Нема любові, немає згоди;
Од Жовтої взявши Води
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали!
Трагічність ситуації розкривається через зіставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен з яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. З розпачем автор констатує власну неспроможність самотужки змінити цей стан на краще і покладає надії на старшину:
Я сам бідний не здолаю,
Хіба тілько заволаю:
Ей, панове єнерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство полковники,
Без жадної політики,
Озьмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своїй більш терпіти!
Нуте врагів, нуте бити!
На жаль, такі твори друком не виходили і поширювалися у списках по різноманітних рукописних поетичних антологіях, багато з яких до нашого часу не дійшли або дійшли в уривках. Деякі укладачі цих антологій вставляли в них вірші власного написання, але часто встановити авторство твору буває неможливо, оскільки більшість авторів не тільки не підписували свої твори, а й не давали їм назви, обмежуючись підписом "Пісня свіцька". Частина авторів відома за акровіршами, в яких у стовпчик читається ім'я та прізвище. В кінці XVIII ст. на західноукраїнських землях було видано антологію "Богогласник", в якій поряд з релігійними були й ліричні вірші. Одним з авторів цієї антології став дід майбутнього великого російського письменника Ф. Достоєвського, рід якого походив із шляхетних волинських уніатських священиків. Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості "мандрівного дяка" межі ХVІІ-ХVІІІ ст. Климентія "сина Зи-нов'єва", що становить собою чудом уцілілу в історичних перипетіях доби енциклопедію життя усіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних віршів, Климентій вмістив у свою збірку понад 1000 народних прислів'їв та інших афоризмів.
Вже з 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількох виданих раніше заборон було остаточно ліквідовано. Не діяли ніякі аргументи про збитковість друкування іншими мовами (зокрема зросій-щеною церковнослов'янською). Спроби видавати українську літературу в обхід заборони жорстко каралися величезними на той час штрафами. Після того як Чернігівська друкарня не змогла сплатити чергового штрафу, її перевезено до Москви. Відтак в підпорядкованій Росії частині України залишилася єдина Києво-Печерська друкарня, яка після кількох спроб відновити українське книгодрукування таки змушена була видавати літературу виключно для церковного вжитку, навіть букваря для початкових парафіяльних шкіл надрукувати вона не мала права. Книги українського друку, які перед тим поширювалися по всій Росії, були заборонені до вжитку, вилучалися і знищувалися. До нашого часу вони збереглися лише тому, що багато читачів не знаходили їм відповідників серед пізніших російськомовних і церковнослов'янських видань. Заборона українського книгодрукування болісно вдарила по розвитку української літератури. Нова генерація українських письменників мала писати свої твори тогочасною російською мовою, в якій, щоправда, до того вже назавжди закріпився великий масив слів українського походження. Серед російсько-українських письменників, які залишили значний слід у літературному процесі XVIII ст., слід назвати Гната та Івана Максимовичів, М. Богдановича, О. Хмельницького, В. Капніста. Але твори з більшою або меншою частиною живої української мови продовжували з'являтися і поширювалися у списках.
Дуже цікавим з історично-політичної точки зору є досить великий вірш-діалог перекладача генеральної канцелярії Семена Дівовича"Разговор Вели-коросіи с Малоросією" (1762), написаний майже цілком чистою російською мовою з деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, * зацікавленої у наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. В його творі яскраво відбилося давнє бачення союзу України з Росією, притаманне козацькій старшині, яка сприймала царя як чергового сюзерена, якому козаки добровільно служили так само, як і російське дворянство. Цей сюзерен у творі не є репрезентантом "Великороси", він стоїть ніби понад племінним поділом і нібито як вдячність за службу захищає і українські інтереси. С. Дівович підкреслює, що союз України і Росії був добровільним, тому відносини між ними повинні бути рівними. Окрім об'ємних екскурсів в українську історію з описами різних битв і уславленням гетьмана Б. Хмельницького твір Дівовича містить і сатиричні замальовки, що висміюють малоосвічене і безкультурне російське дворянство, сповнене безпідставної пихи і погорди до всього неросійського.
Закоханість у славне минуле України відбилася у спробах створити віршовану історію козацтва. Йдеться про "Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войск запорожеких", укладені якимось ченцем Іваном 1784 р. З того, що автор пише про запорожців від першої особи, видно, що він - колишній запорожець і не збирається цього забувати. Взагалі серед козацьких поетів найвідомішими були харківський козак Семен Климовський на початку XVIII ст. і кошовий чорноморсько-азовського козацького війська Антон Головатий, який очолив переселення частини козаків на Кубань. З історичними віршами переплітаються і сатиричні на тогочасну "злобу дня" - про скасування козацького ладу, закріпачення селян або про заходи "посполитих" щодо здобуття дворянства ("Доказательства потомственні Хама Данила Кукси"). Найталановитішим протестним твором була "Ода на рабство" (1783) українського патріота грецького походження Василя Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора:
В печальны мысли погруженный,
Пойду, от людства удалюсь
На холм, древами осененный,
В густую рощу уклонюсь,
Под мрачным мшистым дубом сяду.
Куда ни обращу зеницу,
Омытую потоком слез,
Везде, как скорбную вдовицу,
Я зрю мою отчизну днесь:
Исчезли сельские утехи,
Игрива резвость, пляски, смехи;
Веселых песней глас утих;
Златые нивы сиротеют;
Поля, леса, луга пустеют;
Как туча, скорбь легла на них.
Так відреагував заможний український поміщик на закріпачення українських селян за указом Катерини II від З травня 1783 р. Не обмежуючись наріканнями на злу долю, автор порівнює імператрицю з матір'ю, що залишає свою дитину напризволяще на вулиці. Пізніше В. Капніст став відомий своїм таємним посольством до Пруссії з пропозицією укладання між українцями й німцями союзу проти Російської імперії. Віршована література XVIII ст. не дала жодного творчого велетня світового рівня, вона створила чимало мініатюр-перлин, що підсилені народною словесністю, були плодонос-ним посівом під виниклу наприкінці XVIII ст. нову українську літературу, яка базувалася вже не на книжних традиціях, а на живій усній українській мові демократичних суспільних верств. У другій половині XVII ст. значного розвитку досягла шкільна драма. Спочатку по школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Київської академії самі почали писати п'єси, приурочені до кінця навчального року. В період з 1673 по 1695 рік збереглося понад 20 текстів шкільних драм.
Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети. Ставилося на меті поглибити та закріпити знання релігійних істин та біблійних подій. Прославлялися святі, моральні поняття (надія, розум, милість, любов, віра). Такі шкільні драми складалися з прологу, фабули та епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну ціль. Після цього грався основний сюжет - фабула - із З— 5 актів. Завершував драму епілог із подякою глядачам. У шкільних драмах виступала велика кількість дійових осіб - до 300 чоловік. Це пояснювалось виховними цілями - з тим, щоб залучати до вистави якомога більше учнів. У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії або інтерлюдії на розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли близькою до народної мовою.
Технічне забезпечення драми залежало від матеріальних можливостей тієї школи, де вона виставлялася. Якщо в провінційних школах забезпечення було скромним і спрощеним, то в КИЇВСЬКІЙ Академії воно завжди було по-бароковому пишним. Для вистави не тільки виготовлялися реквізит, декорації, екзотичні костюми, а й готувалися складні театральні ефекти. Так, при виставі трагедії "Свобода, от віков вожделенна натурі людськой" (1701) у четвертій сцені другого акту на сцені меркли Сонце, Місяць і зорі, мерці вставали з могил, а в останній сцені того ж акту на кону показувалося штормове море з потопаючим серед хвиль кораблем. Далі на очах глядачів пророка Іону кидали в море, його ковтав величезний кит. У п'ятій сцені той самий кит знову випливав і викидав Іону на берег. У виконання вистави професори вносили усі свої вміння й мистецький хист. Ролі мали декламуватися з добре вивченими тонами й інтонаціями, рухами тіла і проголошуватися з певних спеціально призначених для кожного виконавця місць. Долівку сцени здебільшого розграфлювали на квадрати, і кожен виконавець пам'ятав крім ролі ще й номери квадратів і моменти свого пересування по сцені з одного квадрата до іншого. Декламація мала звучати мелодійно. Театральні твори обов'язково були римовані і при декламації рими віршів відповідно акцентувалися. Длядилетантства у виконанні місця не було. Глядачами вистави також були люди обрані - світська і духовна адміністрація, меценати школи, особи, що визначалися своєю заможністю, освіченістю або іншими відповідними якостями. Шкільний театр у Києві доби Мазепи був театром обраних для обраних. Простолюд мав задовольнятися вертепними виставами або вуличними декламаціями мандрівних студентів і дяків.