Сторожів
Назва села Сторожів пов’язана з його розташуванням на річці Корчик. Ця річка певний час була прикордонною, і тому місцеві князі, для того щоб уникнути небезпеки, почали селити тут сторожів, утворивши невеличке село, назване згодом на їхню честь Сторожевом.
Стовпин
Більшість версій пов’язані з одним і тим же словом - «стовп», а місцеві перекази схиляються до останньої версії назви села Стовпин. Колись територія села належала князеві, який, для того, щоб знати, коли на нього насувається небезпека, наказав спорудити біля в’їзду в село спеціальний стовп. Біля нього сиділи дозорці і пильно стежили за всім, що відбувалося поза межами села, а коли насувалася небезпека, подавали із стовпа сигнали. Згодом це поселення так і прозвали – Стовпином.
Самостріли
Серед славних історичних місць Кореччини, що яскраво вписали свої назви в культурні традиції краю, слід назвати село Самостріли. Це давнє поселення, доля якого непросто, часто драматично. Щоправда, окрім назви села, немає безперечних доказів його походження. Але є сенс прислухатися до давніх легенд. Існує три основні теорії походження назви села. Але кожна з них пов’язана зі зброєю, але відрізняється одна від одної своїм змістом. У ХІІ столітті село згадується під назвою Погорільці. Мабуть, саме з цим і пов’язана перша легенда
На місці цього села колись було невеличке поселення, жителі якого потрапили в немилість до князя Ярослава Мстиславовича. Князь спалив це поселення за несплату податків його жителями. Та згодом село відбудувалось і його мешканці вперто протистояли новим натискам кривдників. Звідси і пішла теперішня назва села Самостріли, тобто «ті, хто завзято відстрілювався».
Самостріли
Село колись належало дуже жорстокому і зажерливому панові. Він мав у своєму володінні ліс, у якому водилися різні дикі звірі. Панові не подобалося те, що селяни ходили на полювання в цей ліс і тому він наказав своїм слугам позабирати в людей всю їхню зброю. Слуги так і зробили, але деяким жителям все ж вдалося зберегти зброю і потай від пана продовжувати полювати. Звідси і назва села Самостріли, тобто «ті, хто незаконно володіють зброєю, браконьєри».
Самостріли
Колись жителі села були дуже винахідливими, і навіть самі навчилися виготовляти зброю. Вони навіть винайшли новий вид лука, відомий на той час як «самостріл» або «стріломет». Ось чому саме зараз село називається Самостріли.
Ревуха
За місцевими переказами, декілька сотень років тому ця річка була дуже повноводною. Коли весною на річці починав танути лід, то вода несла його з шаленою швидкістю, створюючи при цьому дикий звук. Він поширювався на декілька кілометрів і нагадував рев диких тварин. Саме тому річка і дістала назву Ревуха.
Лоза
Притока Ревухи звалась Лозою. Назву притоки місцеві жителі пов’язують з тим, що колись її береги були густо зарослі вербовою лозою, яка, на відміну від річки, ще й досі залишилась.
Даничів
Село Даничів було засноване приблизно в ХVІ столітті, коли люди селились в урочищі Сосники. Село, яке виникло в цьому урочищі, почали називати Соснівкою. Згодом у село прийшла епідемія чуми. Цю хворобу тоді не лікували, і хворі жителі Соснівки були загрозою для жителів навколишніх сіл. Щоб уникнути поширення епідемії, Сосники та його жителів спалили. Зараз південна частина села Даничів так і називається - Сосники. Люди, які залишилися живими після страшної епідемії, почали селитися на місці, де татарські поневолювачі збирали данину з підневільного населення навколишніх сіл. Отже, сучасна назва села «Даничів» походить від слова «дань» .
Даничів
За іншою версією, назва села походить від його засновника – поміщика Дана та його сина Данича.
Ганнівка
Село Ганнівка було засноване на початку ХІХ століття. Дорога на Рівне колись проходила саме через це село. Якось цією дорогою їхали чумаки в Крим по сіль. З одним з чумаків їхала його дружина, яка звалася Ганною. Чумакам дуже сподобалася ця місцевість і вони вирішили зупинитися тут для відпочинку. Ганна запропонувала своєму чоловікові залишитися тут назавжди. Навкруги села був ліс, що належав панові Зеленському, який жив неподалік в селі Головниця. Ганна з чоловіком попросили у пана дозвіл на освоєння землі та будівництво будинку, на що отримали позитивну відповідь.
Ганна була дуже багатою, але згодом вона тяжко захворіла. Її треба було терміново відправляти на лікування, інакше б вона померла. Ганна була змушена покинути поселення, але своїх скарбів вона з собою взяти не могла, адже саме тоді на цій території орудувала банда розбійників. Саме тому свої скарби Ганна наказала замурувати в кам’яну криницю на своєму подвір’ї. Ще й досі жителі села вірять, що цей скарб існує, але знайти його ніхто не може. Ніхто навіть не знає, де той колодязь, адже після свого від’їзду Ганна наказала його засипати. Ось така легенда про «золоту криницю» ходить околицями села.
Полякова криниця
Є у селі Ганнівка криниця, яка носить назву Полякова. Коли її було викопано, достеменно не знає ніхто, бо навіть сільські старожили говорять, що вона була в селі завжди. Криниця вимурувана з каменю, таких у селі більше нема. Вода у ній дуже смачна, все село про це знає.
Але з нею пов’язана страшна історія… Було це в роки Другої світової війни. Прийшли в село вороги , забрали поляків і повели на страту. Одного чоловіка залишили і повісили на крислатій вишні, що знаходилась біля самої криниці. В тяжких муках помирав чоловік, адже був підвішений догори ногами Ніхто з односельців не міг йому допомогти, бо кожен боявся за своє власне життя. Всі жаліли поляка, бо він був доброю людиною і нікому зла не чинив. Якось вночі селянам вдалося зняти бідолаху і поховати його. Вишню зрізали, а криницю, про яку пішла недобра слава, засипали. Лише в шістдесятих роках її почистили і стали пити воду. А назва в неї так і залишилась – Полякова криниця.
Головниця
Колись на місці теперішнього села було невеличке поселення, яке навіть не мало власної назви. Якось на це поселення напали татарські завойовники, розграбувавши його, а мешканців повбивавши. Жителі навколишніх сіл, розбираючи руїни та ховаючи вбитих людей, помітили в них дивну закономірність: всі вони лежали лицем до низу, тобто головою ниц. Від цього і пішла назва села Головниця.
Великі Межирічі
Донедавна, а саме до 1965 року, село називалося Межирічі. Саме від цієї назви і походить легенда про створення назви села. Колись на території села протікали дві річки – Стави та Ставка. Між ними і жило невеличке поселення, яке згодом назвали Межирічами. Та згодом річка Ставки пересохла, надавши поселенню можливість розростатися та розвиватися. Так і сталося, і в 1965 році селу дали нову назву – Великі Межирічі.
Жадківка
Назва села Жадківка походить від жниварського знаряддя праці жатки, виготовлення якого було поширене серед місцевих жителів. За допомогою цього знаряддя можна було швидше збирати урожай та розвивати сільське господарство у селі. Саме цим і прославилося поселення, яке згодом назвали Жадківкою.
Жадківка
Назва села походить від польського слова “rzadko”, що в перекладі на українську мову означає рідко. Рідко, тому що поселення складалося з рідко розташованих будинків. Ось чому село і досі називають Жадківкою.
Топча
Колись на території села було непрохідне болото, яке тамтешні жителі називали «топчею», що означає грузьке місце, трясовина. Згодом болото пересохло і на його території почали селитися люди. Вони освоїли майже всю територію болота, вирубуючи ліси та займаючись сільським господарством. А поселення своє вони і дотепер називають Топчею.
Топча
На території сучасної Топчі колись було невеличке поселення, що тривалий час називалося Якубівкою. Село перейменували після того, як на нього напали татари. Вони розграбували та спалили поселення, молодих та дітей забрали в ясир, а решту людей вбили. Вони буквально стерли село з лиця землі, «втоптали його в землю». Згодом на цьому місці знову почали селитися люди, а своє поселення вони почали називати Топчею.
Копитів
Колись на території сучасного села був непрохідний ліс та грузькі болота. Таке місце було дуже вигідним для злочинців, що крали у людей та по дорогах коней та худобу. Награбоване вони переправляли через болота в укромні місця. Але оскільки грабіжники завжди поспішали, то самі не завжди знаходили прохідні стежки, багато тварин гинуло в трясовині. На грабіжників ніхто не міг знайти управи. Лише згодом польській поліції вдалося знешкодити банду. ЇЇ учасники, утікаючи, заховали награбоване майно на сільському цвинтарі під надгробною плитою, де був похований Шевчук Левко. Вночі вони прийшли за своїм скарбом, перерили все довкола, а коли перекинули й сам пам’ятник і знайшли награбоване, безслідно зникли. Відтоді про злодіїв ніхто не чув. Але на цвинтарі люди іноді знаходили золоті монети. Після зникнення банди селяни вирубували ліси, корчували пні, осушували болота. Коли відбувалось освоєння цієї місцевості, людям траплялися копита тварин. Від слова «копито» походить назва села.
Копитів
На території сучасного села була чимала затишна галявина серед непрохідних боліт та дрімучих лісів. Сюди забрели загони монголо-татар і зробили стійбище. Вони переночували тут кілька діб, палили вогнища, випасали худобу. Після того, як нападники рушили далі, вся галявина була витоптана копитами ворожих коней. Згодом на цьому місці поселились люди, що назвали своє поселення Копитовом через те, що тут були іще збережені сліди від копит худоби.
Парасчина лінія
Село раніше було розташоване значно північніше, частина мешканців жили просто в лісі. Серед них була і Параска Джерелюк, на честь якої названо одну із доріг у нашому лісі – Парасчина лінія, адже дорога проходила біля її хати.