Ще у 1908 р. у Києві розпочинає свою роботу Українське наукове товариство на чолі з М. Грушевським, відкриваються українські дер- жавні університети у Києві та Кам’янці. У листопаді 1918 р. виникає Українська Академія наук, яку очолює В. Вернадський, засновується державна українська археологічна комісія, Державний архів та інші наукові установи.
Після другої світової війни розвивається неоавангардизм – антироман, поезія «абсурду». У Києві була створена «Асоціація панфутуристів» («Аспанфут» – засновник М. Семенко). У 1923 р. засновано Спілку пролетарських письменників України («Гарт»), яку очолив В. Блакитний. Членами Спілки були К. Гордієнко, О. Довженко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін.
З 1923 р. почалась хвиля «українізації», яку проводили українські націонал-комуністи (серед яких відомі діячі О. Шумський та М. Скрипнік), повертається з еміграції М. Грушевський, робляться кроки до ліквідації неписемності населення. У цей період особливо вирізняється київська літературна група «неокласиків», яку очолили М. Зеров та М. Рильський. Але вже у 1926 р. починається наступ на національну культуру, переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. Ця сторінка української історії має назву «розстріляне відродження».
30-ті – середина 50-х рр. характеризуються диктатом бюрократії, що призвело до приниження і остаточного морального занепаду духовної культури, фізичного та духовного знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки у 1934-1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України. Було безвинно засуджено 43 діячі української культури.
У період політичної відлиги (1956-1961 рр.) під впливом громадської думки та зусиль провідних діячів української культури, таких як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило та інші, відбулось поліпшення мовної ситуації, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, почалось перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка. Творча та громадська діяльність В. Стуса, Л. Костенко, І. Драча, В. Чорновола та інших «шістдесятників», що була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становлять одну з героїчних сторінок в історії української культури. Так звана «відлига» скінчилась для покоління «шістдесятників» трагічно: більшість з них були репресовані, деякі загинули в ув’язненні.
У 70-ті роки в Україні посилюються процеси русифікації. Російська мова проголошується «мовою міжнаціонального спілкування», а батьки отримали можливість звільняти своїх дітей за власним бажанням від вивчення української мови.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років починається новий етап відродження української культури. Виникають організації, які поставили за мету не тільки національно-культурний розвиток України, але й її політичне самовизначення (Народний Рух України, Українська республіканська партія тощо). У 1989 р. було прийнято Закон «Про мови в УРСР», за яким українська мова вперше за всю свою історію була проголошена державною.
24 серпня 1991 р. Україна стала незалежною державою і з цього часу її культура розвивається в нових умовах.
Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст та форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовили проголошення в 1988 р. «Основних напрямків реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель мала стати національно зорієнтованою, органічно уливаючися у загальносвітові процеси.
У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардинальної реконструкції системи освіти, яка передбачала: децентралізацію управління освітою; диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу; безперервність освіти та варіативність навчальних планів та програм; переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.
Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалися майже 15 млн учнів та студентів. Збільшився акцент на зв’язок освіти з національною історією, культурою та традиціями; забезпечення свободи творчості педагогам-новаторам; урізноманітнення системи навчальних закладів. Для перспективного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040 навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х років у системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких були акредитовані, тобто вони отримали юридичний статус.
Велике значення приділяється приведенню у відповідність мови навчання в школах до етнічного складу населення. Якщо в 1991 р. українською мовою навчалися лише 49,3 % школярів, то через десять років – 67,4 %. Для задоволення мовних потреб представників інших національностей в Україні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання, 11 – з молдавською, 107 – румунською, 67 – угорською, 9 – кримськотатарською, 3 – польською, 2,3 тис. шкіл – з двома та трьома мовами навчання.
Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує: залишковий принцип фінансування (у 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6 %, у 1994 р. – лише 9,5 %); невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства (у 1994/95 навчальному році школярі були забезпечені підручниками тільки на 40 %, технічними засобами навчання – лише на 7-10 %); падіння соціального престижу педагогічної діяльності; загострення кадрової проблеми (протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість з них – кандидати та доктори наук).
Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було видано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». Її поява обґрунтована тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, економічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави потребують глибокого оновлення системи освіти. Суть змін становлять демократизація, індивідуалізація та прагматизація навчального процесу.
Складовою духовної культури є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. – доктори і кандидати наук. Важливим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної (НАН України).
Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI cт. Серед них: постійне зниження витрат на науку; невпинне падіння рівня наукоємності валового внутрішнього продукту (протягом 1991-1999 рр. цей показник знизився в 2,2 рази); недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації; зниження ефективності функціонування наукових установ; внутрішній та зовнішній «відплив умів» (щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів).
Суперечливі процеси спостерігаються також у літературі та мистецтві. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. Ознака суперечності – висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Характерними рисами літературного процесу сьогодні є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій. Суттєво впливає на розвиток літератури рівень книговидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи.
Попри економічні негаразди розвивається національний театр, який намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчили гастролі Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької – у Великобританії тощо. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, А. Шкургана, В. Лук’янець та інших зазвучали на найпрестижніших сценах Європи, а Донецьк став містом Міжнародного конкурсу артистів балету.
Складна ситуація у сфері кінематографа України. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів. Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової мали значний резонанс на кінофестивалях.
Динамічні процеси відбуваються у сфері популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг» (Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.
Література
1. Бокань В.А, Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998. – 232 с.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. – К.: АВПТ «Оберіг», 1993. – 591 с.
3. Греченко В.А., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури: Підручник. – К.: Літера, 2000. – 464 с.