Смекни!
smekni.com

Український фольклор та його місце в сучасній культурі (стр. 2 из 2)

Становлення української фольклористики відбувалося в період романтизму – в першій половині – всередині ХІХ ст. (видатні представники: Михайло Максимович, Йосип Бодянський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш). У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. теоретичний потенціал українських учених засвідчив власний іманентний шлях розвитку вітчизняної фольклористики, її академічну фундаментальну сутність, а відтак і європейськість. Визначний внесок в українську фольклористику зробили Олександр Потебня, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Микола Сумцов, Іван Франко, Михайло Павлик, Борис Грінченко, Дмитро Яворницький, Володимир Гнатюк, Михайло та Катерина Грушевські, Климент Квітка, Олександр Андрієвський, Філарет Колесса.

Етапи криз і піднесень пройшла українська фольклористика радянського періоду. Чи не найбільшим її здобутком була публікація першоджерельних матеріалів: від двох томів «Українських народних дум» К. Грушевської до видань академічної серії «Українська народна творчість» (двадцять п’ять томів), серій «Українські народні пісні в записах письменників» (двадцять збірок), «Народна творчість» (п’ятнадцять книг), а також серій «Золоті ключі», «Бібліотека «Карпати», «Народна мудрість» тощо. Звільнена від ідеологічних пут тоталітарної системи, своєрідно формується фольклористика незалежної Української держави. Сучасний її стан характеризується поглибленим вивченням давніх пластів фольклору, класичних і новітніх форм художнього відображення дійсності, увагою до історії наукової галузі. Внаслідок цього чимало з’ясовано щодо природи фольклору, його пізнавальних можливостей, національної та жанрової специфіки, функціонування в обрядах, комунікативної ролі в суспільстві, родині, міжособистісних взаєминах тощо.

2. Початок ХХІ століття

На початку ХХІ ст. актуалізовано чимало феноменів традиційної народної культури, що можуть гідно репрезентувати українців у світі. Визріла необхідність активізації фундаментальних досліджень та публікацій першоджерельних матеріалів з архівів, експедиційних записів, підготовки наукових кадрів тощо. Чимало в Україні роблять у цьому плані такі наукові осередки, як відділи фольклористики двох установ Національної академії наук України – Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, Інституту народознавства (Львів), Інститут культурної антропології (м. Луцьк), кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Львівського національного університету ім. Івана Франка, кафедра української літератури та фольклористики Донецького національного університету (С.В. Мишанич). У сучасній фольклористиці активно працюють такі відомі науковці, як Н.С. Шумада, В.Ф. Погребенник (м. Київ), В.А. Качкан (м. Івано-Франківськ), В.А. Чабаненко, В.Д. Буряк, І.Я. Павленко (м. Запоріжжя), І.В. Хланта (м. Ужгород), О.І. Вертій, С.В.П’ятаченко (м. Суми), С.І. Шевчук, О.В. Ковальчук (м. Рівне), М.О. Семенова, Л.О. Новикова, В.М. Осадча, М.М. Красиков (м. Харків), П.О. Будівський (м. Луганськ), А.М. Поповський, В. Галацька, М. Марфобудінова (м. Дніпропетровськ), А.М. Подолинний (м. Вінниця), С.А. Китова, О.П. Киченко (м. Черкаси), І.М. Зварич, В.В. Костик (Чернівці), Т.І. Колотило (м. Кам’янець-Подільський) та ін.

Крім методологічно важливих наукових студій, варто відзначити вагомі публікації фольклору, що їх підготували М.А.Зінчук (чотирнадцять томів народних казок у запису й упорядкуванні, 2002–2008), С.Й. Грица (однотомник «Українські народні думи», 2007), А.І.Іваницький («Історична Хотинщина», 2007), О.Ю. Бріцина, І.Є. Головаха («Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині», 2004), І.В. Неїло («Народні казки, записані Петром Івановим»), І.В. Хланта («Ой видно село: Народні пісні села Арданово», 2003, «Пісні Іршавщини», 2005), О.М. Кузьменко («Стрілецькі пісні», 2005), Л.О.Єфремова («Народні пісні: Записи Людмили Єфремової», 2006).

В Україні виходить низки спеціальних фахових періодичних видань – збірники наукових праць, часописи: «Фольклор. Література. Проблеми поетики» (Інститут філології КНУ), «Актуальні проблеми фольклору і літератури» (Донецький національний університет), «Матеріали до української етнології», «Народна творчість та етнографія», «Народознавство» (м. Київ, ІМФЕ НАН України), «Народознавчі зошити» (м. Львів), «Фольклористичні зошити» (м. Луцьк)» та ін.

Уперше в українській фольклористиці зусиллями академічних та університетських учених синтезовано знання з історії науки про усну народну творчість від давнини до кінця ХХ ст.; висвітлено невідомі, призабуті сторінки з життя та діяльності багатьох дослідників фольклору; осмислено складні процеси теорії фольклору, як у загальнометодологічному плані, так і безпосередньо на прикладі конкретних жанрів та фольклорних форм; своєрідно зреалізовано теоретичний потенціал сучасної української фольклористики не тільки через підготовку колективних та індивідуальних монографій, підручників і навчальних посібників, ряду дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів докторів і кандидатів філологічних наук зі спеціальності 10.01.07 – фольклористика, але й через підготовку до видання в серії «Українська народна творчість» класичної спадщини українського народу – зокрема, творів національного епосу. Також уперше готується «Українська фольклористична енциклопедія» (принагідно зазначимо, що в Білорусії аналогічну енциклопедію «Білоруський фольклор» видано впродовж 2006–2007 років). Так само вперше здійснено п’ятитомне академічне видання «Українські народні думи». Видання вміщує найповнішу в історії публікацій дум кількість їх сюжетів (понад сорок) із численними варіантами майже до кожного з них. В основу систематизації матеріалів покладено сюжетно-тематичний принцип класифікації в поєднанні з хронологічним. На початку ХХІ ст. помітно активізувалося дослідження історії української фольклористики. Зокрема, відділом фольклористики ІМФЕ НАН України ведеться робота над створенням таких праць: «Історія української фольклористики» (в двох томах), колективної монографії «Дослідники українського фольклору: Маловідомі сторінки».

Публікації наукових досліджень та документів-першоджерел засвідчують: фольклор не втрачає свого пізнавального, етико-виховного, естетичного значення й сьогодні, у час новітніх комунікацій. Поряд із збереженням традиційних пластів фольклорної творчості, що побутують безпосередньо в усній формі й передаються від покоління до покоління, існують інші способи збереження та донесення традиційних усних скарбів до сучасників – через публікації зразків у збірках, випуск аудіопродукції, відео-телепродукції, електронних версій (компакт-дисків), фольклорні фестивалі Інтернетом. Крім того, фольклор, як ритуалізовано-функціональний вид мистецтва, своєрідна форма суспільної свідомості, не зникає, це не тільки традиційна спадщина минулих віків чи десятиліть, а й творчість сучасників (скажімо, майданний фольклор, фольклор урбанізованих верств населення та професійних середовищ, соціальних груп, фольклор повсякденних мовленнєвих ситуацій). Таким чином, стають актуальними проблеми вивчення фольклору в національному часопросторі від архаїки до модерну, створення фундаментальних досліджень і синтезованих системних публікацій матеріалів усної традиційної нематеріальної культури.

Література, як вид мистецтва, також є своєрідним ретранслятором фольклору. Індивідуальна авторська письмова творчість саме й виникла на основі усної традиційної. Навіть письмо модерністів не позбавлене фольклорних cегментів.


Висновок

Відомо, що поява справжньої індивідуальності відбувається завдяки єдності народу й окремого індивіда через мову і фольклор, через творчість попередніх поколінь. Зневажити рідним – це втратити себе, відійти від свого берега, а до чужого не пристати, канути в Лету. Культура не має кордонів, меж поширення, але завжди має творця, автора. Творець усної нематеріальної традиційної культури – народ. Саме тому діалог держав – це діалог політиків, а діалог народів – це діалог культур. Фольклорна культура кожного народу разом із мовою – основа національної безпеки, це творчість без цензури, та творчість, що не залежить від «флюгерності» правителів. Ставлення владних верхів до мови і фольклору – лакмусовий папірець їх справжніх намірів у будівництві соборної самостійної держави й забезпеченні матеріального й духовного процвітання народу загалом і кожного громадянина зокрема.

Отже зусилля держави і громадськості, спрямовані на підтримку етнокультури через системи освіти, культури, засоби масової інформації, за умови достатнього фінансування можуть давати плідні результати, про що свідчить досвід Норвегії в залученні її громадян до музичного фольклору шляхом інвестицій у спеціальну програму.


Література

1.Габріелян О. Вища освіта в епоху глобалізації // Покликання університету: Зб. наук. праць / Відп. ред. О. Гомілко. – К.: РІА «ЯНКО», «Веселка», 2005. – С. 178–197.

2.Давидюк В. Національна культура в умовах плебеїзації // Фольклористичні зошити: Зб. наук. праць. – Вип. 7. – Луцьк, 2004. – С. 3–12.

3.Дзюба І. Національна культура як чинник майбуття України // Дзюба Іван. Починаймо з поваги до себе: Статті, доповіді. – К.: Просвіта, 2002. – С. 40–57.

4.Дмитренко М. Український фольклор і глобалізація: проблема збереження генетичного коду // Фольклористичні зошити: Зб. наук. праць. – Вип. 10. – Луцьк, 2007. – С. 3–10.

5.Жулинський М. Національні культури і проблеми глобалізації // Слово і час. – 2002. – №12. – С. 3–11.

6.Жулинський М. Поза зоною моральної досяжності // Народний депутат. – 2007. – №8. – С. 78–81.

7.Потебня А.А. Из записок по теории словесности. – Х., 1905.

8.Чернышевский Н.Г. Национальная бестактность // Чернышевский Н.Г. Избр. филос. соч.: В 3-х т. – Т. 3. – М., 1951. – С. 427–428