Найважливішим видом духовного виробництва є мистецтво.
Існує народне мистецтво – народні пісні, танці, музика і т.д. і професійне мистецтво – утвору у творах фахівців (художників, поетів, музикантів) в області естетичного освоєння світу.
Естетичне не є винятковою прерогативою мистецтва. Воно складає одну з загальних характеристик самого соціального буття і як би "розлито" у всій соціальній реальності. Естетичним, тобто в людини відповідні почуття, може бути усе, що завгодно: природні ландшафти, будь-які предмети матеріальної і духовної культури, самі люди і всілякі прояви їхньої активності – трудові, спортивні, ігрові й ін. Тобто естетичне являє собою як би якусь грань практичної діяльності людини, що породжує в нього специфічне почуття і думки.
Естетичні переживання, у силу універсальності покладених у їхній основі відносин, здатні виникати в будь-якому виді людської діяльності. Однак у більшості з них (праці, науці, грі, спорті) естетична сторона є підлеглої, другорядної. І тільки в мистецтві естетичний початок носить самодостатній характер, здобуває основне і самостійне значення.[3]
Мистецтво як "чиста" естетична діяльність є щось інше, відокремлена сторона практичної діяльності людей. Мистецтво "виростає" із практики в тривалому історичному процесі освоєння світу людиною. Як спеціалізований вид діяльності воно з'явилося лише в античності.
Суспільна свідомість являє собою багатогранний динамічний процес, підтримуваний активністю індивідуальних свідомостей. У суспільній свідомості утримуються стійкі уявлення, зв'язані з деякою системою норм і принципів, теорії, які намагаються узагальнити особливості різних сторін громадського життя. Коли кажуть про суспільну свідомість у власному змісті слова, мають на увазі, насамперед те, ніж свідомість людей, об'єднаних у деякі групи, відрізняється від сугубо індивідуальної свідомості людини, спрямованого, скажемо, на рішення його особистих проблем, на організацію індивідуального життя. У цьому змісті суспільна свідомість – це свідомість, завжди спрямована на рішення загальних проблем строю громадського життя в цілому і на вивчення таких властивостей навколишнього світу, що мають загальне значення.[2]
Завдяки наявності в людей загальної свідомості і закріпленню у свідомості стійких образів лише таких ідей, що виявляються перспективними в практичному змісті, суспільство функціонує як цілісний організм, тобто воно представляє не просто стихійно сформовані в процесі виробництва відносини, але містять зв'язки, що упорядковуються свідомо людьми.
Структура суспільної свідомості
Розкриття сутності людини, сутності світу і його буття показує, що людина виступає як суб'єкт соціальної діяльності, що, свідомо і цілеспрямовано впливаючи на світ і на саму себе, не просто пристосовується до умов життя, а активно змінює їх, перетворює природне і соціальне середовище у відповідності зі своїми потребами і інтересами. Людина є змістообразуючим початком у цій складній системі взаємозв'язків "людина-світ". У цьому зв'язку важливого значення набуває розкриття сутності і структури суспільної свідомості.[5]
Питання про природу свідомості і їх ролі в життєдіяльності людини безпосередньо зв'язане з питанням про природу і сутність людини, про природу і сутність світу, про граничні підстави їхнього буття. З рішенням основного питання філософії, як відзначалося, зв'язаний поділ філософів на матеріалістів і ідеалістів. Якщо ідеалізм виходить з визнання ідеального як граничної підстави буття світу і людини, то матеріалізм, виходячи з визнання первинності матерії, акцентує увагу на питанні про обумовленість зізнання буттям, про походження свідомості, про його сутність, про роль в життєдіяльності суспільства й особистості.[5]
В історії філософської думки питання про походження свідомості вирішаються на різних етапах історії по-різному. Переважно зверталася увага на з'ясування специфіки свідомості як властивості матерії, на природні передумови його виникнення. Як відзначалося, опосередкування задоволення життєвих потреб людини соціальними умовами обумовило потребу в якості новому, у порівнянні з твариною, способі орієнтації. І цим способом з'явилась свідомість. Свідомість як усвідомлення буття являє собою, з одного боку, відображення об'єктивної дійсності в голові людини й об'єктивно по своєму змісту, а з іншого боку – містить у собі момент суб'єктивного відношення людини до світу, оцінку людиною тих або інших явищ дійсності. Отже, усвідомлення, виступає як вираження активного відношення людини до дійсності. Це відношення реалізується насамперед через практичне освоєння людиною навколишнього світу і є відображенням форм людської діяльності і створюваного цією діяльністю предметного світу людської природи. Воно містить у собі відношення людини до природи, системі соціальних зв'язків і відносин, опосередкуючих його життєдіяльність і визначальна його якісна відмінність від тварини, а також відношення до своєї діяльності і її результатів. Система опосередкування життєдіяльності людини соціальними умовами життя, що обумовили і специфіку його діяльного відношення до дійсності і до себе, складає суспільне буття. Саме суспільне буття обумовило потребу переходу від психіки тварини до свідомості людини.[6]
Характер і спрямованість відносини людини до умов свого буття обумовлюється насамперед характером і спрямованістю потреб і інтересів. Потреби, виникнувши як стан, що виражає протиріччя між необхідністю існування, функціонування й обмеженістю внутрішніх можливостей її забезпечення, відбиває в голові людини в почутті незадоволеності й обумовлює необхідність пошуку об'єкта, засобів, умов для дозволу цього протиріччя.
Сам прояв і реалізація, задоволення життєвих потреб людини, їхнє відтворення здійснюється в його безпосередньому взаємозв'язку з умовами існування. Причому цей зв'язок виявляється як стосовно природи, так і стосовно громадського життя. Разом з тим задоволення потреб обумовлюється не тільки безпосереднім зв'язком людини з дійсністю, але і системою опосередкування їхнього задоволення процесом матеріального виробництва і системою суспільних відносин. Залежність задоволення потреб від соціальних умов життя виражається в інтересі.[1]
Можна сказати, що потреби й інтереси визначають характер і спрямованість ставлення людини до світу, і саме той кут зору, під яким людина сприймає його. Тому усвідомлення людиною свого ставлення до світу виявляється, з одного боку, як усвідомлення своїх потреб і інтересів, а з іншого боку – як усвідомлення самої дійсності, її сутності, ролі, умови задоволення потреб, умови забезпечення життєдіяльності.
Усвідомлення людиною свого ставлення до дійсності і до себе здійснюється на двох рівнях: емпіричному і раціональному, що включає в себе повсякденна і теоретична свідомість. Способом існування свідомості є знання, що являє собою систему відбитих у голові людини і закріплених пам'яттю зведень про навколишній світ і про саму людину. Знання – це узагальнення людського досвіду, переданого від людини до людини, від епохи до епохи, результат індивідуального життєвого досвіду. У той же час знання включають в себе оцінку людиною результатів відображення дійсності в голові людини, визначення їхньої значимості в його життєдіяльності. Знання будуть служити передумовою, що робить вплив на характер відносини людини до дійсності і до себе, на характер його діяльності. Без знань неможлива орієнтація людини у світі.
Емпіричний і раціональний рівні усвідомлення ставлення до дійсності взаємозалежні, але разом з тим вони відносно самостійні. Емпіричне усвідомлення дійсності зв'язане з безпосередньою почуттєвою взаємодією людини зі світом. Особливу роль тут грає чуттєво-емоційне сприйняття дійсності. Почуття й емоції виступають як специфічні показники наявності тих або інших потреб, необхідності їхнього задоволення, а також ступеня задоволення або незадоволення потреб. У залежності від характеру реакції людини на його взаємодію з навколишньою дійсністю формуються дві основні групи емоцій – позитивні і негативні. Різноманіття потреб і форм зв'язків людини з зовнішнім світом знаходить свій прояв у безлічі конкретних форм емоцій. Емоції, як ланки, опосередуючі зв'язок людини з зовнішнім світом, виражають особисте ставлення до дійсності. Вони виконують дуже важливу регулятивну функцію, спрямовану на забезпечення життєдіяльності.[3]
З виникненням суспільства відбувається не тільки значне ускладнення системи емоцій і почуттів, але і їхній підйом на якісно новий рівень розвитку. У людини природні емоції, успадковані від тварини, здобувають олюднений характер. Якісна зміна емоцій і почуттів у людини зв'язано з виникненням соціальних умов життя і нового, діяльностно - преобразовчого ставлення людини до дійсності.
Духовна культура – найважливіший вид культури, що включає інтелектуальну і естетичну діяльність людства, - безсумнівно, має пріоритетну значимість, тому що задоволення високих духовних запитів людства – місія набагато більш піднесена й істотна.
Духовну культуру в цілому справедливо вважати домінантою структури культури. На доказ перелічимо деякі з найбільш істотних форм духовної культури: релігія, мистецтво, філософія, наука.
1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. Учебник. – М.: Проспект, 1999.
2. Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії. – К., 2001
3. Большая Советская Энциклопедия. 2–ое издание, том 18,стр 507–510.
4. Вольтер. Философский словарь. – М., 2003.
5. Культурология. История мировой культуры: учебник для вузов, под ред. проф. А.Н. Марковой, – М.: ЮНИТИ, 2000 – 600 стр.
6. Симичев Д.А. Культурология: учебное пособие для вузов, – М.: «Приор», 1998 – 352 стр.