Смекни!
smekni.com

Культура як феномен духовності (стр. 3 из 3)

Очевидним є той факт, що пошуки свого місця у всесвіті людини пов’язані саме із духовно-практичними формами освоєння нею існуючої дійсності (природної, соціальної, духовної). Освоєння людського буття є реалізація власної духовної природи через любов та творчість, засобом перетворення, самореалізації й отримання свободи. Ця ідея висловлюється І.О. Ільїним: «Людина є дух, тобто нетілесна творча енергія із власними особливими цінностями та цілями, з особливими критеріями, з вищими життєвими формами та законами: це форми та закони духовної самостійності, свободи та самозвільнення, гідності, відповідальності, вдосконалення, очищення, «богосиновства», любові, свободи та безсмертя»[11, с. 152]. Стверджуючи свою духовну природу засобом духовно-практичної діяльності, людина, таким чином, примирює свій Дух із навколишнім середовищем. Але вся її духовна діяльність є нічим іншим, як реалізація Духа, що тужить за Буттям, за Богом. Отже, духовна діяльність невід’ємно пов’язана із сакральним. Дух, що шукає Бога, вбачає сакральне, оскільки саме воно є виявом божественного, надприродного.

Відчуття надприродного, таким чином, стає відгуком її власної сутності. Так, виявляє себедуховність людини, що є похідною від слова Дух. Так, засоби освоєння світу людина несвідомо знаходить у власній сутності. Людина не є складовою природної світової даності, але є від неї відділена, протиставна їй. Буття людини, таким чином, виступає як практичне освоєння невідомої їй дійсності. Людина постає у одвічній боротьбі із навколишнім світом, через що і стається одвічний взаємний зв'язок між суб’єктом та об’єктом, між людиною та дійсністю. Духовність, як «серце» культури, виступає й обов’язковою умовою її розвитку. Одна з головних потенцій до розвитку культури вже міститься в тім, що вона стверджує в собі діалектику духовного та матеріального. Дух та життя знаходяться у взаємодії в культурі. Вони знаходяться у певному взаємовідношенні один до одного, і зміна цього відношення, досягнення своєрідного балансу, здатні змінити саму конфігурацію культури, або взагалі зруйнувати культурний організм. Рівновага у відношенні духовного та матеріального наповнення культурного буття характеризує найвищий ступінь розквіту культури. Таке відношення є наслідком гармонійного наповнення духовністю всього життєвого простору. Порушення такої гармонії знаменується направленістю культурного організму до тієї чи іншої сторони. Так, спрямованість культури переважно до матеріального залишає позаду духовне, і навпаки. Але ми повинні зауважити, що спрямованість культури до духовного, до Духу є для неї напрямком природним. Це є напрямок до її власних основ, до сакрального, до наповнення Буттям. Вичерпання духовного початку культури у підсумку руйнує саме її існування. Динамічний рух всередині культури з її кристалізованими формами неминуче вабить до виходу за кордони культури, до «життя», до матеріальних цінностей, до практичного, до могутнього» [1, с. 163-165].

Значення духовності в процесі становлення культури висловлене й у концепції О.Шпенглера. Духовність, за його думкою, – це душа культури бо кожна культура має душу. Народження культури є пробудженням великої душі з протодуховності дитячого стану людства. І коли душа повною мірою реалізувала всю сукупність своїх творчих потенцій у формі народів, мови, вчень, мистецтва, держав, наук, вона помирає та входить у свій останній ступінь цивілізації. Стає очевидним, що вберегти культуру від руйнації здатне піднесення рівня духовності, поновлення загальнолюдських священних цінностей.

Творець вчення про ноосферу Володимир Іванович Вернадський головною ознакою людини вважав форму енергії, "пов'язану з розумом". Ця енергія, на думку ученого, стала головним чинником в геологічній історії планети.

Виникнення людської свідомості і відповідно духовної культури В. Вернадський розглядає в контексті еволюції живої матерії. В ході цієї еволюції людська свідомість стає все більш незалежною від інших форм життя. Розум людини, його свідомість додають не властиву іншим істотам активність, яка дозволяє змінювати навколишню дійсність. На питання про виникнення людини та її свідомості, на думку Вернадського, неможливо дати відповідь, спираючись тільки на сувору наукову думку. "Абсолютно очевидно, - пише Вернадський, - що існує певний напрям в палеонтологічній еволюції організованих істот і що поява у біосфері розуму, свідомості, що направляє волю - цих основних проявів людини - не може бути випадковим. Але для нас ще неможливо дати яке-небудь пояснення цьому явищу, тобто не можна логічно пов'язати його з сучасною науковою побудовою світу, що спирається на аналогії і аксіоми" [4, с. 297].

Культура – це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується в суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів, тому знання – найважливіша частина культури. Духовна культура – є продуктом суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Проблема духовності набуває все більшої актуальності в сучасній неокласичній і постмодерній філософії. Це пов’язано з поглибленням антропологічної орієнтації, яка відбулась у філософії ХХ ст., з прагненням подолати протистояння раціоналізму та ірраціоналізму в розумінні людини, знайти вихід з тієї загальної духовної кризи, що вразила сучасну цивілізацію. Духовне життя людини і сьогодні виникає на основі його практичної діяльності, є особливою формою віддзеркалення навколишнього світу і засобом взаємодії з ним. До духовного життя відносять, як правило, знання, віру, відчуття, потреби, здібності, прагнення та цілі людини. В єдності, вони складають духовний світ особи. Будучи породженням суспільної практики, духовне життя тісно пов'язано з іншими сферами життя суспільства і є однією з підсистем соціуму.

Таким чином можна зробити висновок, що в процесі самовдосконалення людство та духовна культура проходить шлях розвитку від первісності «розумної тварини» до особистості з багатим духовним світом. Цей процес не тільки психологічного його перетворення, але зміни в духовності індивіда, тобто перш за все – в його етично-культурному стані. Послідовно засвоюючи культурний досвід людства, індивід удосконалює свої сутнісні сторони – інтелектуальну і духовну. Це зумовлює свідоме особисте культурне зростання, що дозволяє створювати світ культури.

У філософії та культурології духовність характеризують як інтегральну якість особи що відображає її цілісність, властивий їй креативний потенціал, етичні характеристики здатність до саморозвитку, вільного і відповідального вибору. "Духовне" визначає поведінку та мотивації особи, що базуються на цінностях абсолютного характеру, що розглядаються як вищі по відношенню до особистих цінностей індивіда. З іншого боку, поняття духовної культури тісно пов'язане з творчістю та діяльністю людини. Духовність наповнює всі форми соціального життя особистості, привносячи за допомогою культурних артефактів вищий сенс, моральність, відчуття любові, розуміння свободи в політику, в національних і міжнаціональні відносини, в правову практику, в працю і господарство. Таким чином, духовна культура складається з явищ, які не обмежені лише межами мистецтва, релігії, науки а й зачіпає всі аспекти життєдіяльності суспільства, соціальних груп, конкретної людини.


Список джерел

1.Бердяев Н. Смысл истории. – М.: Мысль, 1990. – 173 с.

2.Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – М.: Издательство Московской патриархии. – 1992.

3.Валла Л. Об истинном и ложном благе. О свободе воли / Пер. с лат. В.А. Андрушко и др. – М.: Наука, 1989.– 480 с.

4.Вернадский В.И. Автотрофность человечества // Русский космизм. – М., 1993. С. 297.

5.Голосовкер Я. Э. Логика мифа. — М. : Наука, 1987. —С. 218 с.

6.Кант И. Трактаты и письма. – М.: Наука, 1980.– 709 с.

7.Крымский С.П. Контуры духовности. Новые контексты идентификации // Вопр. философии.1992. - №12. – С.23.

8.Кононенко П.П., Пономаренко А.Ю. Українознавство: Конспект лекцій. – К.: МАУП, 2005. – С.173.

9.Культура духовна //Корінний М.М., Шевченко В.Ф. Короткий енциклопедичний словник з культури – К, Україна, 2003.–С.171

10.Лосев А.Ф. Дух // Философская энциклопедия. – М.: Советская энциклопедия, 1962. –Т.2. –575 с.

11.Панфилов В.А. Сравнительный анализ осмысления духовности С. Франком и И.Ильиным//Філософія, культура, життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск №23. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. С.142-158.//http://www.ihst.ru

12.Элиаде М. Аспекты мифа / Перев. с фр. - М.: Академический проект, 2001. - С. 33-34.

13.Элиаде М. Миф о вечном возвращении / Элиаде М. Избранные сочинения: Миф о вечном возвращении. Образы и символы. Священное и мирское / Перев. с фр. - М.: Ладомир, 2000. - С. 25.