7. Народна назва остудника голого – грижник, що вказує на лікувальне застосування рослини.
Використання людиною лікарських рослин має багатовікову та складну історію, як і творення назв кожного цілющого зілля. На жаль, багато народних назв рослин, які поширені на Україні та успішно застосовуються в медицині, залишаються поза увагою нашої офіційної лінгвістики. Тому ми звернули увагу на те, що назви ІІ групи рослин по-своєму оригінальні: вони утворені, здебільшого, суфіксальним способом та складанням основ, що допомагає чітко окреслити лікувальне призначення рослини уже в її «імені» і , відповідно, дає змогу швидше вибирати потрібне для лікування зілля. Вважаємо, що у такій особливості вибору назв цієї групи рослин виявився практицизм українців.
ІІІ. Деякі властивості рослин здавна були підмічені нашими предками і використовувалися для щоденних потреб
1. Це, зокрема, цілий ряд рослин із властивостями мила – «мильнянка лікарська», корінь якої розтирали у воді і використовували для миття тіла, у народі отримала назви «мильний корінь», «дике мило», «мильна трава», «пінка». Такі ж властивості має рослина остудник голий, у стеблі якої виявлено значну кількість сапонінів, тому рослина має ще й назву «собаче мило».
2. Для укріплення нігтів використовували квіти календули звичайної, тому рослина отримала назву «нагідки» чи «ногітки».
3. Полин гіркий використовували для знищення шкідливих комах (молі, бліх, тарганів), через що з’явилися народні назви «молин», «бліхобіль».
4. Для підсолоджування напоїв здавна використовували корінь солодки звичайної, що й було поштовхом до такої назви рослини, а також для заварювання чаю використовували хороший медонос – іван-чай.
Чому рослини, умовні об’єднані нами в третю групу, отримали саме такі назви, є зрозумілим, бо це була назва-підказка, яка вказувала на призначення окремої рослини. Цікаво, що в народних назвах цієї групи вперше використані іменники, що походять від прикметників(перехід слів з однієї частини мови в іншу): «солодка», «молин».
ІV. Велика група рослин отримала свої назви залежно від місця типового поширення виду. Варто зауважити, що більшість таких назв утворена словосполученням, у якому саме прикметник є вказівкою на те, де можна знайти певну рослину. Звернемося до прикладів
1. Так, шоломницю високу називають «шоломниця (тобто схожа на шолом) лісова».
2. Воловик лікарський – прекрасну медоносну рослину – називають у народі «медунка польова».
3. Цмин пісковий (рослина належить до сухоцвітів) має назву «безсмертник польовий».
4. Кремена гібридна (рослина має білувате забарвлення нижньої частини листка) – «підбіл болотяний» або «болотяна мати-й-мачуха» (за схожість з підбілом звичайним).
5. Глечики жовті – лілея водяна.
6. Гадючник олеговий – медунка болотна.
Інший спосіб творення назв цієї групи – це префіксальний або префіксально-суфіксальний.
1. Переступень білий у народі називають «підтинник» , а також «переступ», оскільки він часто росте біля огорож, тинів і його лазяче стебло немов би «переступає» через них.
2. Гравілат міський називають «підлісник».
3. Назва рослини «подорожник» теж вказує на те, де найчастіше можна побачити це зілля.
4. Перстач прямостоячий (калган) має народну назву – «піддубник».
5. Ранник вузлуватий – «підлісник».
6. Цикорій дикий – «придорожник».
Із наведених прикладів бачимо, що назви цієї групи рослин допомагали людині швидше знайти потрібне зілля у природному середовищі й мали свої особливості творення.
V. Варто окремо виділити ті назви рослин, які пов’язані зі смаком, запахом, відчуттям на дотик.
1. Скажімо, віскарія звичайна покрита ззовні липким соком, тому народ її назвав «смолянка липка», «клейка», «смолка».
2. Нетреба звичайна носить народну назву – «колючка».
3. Оман високий, через своє шершаве листя, отримав назву «шоршовник».
4. Кропиву ще називають – «пекучка».
5. Плоди гравілату міського - гачкувато-зігнуті й чіпляються до одягу, за що рослину називають «колючка», «причепа».
6. Підмаренник звичайний, хороший медонос, плоди солодкуваті на смак, називається «медівник», «медова марена», «медова трава», «медяник».
7. У народних назвах барбарису звичайного відмічається кислий смак плодів рослини – «квасениця», «кисетка», «кисличник», «кисляк», «кислич».
8. Гірчак перцевий, водяний перець, має гіркий пекучий смак, за що його називають «горчиця», «гірчак».
9. Щавель кінський у народі називають кисликом та кислицею жаб’ячою.
10. Підмаренник запашний має сильний, приємний аромат, тому його називають «пахучою», «мар’янкою пахучою», «жасминником». Цікаво те, що аромат рослини дуже приваблює комах і одночасно відлякує травоїдних тварин, завдяки чому підмаренник поширився на великій території.
11. М’ята перцева за свій особливий духмяний запах була названа «пахучка», «пахило», «пахнячка».
Отже, бачимо, що у виборі назви не останню роль відігравали смакові, запашні та інші властивості рослини. Як і в попередньо розглянутих групах найпродуктивнішим є спосіб складання та суфіксального творення, саме ці два способи допомагають точно вказати у назві на певні властивості рослини.
VІ. В особливо окрему групу варто виділити ті народні назви рослин, які супроводжуються легендами та переказами, звичайно, це є проявом давньої віри наших предків-язичників у світ духів, оживлення природи.
1. Розглянемо як приклад назву «барвінок звичайний». Слово «барвінок» утворене складанням двох слів «барви» + «вінок». Саме з цієї рослини українські дівчата здавна плели вінки. А от інші назви барвінку – «могильник», «могильниця», «відун-зілля» - пов’язують із розповідями про те, що ця рослина допомагає розпізнати відьму та захистити обійстя від всякої злої сили.
2. Незвичайну народну назву мають сокорики польові – «зозулені черевички». Легенда розповідає, що птахи прогнали із лісу зозулю, коли дізналися, як вона підкидає свої яйця у чужі гнізда. Та хитра птаха взулася у черевички із квітів сокориків польових і непомітно повернулася до лісу.
3. Відому цілющу рослину чистотіл звичайний у народі називають «ластівчине зілля», «молоко ластівчине». Повір’я стверджує, що ластівка протирає соком чистотілу очі своїх пташенят, щоб вони стали зрячими; а ще підмітили, що період цвітіння рослини співпадає з прильотом і відльотом ластівок.
Потрібно відмітити, що частина уставлених у науковій літературі назв бере початок з народного джерела. Так, слово «чистотіл» складене з двох слів - «чисте» + «тіло». Цікаво, що ця назва вказує на дію рослини для очищення тіла від хвороби. У наш час препаратом із чистотілу лікують онкологічні захворювання.
Народних легенд та переказів, пов’язаних з рослинами є багато. Ми розглянули лише деякі з фольклорних розповідей, котрі тлумачать назву рослини. Бачимо, що в наведених прикладах використовується словоскладання чи словосполучення як продуктивний спосіб, що допомагає чітко увиразнити назву рослини.
Висновки
назва рослина лікарський народний
Тема розглянута у цій роботі важлива тим, що допомагає глибше зрозуміти, хто ми є, чим відрізняємося від інших, які особливості українського менталітету, як вони, ці особливості, проявляються у взаємодії людини з рослинним світом.
У цій роботі в межах її обсягу ми пояснювали різні народні назви лікарських рослин, об’єднавши ці назви за семантикою в окремі групи, обґрунтували причини вибору таких назв, вказуючи на пряму залежність такого вибору від менталітету українців. У результаті проведених досліджень вдалося зробити ряд цікавих спостережень та дійти певних висновків.
По-перше, лише невелика частина назв рослин є оригінальними (первинними), а решта народних назв творилися від слів, які вже були в мові. Така особливість деривації допомагала більш точно визначити чи лікарські властивості рослини, чи зовнішню особливість, чи місце проростання, залежно від того, які ментальні риси виявилися у виборі назви.
По-друге, найбільш продуктивним способом творення назв є складання, що допомагає увиразнити і конкретизувати народну назву. Суфіксальний спосіб широко використовувався у тих назвах, які вказують на цілющі властивості рослини. Суфіксально-префіксальний спосіб бачимо у тих назвах, котрі пов’язані із місцем проростання рослини. Менш продуктивним у творенні народних рослинних назв виявився безсуфіксальний спосіб та перехід слів з однієї частини мови в іншу: до прикладу можна навести назву «чар-зілля» (де безсуфіксальний спосіб «чар» традиційно використовують разом із складанням); «солодка» (перехід прикметника у іменник).
По-третє, народні назви рослин вказують на великі можливості деривації української мови, а також на початкові давні знання українців про навколишній світ.
По-четверте, розглянуті у роботі назви дозволяють зробити висновок, що народ у творенні і виборі назви відмічав ті властивості чи особливості рослини, які допомагали людині краще зорієнтуватися у різноманітності трав.
По-п’яте, рослинні народні назви підкреслюють такі ментальні риси українців, як спостережливість, дотепність, глибока шана до природи, особливий гумор ( «бабині воші», «кінський хвіст», «заткни ґудзь» і т.п.)
Сподіваємося, що читачів зацікавлять деякі оригінальні відомості щодо народних назв рослин та особливості творення цих назв, що дозволяє глибше зрозуміти словотворчі можливості української мови, семантичну різноманітність її слів та особливості менталітету українського народу.
Література
1. Булашев Г.О. Міфи України. – Київ: «Довіра», 2003.
2. Боссьє Сельві. Міфи та легенди народів світу: Дитяча енциклопедія. – Київ: «Махаон», 2005.
3. Войнович В. Українська міфологія. – Київ: «Махаон», 2005.
4. Губанов І.А., Новиков В.С.Шкільний атлас вищих рослин – Київ: «Просвіта», 1985.
5. Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – Київ: «Либідь», 1994.
6. Кононенко А.А., Кононенко С.А., Кононенко В.А. Персонажі слов’янської міфології / Мал.. словник./ - Київ: «Корсар», 1993.
7. Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. – Київ: «Український письменник», 1993.