Робота В. Вронського відзначалася в кращих епізодах вистави якісно новими рисами, що виявлялися навіть не у збільшенні кількості танцювальних сцен. Постановки С. Сергєєва[5] майже завжди вабили своєю щедрою танцювальністю, але попередник В. Вронського не був гарячим прибічником пантоміми, віддаючи перевагу танцю. Проте широко застосовуючи танцювальні форми, прагнучи замінити ілюстративну пантоміму танцем, що ілюстрував події, С. Сергєєв не зміг зробити танець провідним виразовим засобом сценічної дії. Досить показовим щодо цього був його спектакль "Попелюшка" С. Прокоф'єва, де при всій щедрості й розмаїтті танцювальних епізодів, вони залишалися своєрідною прикрасою дії, її барвистою ілюстрацією. У переважній більшості сцен вистави винахідливо створений танець ілюстрував події, а не розкривав їх образний зміст, підтіняючи пантоміму. За всіма танцями персонажів стояла конкретність сюжетно-драматичних мотивувань, логічна виправданість життєвих положень і ситуацій. Узагальнено-філософський зміст партитури С. Прокоф'єва далеко не завжди оживав у постановці С.Сергєєва, незважаючи на її багатобарвну танцювальність.
Головні героївистави - Попелюшка (її у чергу з досвідченою балериною А. Васильєвою прекрасно танцювали лірико-побутова танцівниця Є. Єршова і натхненно-романтична В. Потапова) і Принц (А.Бєлов і юний Ф.Баклан) - переконливо і схвильовано "розмовляли" поетично-класичною танцювальною мовою.
Щодо поетично-казкової вистави С. Сергєєва, яка відзначалася в кращих епізодах вистави якісно новими рисами, що виявлялися навіть не у збільшенні кількості танцювальних сцен. Постановки майже завжди вабили своєю щедрою танцювальністю. Проте широко застосовуючи танцювальні форми, прагнучи замінити ілюстративну пантоміму танцем, що ілюстрував події, С.Сергєєв не зміг зробити танець провідним виразовим засобом сценічної дії. Досить показовим щодо цього був його спектакль "Попелюшка" С.Прокоф'єва, де при всій щедрості й розмаїтті танцювальних епізодів, вони залишалися своєрідною прикрасою дії, її барвистою ілюстрацією. У переважній більшості сцен вистави винахідливо створений танець ілюстрував події, а не розкривав їх образний зміст, підтіняючи пантоміму. С.Сергєєв щедро "обтанцьовував" побутово-достовірні мізансцени, цікаво будував дивертисментні танці, з властивою йому музикальністю розцвічував дію оригінальними танцювальними візерунками.
Комплексне вивчення досягнень окремих балетмейстерів у контексті поступу балетного і сценічного хореографічного мистецтва, художніми вершинами яких були новаторські постановки П. Вірського, В. Вронського й А. Шекери в балетних колективах України, засвідчує послідовний розвиток національного балетмейстерського мистецтва як феномена музично-театральної культури. Дослідження культурно-історичного контексту розвитку й оновлення балетмейстерської творчості доводить, що балетний театр активно вбирав, синтезував, узагальнював і перетворював досвід суміжних мистецтв, зокрема нової симфонічної музики, кіно, образотворчого мистецтва, літератури і драматургії та музично-драматичної сцени, а також відкритий для опанування багатоманітного досвіду і здобутків провідних хореографів.
Активні пошуки композиторів і балетмейстерів у сфері створення нових оригінальних спектаклів, послідовне продовження кращих традицій видатних хореографів і виконавців - підстава подальших досягнень сьогоднішніх балетних спектаклів для дітей, головна умова постійного збагачення діючих репертуарів й розширення виразних засобів своєрідної творчої палітри.
Адже балетний театр для дітей на сьогодні стає на особистий ентузіазм, побудований на відкритій і самовідданій любові до танцю, музиці й, звичайно, до дітей.
Варто сказати, що спектаклі для дітей ставилися у всіх балетних театрах України. Згадаємо балети "Мурзілка й Мазілка" (балетмейстери Болотов і Вірський, Одеський оперний театр, 1926р.), "Аладін і чарівна лампа" (балетмейстери С.Павлов і З.Васильєва, ДОТОБ, 1958 р.), "Весняна казка" (балетмейстер В.Нікітін, ХАТОБ, 1953р.), "Кіт у чоботах" (балетмейстер М.Єфремов, Донецький оперний театр, 1961р. пізніше Київський оперний), безсмертні "Спляча красуня", "Горбоконик", "Лускунчик", "Попелюшка", "Чіпполіно" (Г.Майорова).
За мотивами казки братів Грим і кінофільму знаменитого художника мультиплікатора Уолта Діснея Генріх Майоров поставив "Білосніжку та сім гномів" (муз. польського композитора Б.Павловського, лібрето С.Петровського й В.Борковського). Реалістична образність у діючому танці, режисерські знахідки, прекрасна хореографія з різноманітною лексикою. Прагнення чітко передати сюжет розкрити його дії - все це робило балет "Білосніжка та сім гномів" художньо значним і вражаючим. На основі мелодійної, танцювальної, але чисто ілюстративної, позбавленої драматургічної стрункості і яркою образності музики, майже безпомічного лібрето, у якому сім гномів ніяк не рухає дія й не впливає на долю героїв, Генріх Майоров створив іскрометний комедійний балетний спектакль. У його багатій балетмейстерській палітрі найшлися переконливі виразно-образотворчі засоби для втілення кожного казкового персонажа, правдивого зображення сценічної дії. Невипадково виконавці всіх хореографічних партій зуміли створити цікаві сценічні образи, розкривши нові грані свого акторського таланту.
Випускник Гітіса, соліст київського балету Віктор Федотов очолив молодіжну балетну трупу Державного дитячого музичного театру, що був відкритий у Києві в лютому 1985 року. Першою прем'єрою театру став героїко-романтичний балет українського композитора Н.Сильванського "Мальчиш-Кібальчиш" лібрето І.Якимової за мотивами відомої казки А.Гайдара. Це трохи ілюстративний, але в кращих епізодах перейнятий героїчним пафосом спектакль - перша самостійна робота хореографа, лауреата Всесоюзного й Республіканського конкурсів балетмейстерів. Схвильовано й романтично зумів постановник розкрити в яскравих танцювальних образах поетичний мир гайдарівської казки про мужність, стійкість, військову таємницю й непохитну вірність Батьківщині й народу.
З пошуками українських митців безпосередньо пов'язані особисті досягнення Г. Майорова.
По-своєму перетворюючи виражальні засоби, молодий (на той час) український балетмейстер створив сучасну за своїм образно-танцювальним рішенням, тонко обарвлену національним колоритом і світлим життєствердним настроєм балетну виставу, в якій відчутні тенденції до виявлення нових художніх можливостей класичного танцю за рахунок його власних виражальних ресурсів.
Вихованець балетмейстерського відділення Ленінградської консерваторії, учень Ф. Лопухова, П. Гусєва й І.Бєльського, вдумливий постановник Г.Майоров своєрідно синтезує першій самостійній виставі найновіші досягнення російського й українського балету.
Адже Г. Майоров - справжній професіонал, безперечно, обдарований митець, який цікаво мислить, прагне до глибоко типових узагальнень і сучасного інтонаційного ладу пластики. Він відмінно володіє класикою, добре знає народну і сучасну побутову хореографію і вміє усе це використовувати в органічному сплаві, де можна побачити і хороший смак, і вміння підібрати для розкриття теми й змісту найбільш виразні і точні рухи, і хорошу стихійну танцювальність.
Ці позитивні якості балетмейстерського обдарування Г.Майорова виявились і в постановці дитячого балету К Хачатуряна "Чіпполіно", винахідливо створеній Г.Майоровим восени 1974 року, де цікаво поєднувались тенденції до використання внутрішніх і зовнішніх джерел збагачення класичного танцю, виражальних і зображальних елементів хореографічної образності, несподівано розкриваються нові художні можливості синтезу віртуозного класичного танцю і сучасної побутової пластики, поєднання щедрої комедійності, соковитої характерності, гострого гротеску й задушевного ліризму.
Розвиваючи одну з основоположних традицій балетного і театру, пов'язану з сміливим творчим переосмисленням літературного першоджерела для розкриття специфічними, притаманними саме хореографічному мистецтву засобами ідейно-художнього змісту повісті, п'єси, роману, Г.Майоров, який, до речі, написав разом з Г. Рикловим лібрето"Чіпполіно", майстерно передав у багатобарвних танцювальних образах своєрідний поетичний світ сучасної казки італійського письменника Джані Родарі.
Утверджуючи власний балетмейстерський почерк, оригінально використовуючи здобутки драматичної й музичної режисури та прийоми кінематографічного монтажу, талановитий український хореограф разом з композитором К.Хачатуряном і диригентом К.Єременком створив щедро танцювальну, мальовничу, справді сучасну за своєю образною системою і хореографічною лексикою виставу, що спричинила збагаченню мистецької палітри українського балетного театру й розширенню діапазону його жанрових можливостей.
Для кожного казкового героя балетмейстер знайшов виразну хореографічну лейттему, свій танцювальний малюнок, що допомагав виконавцям головних і численних епізодичних ролей створювати колоритні IIJI8стичні характери персонажів популярної казки. Г.Майоров продемонстрував тонке відчуття індивідуальності кожного артиста, уміння розкрити його виконавські можливості. Він об'єднав у сміливому творчому пошуку визнаних майстрів київського колективу Т. Таякіну, А. Лагоду, Л.Сморгачову, Р. Хілько, В. Ковтуна, В. Литвинова, С. Лукіна і обдаровану молодь - Н. Березіну, Т. Качалову, Т. Литвинову, Є. Кіреєва, С.Мірочника, В.Лебедя, С. Приходько, створивши злагоджений акторський ансамбль, зумів досягти справжньої гармонії всіх художніх компонентів спектаклю.
Особливо яскраво був "виліплений" обарвлений теплим гумором і доброю усмішкою привабливий образ відважного, задерикуватого і веселого Чіпполіно. Г. Майоров і виконавець головної партії Є. Косменко не тільки майстерно відтворили зовнішній бік сценічних колізій, а й передали внутрішній емоційний та психологічний стан сміливого героя.