількість яких залежала від чисельності отари. В чабани набирали, як правило, досвідчених пастухів.

Найпростіше було доглядати свиней. Свиню з поросятами випускали на вигін, де вони паслись самі. У деяких селах їх доглядав свинар, а в Карпатах, наприклад, свиней випасали в лісах, де годували буковим насінням та жолудями.

Там, де розводили худобу на продаж, перед вигоном на пасовище її таврували (тобто мітили особливим знаком — тавром). Овець перед вигоном у поле значкували за допомогою різноманітних надрізів та проколів правого і лівого вуха. Випасали худобу по-різному. Однак було прийнято виганяти на пашу в день св. Юрія.

Кожна господиня чи господар ще до сходу сонця зганяли свою худобу за село в умовне місце, і вже звідти чередники гнали її на толоку. В полудень, коли починалась спека, череда підходила до водопою, де відпочивала. Пізно увечері худобу гнали додому. Якщо ж пасовище знаходилося далеко від села, ялівник у віці понад один рік залишали на полі, де будували спеціальні загони.

Випас телят відрізнявся від випасу корів, їх виганяли на пасовище вже після того, як череда виходила за село. На вигоні телята випасалися в загальному стаді, а коли наступала спека, їх заганяли назад. Худобу, що поверталася додому з пасовища, напоювали водою, а потім доїли (доїли двічі на день: вранці та ввечері). Коней в табуні випасали впродовж всієї доби, навіть вночі, і щоб вони не розбігалися далеко, їм «накладали пута». Своєрідно випасали овець. У багатьох районах їх виганяли пізно, коли висихала роса, щоб запобігти хворобі ніг. Осіння роса вважалась нешкідливою і тому, починаючи з серпня, овець на пасовище виганяли вранці. Охороняти отару допомагали собаки.

На півдні України, де зустрічались великі отари, випас мав деякі східні елементи. Чабани відганяли овець далеко в степ і потім поступово наближали до місця зимового утримання, навколо якого зберігалось незаймане пасовище.

Починаючи з ранньої весни, худобу випасали протягом усього літа та осені — до Пилипівки, а з початком заморозків переводили на зимове утримання. У зимовий період худобу утримували в спеціальних приміщеннях — хлівах, повітках, корівниках, конюшнях, телятниках, свинарниках, стайнях, кошарах. Перед кожним приміщенням відгороджували майданчики для вигулу худоби, що називалися загонами.

Дещо відрізнялось тваринництво Полісся. Тут розводили переважно велику рогату худобу, яку випасали в лісах. Овець в селянському господарстві тримали заради вовни, кожушини, смушків та м'яса. Свиней ніхто не випасав, вони ходили самопас улітку та взимку, відшукуючи їжу в лісі та на болотах. Щоб свині не забігали в городи, їм прив'язували колоди до шиї.

У гірських районах випасали худобу на полонинах, де сіно ніколи не косили. Випасали всю худобу, хоч корів часто кожен селянин пас окремо — на своїй ділянці поля. Жителі села обирали головного вівчаря — ватага, баца, котрий сам наймав пастухів для різного роду худоби.

На полонинах будували стійбище, загоїш і кошари, а також житло для чабанів і бойгарів (пастухи великої рогатої худоби) — колибу або стаю. В стаї знаходилась комора, де зберігалися різні припаси, посуд та бринза. У житловій частині знаходилось ватрище — вогонь, який підтримували впродовж всього літа.

Худобу охороняли від диких звірів собаки. Гжу для пастухів готував сам ватаг. У перший день вигону ватаг доїв худобу, вимірюючи загальний надій молока, що його повинен одержати кожний селянин протягом сезону. Визначену кількість молока зазначали на палиці, яку розколювали надвоє, причому половину ватаг залишав собі, а половину віддавав власникові худоби. Паличка ця називалась раваш. її позначки служили підставою для розрахунків ватага з селянами. На полонині виробляли бринзу.

Особливістю тваринництва на Україні було дбайливе вирощування молодняка, що давало змогу постійно поповнювати тяглову, молочну та м'ясну худобу. Так, телят, котрі народилися взимку, завжди тримали в хаті, поки вони не підростали. В перші місяці після народження молодняк годували молоком. З часом, коли теля починало їсти траву, його відлучали від корови. Восени телят підгодовували хлібом, висівками і сіном. Однорічних телят виганяли на пашу.

Коли молодняк підростав, починалося його «виховання». Бичків навчали у трирічному віці. Спочатку їх «парували», тобто відбирали однакових за зростом та норовом. Привчали до ярма, а весною запрягали в борону.Молодняк коней вирощували так само дбайливо, як і молодняк великої рогатої худоби. Годували їх здебільшого «з землі, щоб лоша розправлялось». Після року лошат стригли, аби грива не була дуже м'якою і не спутувалась під упряжжю.

Коней починали навчати у півторарічному віці, коли випадали глибокі сніги. Спочатку привчали до вуздечки, а потім об'їжджали верхи без сідла, незабаром вони вже ходили в упряжі.

Заготівля запасів сіна на зиму для худоби була однією з найвідповідальніших робіт українського селянства. Косовиця починалася на Україні за тиждень до свята Петра і Павла, але залежно від географічних умов та стану погоди, а там, де сінокоси знаходилися в горах — у другій половині липня.

Знатні поміщики наймали ватаги косарів. Оплата праці була значно вищою від оплати інших сільськогосподарських робітників.

Під час косовиці (коли сіножать знаходилась далеко від села) селянин сам і з сім'єю будував у степу курінь, земляну піч, а багатий з найманими косарями переселявся в поле. Косити починали ще до світанку, щоб до спеки пройти кілька ручок — смуг на ширину захвата коси — до кінця сіножаті, а якщо вона була велика, то до певної мітки. Робота продовжувалась доти, поки біля куреня не з'являлася віха — встромлені в землю вила з шапкою на ручці — це умовний знак обіду. Після обіднього відпочинку косарі працювали до заходу сонця.

Через кілька днів після початку косовиці прибували гребці — дівчата та хлопці. Просушене і зібране сіно чоловіки складали в копиці, а потім возили додому і складали в стоги та обороги.

У тих місцевостях України, де сіножаті перебували в громадському користуванні, на косовицю виходили всім селом, а сіно ділили за принципом, заздалегідь встановленим громадою.

Зимова годівля худоби проводилась за порядком, виробленим на основі багатовікового досвіду. Велику рогату худобу годували взимку тричі на день яровою соломою, сіном та сухою половою. Робочих волів і тільних корів часто виділяли зі спільного загону та годували сіном і половою, а також різним пійлом, буряками, макухою. Там, де не вистачало кормів, худобу годували двічі на день. Коням давали їсти вдень і вночі. Робочим коням — сіно, солому, полову, зерно, ячне і просяне борошно, змішане із запареною половою, та інші корми, а під час роботи — овес. Овець годували 4—5 разів на день соломою, сіном, половою, а свиней — ячним борошном, дертю, картоплею, буряками, помиями тощо. На ніч худобі робили підстилки, часто із залишків недоїдженої соломи. Загони, повітки, стайні, кошари досить старанно очищали від гною. Але взимку гній лише покривали соломою, щоб було тепло.

3. Садівництво

Сад — одна з найхарактерніших рис українського села в XIX—на початку XXст. Розміщувався він переважно на присадибній ділянці, переважали місцеві породи фруктових дерев, які відбирались і вирощувались упродовж віків. Найпоширенішими садовими культурами на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині та західних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством місцевих сортів і назв, були яблуня і груша. Наприклад, у Подільській губернії наприкінці XIXст. тільки сортів яблук налічувалось близько сотні.

У центральних регіонах України, на півдні та Закарпатті вирощували фруктові дерева кісточкових порід. Головне місце серед них посідали вишня і слива. Виноград, абрикоси, персики росли здебільшого на півдні України. Насаджували також черешні, волоські горіхи, терен, шовковиці, а інколи й персики, кущі винограду, смородину, аґрус, малинники тощо.

Розвиток садівництва відбувався двома способами. В лісових районах практикувалося перенесення в сад дичок лісових порід яблунь та груш, які пізніше облагороджували щепленням бажаних сортів. Там, де не було лісів, селяни вирощували дички яблунь та груш з насіння, тобто створювали свої садові шкілки. Вирощені дички пересаджували та робили щеплення. В українському садівництві, до речі, застосовувались три способи щеплення садових дерев: в розщепі, за кору, окуліровка.

Садили лісові й домашні дички та пересаджували щепи частіше весною, ніж восени.

Через селянське малоземелля сад часто був також городом, сінокосом, а коли тут росла трава, селяни інколи окопували дерева по ширині крони. Відстань між посадженими деревами зберігалася від 6 до 7 аршин для яблунь і груш та 1,5—2,5 аршина для слив і вишень. Кущові породи вирощували з живців і розсаджували кущами між садовими деревами окремими рядками.

Українське народне садівництво виробило чимало прийомів підвищення врожайності фруктових дерев, охорони їх від морозу, спеки, а також боротьби з численними шкідниками та хворобами цих дерев.

Ягідні кущі окопували восени, очищали від сушняку та прорізували.

Збирання врожаю в садах залежало від породи дерев, їх сорту та неоднакового часу достигання в різних місцевостях. , Яблука та груші діставали спеціальним знімалом; довгою палицею з розщепленим у верхній частині кінцем, а також руками, користуючись для цього драбинами, або струшували. Зібрані плоди, головним чином яблука, взимку зберігали у погребах, клунях або на піску чи соломі, в січці чи полові. Деякі плоди сушили у варистих печах і в сушарнях.

На Україні фрукти також консервували, варили з них варення, повидло, робили різного роду наливки та вина.

4. Бджільництво

Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій.

Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і некультивоване (бортництво). Перше почало розвиватися на Україні з другої половини XIV ст., коли штучні дупла робили у спеціальних колодах, що називалися дуплянками, дупляками, колодками, і підвішувалися до дерев у лісі. З часом їх уже ставили на лісових галявинах — так виникли пасіки, які згодом почали розташовуватися коло садів або в садах. Поряд з вуликами-дуплянками з'явились і стіжкоподібні вулики — солом'янки, плетені з соломи і покриті соломою, мов снопом. Існували також очеретяні вулики і вулики-мазанки. В XIXст. на Україні використовували рамочний вулик, що витіснив інші типи вуликів. Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки у садках або гаях, затишних місцях. Пасіки завжди обгороджувалися, вулики розставляли на відстані 2—3 аршини один від одного, повернуті вікнами до сонця. Поблизу або біля садиби на підвищених місцях будувались погреби, куди ставили вулики на зимівлю.

Ранньою весною — на теплого Олексія — а якщо було холодно,— на Благовіщення — вулики з бджолами виставлялись на пасіки. Бджіл до купальських свят підгодовували з коритця патокою, розведеною водою. Коли з вуликів вилітав рій, його намагалися затримати за допомогою різних шумів, криків, а якщо сідав, сприскували водою, аби бджоли не могли літати. Після цього спочатку матку, а потім весь рій поселяли у заздалегідь приготовлений порожній вулик, куди бджоли наносили собі корм на зиму. Роїння продовжувалося до початку жнив. У квітні-травні, коли зацвітали сади, бджіл вивозили в ліс або поле. Медовий взяток бджоли брали з цвітіння різноманітних дерев, трав і квітів, але найголовніший був з пізньої гречки.

Вибирали мед двічі на рік — у серпні і вересні, але в деяких районах його вперше брали 20 липня. Необхідними приладами пасічника були сітка для захисту обличчя, курушка для підкурювання і різець для відрізування щільників. Вирізані щільники з медом переносилися в медові бані — спеціальні приміщення, де над широким коритом ставилися порожні сита, через які мед сам стікав з сотів. Соти після цього перетоплювали, і віск ще гарячим закладали у спеціальний прес — воскобійню.

З рамочних вуликів у другій половині XIXст. мед почали викачувати також з допомогою спеціальної медокачки.


Висновки

Сільськогосподарська культура українців стала надбанням усіх народів, створена упродовж багатьох століть. Головною галуззю землеробства здавна було рільництво. На території України воно відоме з середини І тис. до н. е. Вже за часів Київської Русі тут вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес, горох, чечевицю, гречку, коноплі, льон, рижій. Городництво відоме на Україні з найдавніших часів, коли східні слов'яни вирощували буряки, капусту, ріпу, гар бузи, кавуни, часник, цибулю, моркву, мак, горох, сочевицю, огірки тощо. Воно мало переважно присадибний характер. Город ділився на плеса, грядки і капусники. Часто на низьких місцях городу нарізався і підмет. Плесо в городі — це широка довгаста ділянка; грядка — вузька, довга і висока; капусник — найнижче і найвологіше місце в городі. Характерною рисою українського городу було обсадження його ділянок соняшником, а також квітами. Після землеробства друге місце у сільському господарстві України посідало тваринництво. Ще за часів Київської Русі розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, свиней, а також домашню птицю. Впродовж майже цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебільшого відгодовували не тільки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIXст. волів почали замінювати кіньми. Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними продуктами, відгодівлі овець. Порівняно з великою рогатою худобою та кіньми вівчарство в селянському господарстві відігравало допоміжну роль. У багатьох районах України розводили також кіз, свинарство задовільняло потреби населення в салі та м'ясі. Сад — одна з найхарактерніших рис українського села в XIX—на початку XXст. Розміщувався він переважно на присадибній ділянці, переважали місцеві породи фруктових дерев, які відбирались і вирощувались упродовж віків. Найпоширенішими садовими культурами на Київщині, Поділлі, Волині, Чернігівщині та західних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством місцевих сортів і назв. Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напій.Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і некультивоване (бортництво).

Таким чином, сільськогосподарська культура українців характеризувалася великою різноманітністю, яка удосконалювалася упродовж багатьох століть.


Література

1. Етнографія України / Навчальний посібник. За ред.. С. А. Макарчука. – Львів: Світ, 2004.

2. Заглада Н. Бджільництво // Берегиня. – 2003. - №3.

3. Культура і побут населення України. Навчальний посібник. За ред. В. І. Наулко. – К., 1993.

4. Українська етнологія. За ред. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.

5. Українське народознавство. Навчальний посібник. За ред. С. П. Павлюка та Г. Й. Горинь. – Львів, 1994. – 608 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий