Розділ IV. Зміна культур у результаті їхнього діалогу
Розглядаючи роль запозичення в процесі розвитку культури, відзначимо, що цей механізм може реалізуватися як:
- всередині певної культури, забезпечуючи поширення зразків культури серед даного народу, так і
- у ході між культурного діалогу різних суспільств, народів, тобто кросскультурної взаємодії.
При наявності окремих особливостей є багато загального в реалізації механізмів усередині й кросскультурного запозичення.
Роль запозичення в розвитку тієї або іншої культури вагома. Якщо мова йде про внутрішньо-культурний розвиток, то поширення нових зразків культури, властивому одному прошарку суспільства, на інші соціальні групи завжди було, є й буде досить важливим фактором розвитку культури соціуму.
Коли ж ми ведемо мову про запозичення в процесі міжкультурних зв'язків, треба визнати, що цей фактор завжди відігравав велику роль, але в останні 1-2 сторіччя здобуває все зростаюче значення в історичній еволюції багатьох культур. Важко собі представити розвиток тієї або іншої країни сьогодні, її науки й техніки, соціальних ідей, політичних інститутів, мистецтва й літератури, не говорячи вже про моду, без фактора міжкультурного запозичення, яке відбувається через між культурний діалог.
Система між культурного діалогу може будуватися:
1. добровільно;
2. вимушено;
3. бути нав'язаною примусово.
У першому випадку мова йде про запозичення, яке викликане внутрішніми інтересами, бажаннями суб'єкта. Так, сьогодні багато країн, порвавши з тоталітаризмом, шукають шляхи свого подальшого розвитку. Вони запозичать окремі ідеї, цінності, принципи політичного пристрою, моделі діяльності, приміряться до них, співвідносять із власним історичним досвідом. Внутрішньо-культурні добровільні зміни мають ще більш широке поширення. Сільська культура чимало запозичила в міської, робоча молодь — у студентської.
Добровільне запозичення має ряд характерних рис.
Кожна культура в умовах добровільного культурного діалогу відбирає в іншої культури саме ті елементи, зразки, які сприяють рішенню її власних назрілих проблем. Вибірково запозичать лише:
- у чому є необхідність;
- найбільш прийнятні для даної культури варіанти відповідей на виклики власної історії.
І чим багатше різноманіття культур, тим більше варіантів відповідей на найрізноманітніші виклики людської історії є в арсеналі людства. Завдяки ж зміцненню міжкультурного діалогу, міжкультурних зв'язків, взаємодії, різні народи одержують широкий доступ до цього арсеналу й черпають із нього потрібні й прийнятні для себе соціокультурні нововведення.
У процесі культурної взаємодії відбувається сполучення двох культур, взаємний обмін цінностями. Між культурний діалог — це не вулиця з однобічним рухом. Як показали соціологічні дослідження з аккультуризації (зокрема, процесу впливу "білої" американської культури на індіанців, чорних американців), найчастіше має місце взаємовплив. Причому кожна зі сторін запозичить лише те, що їй необхідно й доцільно.
Змушене запозичення культури сполучить у собі елементи добровільності й внутрішнього примусу. Цей варіант запозичення переважно виникає в тих ситуаціях, коли представники тієї або іншої культури виявляються змушеними включатися в іншу культуру. Сьогодні це найчастіше мігранти (як з однієї країни в іншу, так і із села в місто). Прийняття нової культури відбувається не на основі добровільного вибору, а як умова включення в інше соціокультурне середовище.
У подібних випадках можна говорити про наявність донорської й реципієнтної груп у міжкультурному діалозі. Реципієнтна група змушена переймати норми й принципи поводження, опановувати моделями діяльності, які забезпечують виживаність у новому середовищі. Наскільки швидко й глибоко піде запозичення, відбудеться природна асиміляція, залежить від ряду обставин.
Як показав досвід, залежно від ступеня розвитку захисних здатностей, традицій тієї або іншої культури, природна асиміляція реципієнта в рамках донорської культури може бути повна або часткова. Але у всіх випадках основні елементи донорської культури задають тон. Як би міцно не дотримувалася родина своїх національних традицій, як би згуртовано не жили б члени громади, вони працюють, заробляють, учаться, роблять бізнес, підкоряючись нормам, зразкам поводження донорської культури. Більше того, можуть виникати протиріччя між стандартами, на які орієнтується людина, працюючи на виробництві, роблячи свій бізнес, і нормами відносин із земляками, у родині.
Примусове впровадження, нав'язування культури ззовні відбувається відповідно у двох варіантах:
- міжкультурному — у результаті поневолення (колоніального в тому числі) і прагнення нав'язати далекі культурні норми, традиції пригнобленим народам;
- внутрішньо-культурному — примусове нав'язування соціальною групою, з кермом у політичній владі, своєї ідеології іншій частини суспільства.
Зовнішній примус може й не супроводжуватися нав'язуванням культури. Гноблення народу може обмежуватися визнанням (васальної) політичної й економічної залежності, встановленням загального колоніального керування країною, наданням помітних економічних і політичних привілеїв для колонізаторів. В інших випадках залежність (політична, економічна) може супроводжуватися примусовим нав'язуванням культури поневолювача, придушенням місцевої національної культури, примусовою асиміляцією народу. Це нав'язування може здійснюватися як у зовні лояльних формах: підтримка місіонерів, надання привілеїв для здійснення ними своєї діяльності, надання переваг тим, хто володіє мовою, культурою нації гнобителя, обмеження можливостей для розвитку національної культури й т.д. Нав'язування культури може здійснюватися й у примусових формах: перехід системи освіти на підручники, навчальні програми, які ретранслюють іншу культуру, заборона на ведення діловодства рідною мовою й т.д.
Сформоване на сьогодні культурне поле людства — результат функціонування культури як соціального явища, взаємодії тенденції соціальної селекції, соціального імунітету, збереження своєї самобутності, цілісності, з одного боку, а з іншого боку — розвитку культури як за рахунок саморозвитку, так і в ході міжкультурного діалогу, запозичень, взаємовпливу. Все це породило різноманіття культур, що саме по собі є важливим чинником життя сучасної людини.
Коли ми говоримо про культуру, то звертаємо увагу насамперед на різноманіття конкретних варіантів культур. Людині, напевно, простіше було б взаємодіяти з іншими людьми, будувати свої відносини, якби у світі затвердилася одна культура. Стільки розбіжностей, конфліктів, здавалося, нам вдалося б перебороти, як просто й легко нам було б спілкуватися, уживатися в нове середовище й т.д. Але чомусь не хочеться жити в такому нудному й одноманітному світі. Адже взаємодіючи з людьми іншої культури, ти волею-неволею виявляєш щось нове для себе, приміряєшся, придивляєшся до тих зручностей, переваг, які виявляєш у нормах, традиціях, способах діяльності, прийнятих у представників іншої культури. Таке порівняння будить думку, спонукає до змін, поліпшення. Тому точніше сказати, що жити у світі одноманітних культурних відносин не тільки нудно, але й небажано, навіть небезпечно.
Чим багатше різноманіття культур, тим вище ймовірність, що людині вдасться підібрати потрібний варіант відповіді на виклики історії. Багатший арсенал ідей, уявлень, норм, способів діяльності, культурних пропозицій, які можуть бути використані. Щодо цього внутрішнє різноманіття завжди ознака розвиненої адаптаційної здатності, здатності до розвитку тієї або іншої системи. Байдуже, чи йде мова про людство в цілому або про окреме суспільство. Разом з тим, не можна й абсолютизувати принцип диференціації, внутрішнього різноманіття. Воно не повинно зайти настільки далеко, щоб ставити під погрозу збереження цілісності системи.
Вдивляючись у сучасний світ, ми виявляємо дві основні соціокультурні тенденції, які йдуть із глибини історії, взаємодіючі, збагачують один одного, але разом з тим зберігають свою цілісність і самобутність: Захід і Схід. Пояснюючи своєрідність Заходу, звертається увага на особливу роль християнства. К.Ясперс відзначав, що з іудейства сюди перейшли релігійні імпульси й передумови; від греків — філософська широта, ясність і сила думки; від римлян — організаційна мудрість у сфері реального. Він також підкреслював, що на відміну від Китаю й Індії, які в культурних відносинах завжди були дуже замкнуті, "продовжили у своєму житті власне минуле", Греція, навпроти, виходила за ці рамки, відправляючись від далекого їй минулого східних народів. Тому західний мир забезпечив безперервність у формуванні освіченості. [29,82-84].
Вважається, що Захід і Схід — ці дві великі світові традиції — виявляють свої розходження при вирішенні корінних питань буття, і насамперед:
- У відношенні до людської особистості, усвідомленні внутрішньої глибини буття особистості. Західна людина засновує своє бачення світу на собі самій, начебто людина є його початок і творець. Східні ж релігії ґрунтуються на ідеї хибності індивідуальних форм духовного життя, культивують ідею відмови від особистого "Я" на користь безособового абсолюту.
- Відношення до світу, до реальності. Західна традиція схильна підкреслювати активне відношення людини до умов свого існування, до зовнішнього світу, у тому числі соціальному. Західна людина сприймає світ як арену своєї діяльності, їй властива рішучість у взаєминах із зовнішнім світом, їй відома ідея й реальність політичної волі, демократії, що виникла в Греції й більше не виникала довгий час ніде. Схід скоріше віддає перевагу доктрині "недіяння" у зовнішньому світі, відхід у себе. У рамках східної традиції виникає ідея про пошук нірвани як справжнього змісту буття людини, що припускає, зокрема, абсолютну відчуженість від зовнішнього буття, що виключає необхідність звертатися до зовнішнього, відсутність страсті, спраги життя.