Інтеграційні процеси, універсалізація способу життя різних народів і держав виявляються більшою мірою у періоді спокійного еволюційного розвитку локальних і світових цивілізацій.
Світова цивілізація – це етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним та економічним способом виробництва, устроєм політичних і громадських відносин, рівнем розвитку духовного виробництва. Зміна світових цивілізації відбиває поступальний рух історичного прогресу, саморозвиток людства.
Локальні цивілізації відбивають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов’язаних загальною долею, відображуючих і переламлюючих ритм загальноісторичного прогресу то з’являючись у його епіцентрі, то віддаляючись від нього. Кожна локальна цивілізація має свої почерк і ритм, що більш-менш синхронізовані з почерком і ритмом світових цивілізацій. Найповніша каталогізація локальних цивілізацій наведена А. Тойнбі (1889-1979). Досліджуючи структуру людства останнього тисячоліття, він винайшов п’ять живих цивілізацій:
1) західне суспільство, згартоване західним християнством;
2) православно-християнське, або візантійське суспільство, розташоване в Південно-Східній Європі та в Росії, Україні, Білорусі;
3) ісламське суспільство – від Північної Африки і Середнього Сходу до Китаю;
4) індуїське суспільство в тропічній субконтинентальній Індії;
5) далекосхідне суспільство в субтропічному і помірному районах Південно-Східної Азії.
Цивілізації постійно розвиваються, мають свій життєвий цикл. За А. Тойнбі, кожна з них проходить у своєму розвитку фази виникнення, зростання, надламу і розпаду.
Культурологічні ідеї М. Данилевського (1822-1885) формувались під впливом природничих наук, зокрема біології, а також того різномаїіття культур народів, з яким європейці зіткнулись у другій половині XIX ст.
В основі доктрини Данилевського міститься ідея обокремлених, “локально-історичних типів”.
Подібно до живого організму культурно-історичні типи знаходяться у безперервній боротьбі один з одним і з зовнішнім середовищем. В силу своєї замкненості між типами практично не існує тієї загальної системи цінностей, на підмурку якої вони могли б консолідуватися. Якщо звернутися до біологічної аналогії, то культурно-історичний тип можливо уподібнути рослині: як баобаб не може рости на чорноземі, так і береза – в саванні.
Як і біологічні види, культурно-історичні типи проходять природні стадії змужнілості, старіння і загибелі. Культурно-історичний тип еволюціонує від етнографічного стану до державного й від нього – до цивілізації.
Хід історії відбивається у зміні витискуючих один одного культурно-історичних типів, які вирізняються релігійними, політичними та соціально-економічними ознаками.
Данилевський вирізняє 10 таких типів, що цілком або частково вичерпали можливості свого розвитку:
– єгипетський;
– китайський;
– ассірійсько-вавилоно-фінікійський, халдейський або давньосемитський;
– індійський;
– іранський;
– єврейський;
– грецький;
– римський;
– новосемітський, або аравійський;
– германо-романський.
До них можна залучити два американських типи: мексиканський і перуанський, що загинули насильницькою смертю, не встигнув здійснити свого розвитку.
Якісно новим, перспективним з точки зору історії, типом Данилевський вважає слов’янський культурно-історичний тип, найбільш сильно виражений в російському народі, у якому відбита месіанська ідея відродження культури.
Уразливість культурологічної моделі Данилевського, постає:
– по-перше, у механічному перенесенні понять біології та її пояснювальних принципів на історію. Це призводить до того, що історія втрачає своєрідність;
– по-друге, у її приниженні загально-людської культури, хоча сам Данилевський не заперечує можливості впливу однієї культури на іншу. Якими б своєрідними не були культури окремих народів, у них виявляються й деякі загальні риси. До них відносяться: матеріальне виробництво, техніка і технологія, мова як засіб спілкування, художня творчість, шлюбні відносини, міфи і героїчний епос й т.ін.
Тим не менше, концепція Данилевського виявилась досить перспективною. До того ж вона стала першою спробою перегляду місця західноєвропейської цивілізації у культурній сім’ї народів Землі.
Культурологічна концепція О. Шпенглера (1880-1936), ґрунтується на зіставленні й більшою частиною протиставленні культури і цивілізації. Тому перед усе треба визначити ці поняття. У світовій історії Шпенглер вирізняє вісім типів культур, що досягли повноти свого розвитку:
– антична;
– Західно-Європейська;
– арабська культура;
– Єгипетська;
– Вавилонська;
– Індійська;
– Китайська;
– культура майї.
Для Шпенглера їх існування у різні часи на самих віддалених теренах планети – свідоцтво не єдиного світового процесу, а єдності прояву культури в усій її різноманітності. Тобто, культура у Шпенглера – це склавшийся у віках історичний індивідуум, історико-культурна цінність, сутність якої складає релігія.
Терміном цивілізації Шпенглер визначає останню, неминучу фазу усякої культури. Цивілізація як виключно техніко-механічне явище протилежна культурі як царству органічно-життєвого. Цивілізація, що володіє одними й тими ж самими ознаками в усіх культурах, є виразом відмирання цілого як організму.
Аналізуючи духовний клімат сучасної йому Європи, Шпенглер приходить до висновку, що подібно тому, як свого часу загинула греко-римська культура, зараз старіє західноєвропейська, і ніщо не може її врятувати.
Слід визначити, що для Шпенглера у сучасному світі культура зберігається лише у селянстві, що підвержене тиску з боку цивілізації.
Багато положень культурологічної концепції Шпенглера суперечливі, але його застереження про те, що масова бездуховна продукція цивілізації ворожа культурі, залишається актуальним і зараз.
П. Сорокін (1889-1968) – ще один з мислителів XX ст., який діагностує стан західної культури як кризовий. Ця криза екстраординарна, бо зачіпає майже все життя суспільства й містить у собі розпад основополагаючих форм західної культури останніх чотирьох сторіч.
Сорокін розподіляє культуру на три типи: ідеаціональну, ідеалістичну та чуттєву.
Ідеаціональна культура заснована на принципах надчуттєвості і надрозумності Бога як єдиної реальності й цінності. До цього типу він відносить культуру Брахманської Індії, буддійську, а також культуру середньовіччя до кінця XII ст. Стиль цієї культури символічний, мистецтво релігійне, героями можуть бути боги, ангели, святі й грішники. Тут мало уваги приділяється особистості. Ця культура головним чином займається наближенням віруючих до Бога.
Ідеалістична культура – проміжна між ідеаціональною та чуттєвою, тому що цінності її належать як Небу, так і Землі. Світ цієї культури як надчуттєвий, так і чуттєвий, але чуттєвість ця найпіднесеніших і найшляхетних проявів. Такою була культура XIII-XIV ст. у Західній Європі, а також Давньогрецька культура V-IV ст. до н.е.
З XVI ст. починає свій рахунок чуттєва культура, свідками згасання якої ми є. Її цінності – у повсякденному, земному світі: реальний пейзаж, реальні подія і пригода, її герої – фермери, робітники, господарки, навіть злочинці й божевільні, її мета – принести насолоду, послабити збудження стомлених нервів. Ця культура намагається звільнитися від релігії, моралі та інших цінностей. Стиль її натуралістичний, вільний від всякого символізму. Цій культурі судилося загинути, але ніякої катастрофи в цьому Сорокін не бачить.
На думку Сорокіна, культура не загине, доки жива людина, і він сподівається, що відродження культури, її оновлення буде досягнуто на засадах альтруїстичної любові та етики солідарності.
Л. Мєчніков висунув теорію, що пояснювала нерівномірність суспільного розвитку змінами географічних умов в різні епохи під впливом економічного і суспільного прогресу. Виходячи з цього, він виокремлював три періоди в історії цивілізації:
1) річковий – від виникнення перших рабовласницьких держав у далинах Нілу, Тигра і Євфрата, Інда і Ганга, Хуанхе і Янцзи;
2) середньоморський – від заснування Карфагену;
3) океанічний – від відкриття Америки.
Л. Гумільов розглядав культуру як результат органічної взаємодії природного середовища, етноса і мутаційних космічних впливів, що призводять до так званої пасіонарності. Пасіонарність – це циклічна здатність людей до надзвичайної напряженості й творчості. Гумільов вважав, що начало свого історичного шляху етноси одержують з космосу. Становлення нових народів (етногенез) – явище природне, в той час як в процесі пасіонарного підйому етноси укладають свій особливий тип культури – творіння рук людських і її розуму. Для пасіонарів типове присвячення себе певній меті життя.