Масову людину характеризують, як вважав Ортега-і-Гассет, дві риси: нестримне зростання життєвих потреб і природжена невдячність до всього, що сприяло полегшенню її життя. Масу найбільше цікавить власний добробут і найменше – джерела цього добробуту. Маса – це стійкий рід людей, специфічна природа яких виникла в ХХ ст., і тому зараз можна з повним правом говорити про "антропологічну катастрофу".
Контркультура (від лат. Contra – проти) – це категорія сучасного суспільствознавства, що позначає нові соціокультурні цінності і установки, які суперечать фундаментальним принципам традиційної культури.
У сучасній культурології поняття контркультури має два значення:
– протиставлення фундаментальним цінностям пануючої культури;
– ототожнення з молодіжними анти буржуазними виступами 60-х років ХХ ст., які продемонстрували повну неприйнятність стрижневих принципів західної культури і ототожнення її як "культури батьків".
Носіями контркультури є молодь індустріально розвинених країн Заходу, найбільш відомими представниками її є хіпі, панки, рокери, тінейджери та ін.
Особливості контркультури:
– адепти різних напрямів контркультури зводять у культ споглядальність безцільне марнування часу;
– ігнорують індивідуально-особистісний принцип життя як вищу цінність класичної західної цивілізації.
Елітарна культура створюється і використовується привілейованою частиною суспільства – елітою (від фр. Elite – краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.
Еліта – це найбільш спроможна до духовної діяльності частина суспільства. До високої культури відносяться образотворче мистецтво, класична музика і література. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури – це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, музиканти). Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає. Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво і салонна музика. Формулою елітарної культури є мистецтво для мистецтва і "практика чистого мистецтва".
Народна культура включає в себе два види культури – популярну (пісні Пугачової) і фольклорну (колядні свята, український вертеп тощо). Тому в народній культурі можна виділити два рівні – високий (пов'язаний з фольклором, що включає народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, які нині існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) і знижений (обмежений поп-культурою). Автори фольклорних творів звичайно невідомі. Анонімність авторів не дає можливості віднести ці твори до елітарної культури, на відміну від елітарного мистецтва (нового мистецтва, яке відчужує людей від реального життя). Функціонування народної культури невід’ємне від праці і побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), груповими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода). Аудиторії народної культури в індустріальному суспільстві – більшість суспільства. Але в постіндустріальному суспільстві ситуація зміняється.
Сільська культура має також назву: сільський тип культури, культури села, культура селян. Носіями цієї культури є селяни. Л.М. Коган виділяє особливості сільської культури:
1) нерівномірна завантаженість аграрною працею протягом року;
2) персоніфікація міжособистісних відношень (витіснення і заміна усіх інших типів відношень довірчо особистісними);
3) суцільний неформальний контроль за поведінкою кожного члена локальної спільноти;
4) особлива якість міжособистісних відношень у селі ґрунтується на підкресленій грубуватості і формальності спілкування людини з людиною (звертання на "Ви" – міська риса).
5) у потоці інформаційного обміну провідну роль відіграють місцеві плітки, місцева інтерпретація історичних та загальнодержавних подій;
6) для сільських жителів характерний обмежений життєвий досвід, оскільки вони рідко покидають межі свого села; локальна замкнутість сільської культури формує особливий менталітет селянина, який набуває швидких темпів змін;
7) більш висока, ніж у міста, частка колективної діяльності;
8) надається більше уваги, ніж у місті екологічній культурі і охороні навколишнього середовища;
9) обмежений культурний вибір обмежує культурні потреби і культурний світогляд.
Культурний лаг – розірваність у культурному рівні між містом і селом – як наслідок досягає катастрофічних розмірів.
Міська культура (культура міста, індустріальна культура, урбанізована культура) – це культура великих і середніх несільськогосподарських поселень, великих індустріальних і адміністративних центрів. Чим вищий ступінь урбанізації поселення і більше його розміри, тим більше він відрізняється своєю культурою від сільської культури.
Спільні риси міської культури: щільність забудови міської території; наявність великої кількості транспортних магістралей, соціокультурного (площі, вулиці, сквери) та інженерного й телекомунікаційного призначення споруд.
Культурний простір міста організовано інакше, ніж на селі. Індивід у міста почуває себе більш вільним і розкутим завдяки тому, що має широкі можливості вибору закладів дозвілля, побуту і культури, а також велику кількість незнайомих людей, з якими він може вступати в спілкування.
Відмінна особливість міської культури – самотність у натовпі, можливість довго ні з ким не спілкуватися, заміна особистісних контактів телефонними дзвінками, Інтернет, можливість безконтрольно займатися сумнівними справами. Часті нервові перевантаження – також характерна риса міського життя, вони спричинені більш напруженим, ніж на селі, трудовим ритмом життя, стоянням у чергах, постійним перебуванням у натовпі.
Тривала відірваність від живої природи також несприятливо впливає на міських жителів. Міське середовище насичене значно більшою кількістю шкідливих для людини канцерогенних речовин, ніж сільське. У зв’язку з цим у містах спостерігається масове захоплення садово-городнім рухом. Приміський наділ землі і дача – неодмінний атрибут міської культури. Міські жителі частіше, ніж сільські, виїжджають на відпочинок в інші міста та країни.
Окремі феномени культури, що заповнюють той чи інший культурний простір, являють собою узгоджені системні утворення – наприклад, система права, політичні системи, системи наукових знань тощо. Проте не всі форми культури можна розглядати як системи. Система (від грец. Ціле, складене із частин; поєднання) – це сукупність елементів, які знаходяться у співвідношеннях та зв’язках один з одним, що утворює відповідну цілісність.
Багато історично сформованих форм поведінки, звичаїв, обрядів тощо не є системами. Так, у європейській культурі є комплекс звичаїв, згідно з якими люди вітаються: можна просто мовчки кивнути або поклонитися, привітати знайомого підняттям руки, вимовити стандартні слова привітання ( "Здраствуйте!", "Привіт!", "Добрий день" та ін.), обмінятися рукостисканням, поцілувати дамі руку, обнятися тощо. Сукупність цих звичаїв склалась не випадково. Вони мають різне історичне і соціальне походження. Поклін веде початок від стародавнього язичеського жертвоприношення богам (щоб покласти жертву, потрібно було нахилитися). Рукостискання – пізніший ритуал, що демонструє, на думку окремих істориків, відсутність зброї в руках. Підняття руки – типово міський жест людини, яка поспішає, якій ніколи зупинитися. У селах такий жест до недавнього часу сприймався з непорозумінням і навіть тлумачився як знак неповаги. А звичай "цілувати ручку" прийшов з лицарського стану в аристократичних колах середньовічної Європи. Звісно, можна уявити собі, що в числі прийнятих у Європі форм привітання могли бути і інші варіанти – скажімо, у вигляді дотику носами, як це робиться у деяких африканських народів.
Отже, культурними системами є конфігурації феноменів культури, що являють собою логічно упорядковані конструкції, в яких окремі елементи, що входять до їх складу, логічно взаємопов’язані. Наприклад, евклідова геометрія будується шляхом формування усякого числа вихідних аксіом і понять та послідовного виведення з їх серії теорем. У християнській релігії біблейська історія, заповіді Мойсея, життя і діяння Ісуса утворюють єдиний культурний комплекс – зміст християнського вірування.
Культурні форми не ізольовані одна від одної. Вони взаємодіють між собою. Вони можуть поєднуватись і взаємо перетинатися, одні з них можуть бути складовими частинами інших. Проте будь-яка культурна форма має свої культурні ознаки, які складають її специфіку і тією чи іншою мірою виділяють її серед інших.
Можна виділити основні властивості культурних форм.
Просторова ніша. Кожна культурна форма займає в просторі культури якусь "нішу", тобто місце, де створюються і функціонують феномени культури, що відносяться до своєї форми, і де відбувається діяльність людей з цими феноменами. Така ніша характеризується специфічними співвідношеннями "координат", що визначає її положення щодо "смислових осей" культурного простору. Інакше кажучи, в кожній смисловій формі втілюються якісь специфічні смисли – знання, цінності, регулятиви. Культурна форма діяльності виникає та існує тому, що вона задовольняє потреби людей у цих смислах.