У надрукованій в 1487 р. в Італії книзі посла Венеціанської республіки для правителя Західного Ірану Амброджо Контаріні чітко визначається кордон між власне Польщею й Малою Руссю. За описом посла, він пролягав на відстані одного дня дороги від Любліна, що за нинішніми вимірами могло бути приблизно 40 км. Східний кордон Малої Русі Контаріні не визначав, але вважав, що Київ лежав уже за її межами. Засновник Римської академії Помпоніс Лето приблизно у цей же час занотував у своїх подорожніх записах, що місцеве населення розмовляє «рутенською» (українською) мовою. У книзі німецького дипломата й мандрівника Сигізмунда Герберштейна «Записки про московитські справи» (Відень, 1549) чітко розрізнялося населення Московщини й України. Перше дипломат називав «московитами», а друге — «черкасцями-руськими». Важливі відомості про українські землі були вміщені у праці французького вченого та історика Блеза де Віженера «Опис Польського королівства і суміжних з ним країн» (Париж, 1573). Західноукраїнські та правобережні українські землі у ній названі «Штатами польського королівства», а «Червона Русь» — складовою частиною Русі. Вчений вважав, що жителі Галичини, Волині та Поділля належали до одного етносу, а «їхні мова, побут і звичаї майже тотожні...». Чимало різноманітних матеріалів про українські землі та їхніх жителів подано у «Хроніці польській, литовській, жмудській і всієї Русі» польського історика і поета Мацея Стрийковського. Вона вперше була надрукована у Кенігсберзі 1582 р. і мала значний вплив на формування уявлень європейської громадськості про Русь-Україну. Наприкінці XVI ст. в Італії вийшли друком дві книги, в яких, крім іншого, описані та змальовані вбрання і одяг «рутенців». А кардинал Цезар Бароній (1538—1607) у семитомній праці «Церковні аннали» познайомив читачів з проблемою походження «рутенців». Знали про Україну й на півночі Європейського континенту. У 1591 р. з'явився твір англійського посла при московському дворі Джильса Флетчера «Про Російську державу, або спосіб правління російського царя (якого звичайно називають московським царем)». У ньому поряд з відомостями про Московську державу містяться дані й про Україну. Зокрема, автор чітко розрізняв населення Московської держави й України. Називаючи українців «черкесцями», він зазначав, що вони живуть на південно-західному пограниччі Литви. Швед П. Петерсон серед опису «смутного часу» 1608 р. визнавав важливу роль українських козаків у діях польського претендента на московський престол.
Інтерес європейської громадськості до України помітно зріс на початку XVII ст. у зв'язку з активізацією боротьби козацтва з турецько-татарською агресією й польсько-шляхетським наступом на національно-культурні та релігійні права українського народу. В щотижневику французького уряду «GazetteFrance» з перших же його номерів 1631 р. регулярно публікувалися матеріали про події в Україні. Інтерес до неї був настільки великим, що книжка Гійома Левареса де Боплана «Опис України...» видавалася у Франції чотири рази — у 1650, 1651, 1660 і 1661 pp. Зацікавленість європейського читача українською тематикою була повсюдною. В одній з італійських комедій, виданій у Венеції 1639 p., жінка картала чоловіка за те, що той мало буває вдома. Виявляється, що чоловік багато часу проводив у таверні за читанням різних реляцій з «країни козаків». І хоч сюжет мав гумористичне спрямування, він відображав і реальний стан справ.
Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV-XVII ст. на грунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася “руська мова”, що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. “Руська мова ” – це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV-XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови – староукраїнська та старобіларуська. Після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави мова зазнає дискримінації. Але все ж таки українська мова не тільки не здає позицій, але розширює сфери вжитку, збагачує стилістику. Глибоко позначилася на духовній культурі ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV-XVII ст. Безперервне протистояння католицької та православної віросповідання зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Протидіючи сторони мали дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвитку культури дискусії, формуванню полемічного стилю.
Потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. Поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Так з’являється новий тип школи – греко-слов’яно-латинська, у навчальному процесі якої поєднувалася давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки.
Таким чином, після паузи в поступальному розвитку культури розпочинається орієнтація на західну цивілізацію,активне засвоєння на грунті києво-руської духовності надбань західноєвропейської культури.
Література
1. Бойко О.Д. Історія України. К.: Академвидав. – 2004, 656с.
2. Губарев В.К. История Украины. Д.: БАО, 2004. – 384с.
3. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К. Либідь 1998.- 616 с.