Смекни!
smekni.com

Літні звичаї та обряди (стр. 3 из 3)

До свята Петра й Павла готувалися колись в Україні як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, вбирали подвір'я. Ранком у цей день, звичайно, всі йшли до церкви. Дівчата вбирали свої голови вінками з Польових квітів, а особливо червоними маками. Повернувшися з церкви, люди розгівлялися мандриками. Мандрики — це пампушки печені з пшеничного тіста, яєць і сиру. Сама назва походить ніби від того, що, мандруючи по світі, Петро з Павлом живилися «мандриками». В цей день зозуля перестає кувати; селяни кажуть, що вона мандриками подавилася, бо ж украла в святого Петра одну мандрику й за це її Бог покарав тим, що вона на Петра давиться мандриками й перестає кувати. А якщо кує зозуля й після Петра, то це, за народнім віруванням, віщує нещастя.

На другий день після «Петра» є теж свято, але наполовину менше, і називається воно «Полупетра» або «Петрового батька». На Слобожанщині колись у цей день різали трьох півників і варили борщ у трьох горнятах—«три борщі, бо святий Петро т.ри рази відрікався від Христа».

3. Жнивські звичаї та обряди, день пророка Іллі

ЗАЖИНКИ

Коли жито, ячмінь і пшениця дозріють, то господиня бере, бувало, хліб-сіль і громичну свічку та йде в поле зажинати ниву; вона жне серпом перший сніп пашні, несе його додому і, як де ведеться,— в одних місцевостях ставлять той сніп на покуття під образами, а в інших — у стодолі, де він стоїть аж до кінця молотьби. Пізніше цей сніп обмолочують окремо й зерна з нього святять у церкві, а перед засівом змішують їх із насінням. Соломою з першого снопа загодовують корів, щоб не хворіли. Часом зажинки робилися в присутності священика.

Крім зажинок, робили ще й закрутку, щоб рука лиходія і знахаря не могла зіпсувати хліба. Закрутка робилася так: коли дозрівали хліби, тоді жінки йшли з піснями в поле, і одна з них, взявши в жменю колосся, завивала їх вузлом — це й була закрутка. Інші в цей час співали хороводні пісні на завиття вінків, а потім усі разом з веселими піснями поверталися додому.

Очевидно, що в кожній іншій місцевості зажинки робилися по-різному, але в етнографічній літературі матеріалів про це, на жаль, дуже мало.

ЖНИВА

Колись, та не так і давно, з півстоліття тому, єдиними знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Комбайни в Україні з'явилися лише в тридцятих роках нашого століття.

Отож, за тиждень після «Петра» в Україні починалися жнива, на полі з'являлися люди в широких білих штанях, у полотняних сорочках, з мантачками за поясом і з косами в руках,— косарі; вони вдаряли своїм гострим знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба, й довгий рівний покіс, як простелений рушник, лягав стрічкою за кожною косою.

Дівчата й молодиці виходили на ниву з серпами; жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи, співали:

Вгору, сонечко, вгору, Хай я нивоньку дожну. Ой, лане-ланочку, Скажи ж мені правдочку, Чи будемо ми в кінці, Чи підемо ми в вінці?

Ой, будем, доню, будем,

Лише нивоньку дожнем!

А як ниву вже дожинають, то співають, бувало:

Дивувалися ліси,

Де поділися вівси,

Женчики позжинали Залізними серпами,—

Залізними серпами, Біленькими руками.

Увечері, коли вже зайде сонце, натомлені тяжкою працею женці йдуть, було, додому і співають:

Ой, заспіваймо, хай дома почують,

Хай нам вечерять готують.

Утомила нас та широкая нива,

Що тепер нам і вечеря не мила.

Ой, не так нива, як високії гори,

Ой, не так гори, як велике жито,

А вже ж нам спину як кілком перебито.

Колись давно нашим жінкам та дівчатам доводилося жнивувати у панів. Якщо пан був поганий, то женці йому співали:

Ой, в чужого господаря обідать пора, А в нашого господаря ще й думки нема,

Ой, паночку наш, обідати час!

А в чужого господаря горілочку п'ють,

А в нашого господаря й води не дають,

Ой, паночку наш, обідати час!

А в чужого господаря полуднувать пора,

А в нашого господаря й на думці нема,

Ой, паночку наш, полуднувать час!

А в чужого господаря полуднували,

А в нашого, багатого, ще й не думали,

Ой, паночку наш, полуднувати час!

Коли вже кінчаються жнива і в полі дожали останню ниву, дівчата співають:

Перепілонька мала, Де ся будеш ховала? Ми пшеницю дожали, У снопи пов'язали, В копи поскладали. Одна копонька в стозі, А друга в оборозі, А третя в стодолі,— Нам горілонька на столі!

Або так:

Ой, їздило пахолятко по полю,

Запрошало челядоньку до двору,

Ой, до двору, челядонько, до двору,

Не запалюй білого личенька на полю.

Дожинаючи ниву, женці залишають трохи недожатих стебел з колосками «Спасові на бороду». Те недожате колосся вони зв'язують у пучок червоною ниткою або виплітають колоссяну китицю, ніби бороду, й пригинають колосся до землі — це і є «Спасова борода», яка в різних місцевостях України називається по-різному. Так, на Підляшші її називають «перепілка», а на Поліссі «перепелиця» — це ніби останнє пристановище для цього птаха, як про це співається в пісні:

Не вилітай, сива перепілко,

Вже ми не підемо в твоє пілко!

Але перепелиця — це вже, ймовірно, пізніший додаток, бо суть «бороди» правдоподібно пояснюється тим, що це останній притулок польового духа, який у слов'янській міфології уявлявся в вигляді кози. На Волині «борода» так і називається — «коза». Там же, на Волині й на Підляшші, ту «бороду» оздоблюють стрічками й квітами. Потім обітсь люють траву навколо «Спасової бороди», чи там «перепелиці», чи «кози»,— це вже роблять скрізь, у всіх місцевостях. Далі виминають з колосся трохи зерна й закопують в землі або просто сіють зерно поміж стеблами тої «бороди». Подекуди, як ось на Чернігівщині, коло «бороди» кладуть окраєць хліба, дрібку соли, баньку з водою і співають:

Оце тобі, «борода»,

Хліб, сіль і вода!..

А потім ще й приказують: «Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!» Парубкам кажуть пролазити через ту «бороду», щоб були багаті. Молодиці ворожать про врожай, кидаючи назад себе серпа. Як серп, падаючи, вдариться гострим кінцем об землю, то в наступному році буде врожай, а як вдариться тупим або держаком,— то це погана прикмета. Так ворожать тричі.

Про «Спасову бороду» женці співають:

Сидить ворон на копі. Дивується «бороді»: Ой, чия ж то «борода» Сріблом-злотом обвита?

Ой, чуй, пані, чуй:

Вечеряти нам готуй! Сріблом-злотом обвита, Красним шовком обшита —

Ой, чуй, пані, чуй:

Вечеряти нам готуй! Нашої пані «борода» Сріблом-злотом обвита —

Ой, чуй, пані, чуй:

Вечеряти нам готуй! Сріблом-злотом обвита, Красним шовком обшита —

Ой, чуй, пані, чуй:

Вечеряти нам готуй! А чужої пані «борода» Мочалкою обвита —

Ой, чуй, пані, чуй:

Вечеряти нам готуй!

Як бачимо, дивується ворон, бо ж він птах бувалий, скрізь літає, багато світу бачив, а такої гарної «бороди»,

як у нашої пані, не зустрічав. Замість ворона часом згадують лісового гостя ведмедя —

Сидить ведмідь на копі, Дивується «бороді»...

Але найчастіше пісня каже, що «сидить півень на копі і дивується «бороді» — і це, здається нам, найдотепніше, бо ж півень і сам має бороду і то не абияку, а червону, і навіть він, мовляв, такої гарної «бороди», як у нашої пані, не бачив.

Зустрічається ще й такий варіянт пісні:

Ходить Ілля по межі, Дивується «бороді»..,—

бо в північній Україні зажинають саме на Іллю (20-го липня) 3], а в південній — вже в цей час кінчаються жнива. Якщо жнива починаються швидше, то люди кажуть, бувало: «Бач, як Ількові бороду розчісують,— косять!», і додає записувач: «до Іллі так уже викосять жито, що й на бороду Іллі не оставлять»,—

Ми-то, женчики, ми-то Пожали всеньке жито,

А другі ліниві: Стоїть жито на ниві!

Як уже всі хліба вижаті й женці кінчають складати снопи в копи, то вони співають:

Ой. задзвеніли стодоли, стодоли,

Що не повні сторони, сторони.

Ой, не дзвеніте, стодоли,

Будуть повні сторони:

Скільки на небі зірочок,

Стольки на полі копичок.

Зіроньки небо світили,

Копоньки поле укрили.

Збираючи врожай не тільки поля, а й городу чи саду, за нашим народнім звичаєм годиться щось залишити «на пні», в землі чи на дереві Збираючи садовину, наприклад, наші селяни залишають на кожному дереві по яблуку чи грушці, а вишні, звичайно, залишаються на вершку дерева—«на розплід». Існує повір'я, що коли забрати геть усе до краю, то наступного року не вродить. Часом кажуть, що це залишається для птиць, бо ж Бог, мовляв, родить не тільки нам, а й на їхню, пташину, долю. Це — правда.

ДЕНЬ ПРОРОКА ІЛЛІ

Другого серпня святкується день Пророка Іллі. За народною мітологією, Ілля є наступником громовика Перуна, і з цим в'яжеться багато вірувань та легенд, як от:

«Грім гримить, то Ілля по небесному мосту в огненній колісниці їде».

«До Іллі дощ ходить зі своїм вітром: за вітром і проти вітру, а після Іллі тільки за вітром».

«До Іллі хмари ходять за вітром,

а після Іллі—проти вітру».

На південній Україні в цей час бувають «горобині ночі» — нічні грози з блискавкою і громом: буревії такі сильні, що й птицям заснути не дають.

Існує народня леґенда, що коли біси повстали проти Бога, то Бог наказав Іллі прогнати нечисту силу з неба. З того часу Ілля ганяється за бісами і пускає в них огненні стріли: громи і блискавку.

Під час грози забобонні люди відганяють від себе котів і собак, вірячи, що в цих тваринах ховається нечиста сила.

Якщо в цей час грім запалить хату, то селяни колись вірили, що таку пожежу нічим-погасити не можна, бо ж: «Як Бог запалив, то чоловік не погасить!»

Під час грози селяни запалювали перед образами «страсну свічку», щоб грім хати не спалив.

В одній із народніх колядок співається про Іллю, як він проходить полями з житяною пугою в руці:

Ходить Ілля на Василя,

Носить пугу житяную:

Куди махне — жито росте,

Жито, пшениця і всяка пашниця.

Інший варіянт:

Ішов Ілля на Василя,

В його пужка житяночка,

Куди махне — жито росте.

Отже, тут Пророк Ілля виступає як сівач озимого посіву. Після Іллі, звичайно, починається озимий посів жита й пшениці

«На Іллі новий хліб на столі» — селяни в цей час уже випікають хліб з нового врожаю.


ЛІТЕРАТУРА

1. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. Київ, 1988;

2. Этнография восточных славян. Москва, 1987;

3. Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. Москва, 1991;

4. Супруненко В. П. Народный дневник. Днепропетровск. 1991;

5. Культура і побут населення України. Київ, 1991;

6. Українська минувшина: Ілюстр. етногр. довідник. Київ, 1993;

7. Успенский П. Д. Новая модель Вселенной. Санкт-Петербург, 1993.