До гімназичних часів належить ще один, більший, зошит пісенних записів І. Франка, що складався з двох частин, позначених 1871 і 1872 рр., але він був загублений.
Про свої зацікавлення народною піснею цього часу сам Франко так писав у відомому автобіографічному листі 1890 р.: «Ще в нижчій гімназії я почав збирати пісні народні, спершу від моєї матері, а після і в Дрогобичі розпитував людей (ремісників, селян і т. д.), так що швидко мав мілко списані два товсті зшитки, вміщаючи 800 номерів, правда, в значній часті коломийок. Менший зошит я послав у «Просвіту» і опісля случайно віднайшов його в третіх руках, а більший таки в Дрогобичі у мене пропав».
Цей більший зошит несподівано виринув аж через 80 років, у 1954 р., коли він потрапив до відділу рукописів Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна в Москві. Справді, зошит 1868 р. закінчується № 282, а цей починається з № 281 і закінчується № 750, далі йде «конець». У зошиту містяться друга і третя частини фольклорних записів Івана Франка з сіл Нагуєвичів, Ясениці-Сільної та з м. Дрогобича, про що сказано на початку рукопису. Він відкривається заголовком: «Збірник пісень народних: частина друга. Зібрав Іван Франко. 1871 р.». Ця частина складається з п’яти підрозділів, що мають назви: «І. Пісні любовні; II. Пісні полюбовні й дівоцькі; III. Пісні парубоцькі й вояцькі; IV. Пісні сміховинні; V. Пісні обрядові». В перших чотирьох розділах твори подаються двома рубриками: коломийки і думки (під терміном «думка» тоді в Галичині розуміли «велику» пісню). Як додатки до дівочих пісень подано 11 колискових, а до парубоцьких 5 шумок. До п’ятого розділу ввійшли 8 колядок і 44 ладанки (весільні пісні). Так само систематизував І. Франко свої записи і в третій частині збірки, яка містить коломийки та пісні («думки») з № 566 по №750. Ця частина рукопису має заголовок: «Збірник пісень народних Івана Франка. 1872 р.. Часть третя». Матеріал тут класифікований так: «І. Пісні любовні (1. Коломийки. 2. Думки); II. Пісні полюбовні й дівоцькі (1. Коломийки. 2. Думки дівоцькі. 3. Пісні підскоцькі); III. Пісні парубоцькі й вояцькі (1. Коломийки. 2. Пісні весільні, корчемні і інші. 3. Шумки. 4. Думки вандрівницькі). IV. Пісні жартовливі і сміховинні. Додаток — пісні розличної грясті».
Нема потреби говорити про недосконалість цього розподілу пісенних текстів. Важливо інше: 15-річний юнак вже прагнув до певної систематизації народної пісенності, розумів її жанрову і змістову багатогранність.
Обидва зошити є яскравим документальним свідченням любові І. Франка до народної пісні ще в роки дитинства і юності. Символічним завершенням цього періоду є перший друкований твір поета 1874 р., який має назву «Народна пісня». Вона виступає тут в образі животворного, ніколи не всихаючого й не стихаючого джерела (криниці), що живить і кріпить тисячі людей:
Криниця та з чудовими струями —
То люду мого дух, що хоч у сум повитий,
Співа до серця серцем і словами.
В майбутньому поет присвятить ще не один вірш народній пісні.
Після закінчення гімназії І. Франко прагне пізнати все більше нових людей, неабияких співаків і знавців народної пісні, чарівна сила якої тамує болісний настрій, єднає, бадьорить людей. І він активно продовжує записувати її.
Перебуваючи в с. Лолині, де засвітилося його перше кохання до Ольги Рошкевич, І. Франко і сам, і разом з М. Павликом записує пісні від талановитої співачки Фенни Лучкійової, водночас залучивши до цього й Ольгу Рошкевич. Результатом такої праці була упорядкована І. Франком збірка «Весільні обряди та пісні українського народу в с. Лолині Стрийського повіту».
У перші роки студентського життя у Львові І. Франко глибше вникає в суспільне значення пісні, вбачаючи в ній силу, здатну підносити дух мас і єднати їх до громового протесту проти неправди.
В поезії 1876 р. «Наймит», уособлюючи свій народ в образі наймита на чужій ниві, поет так говорить про його пісню:
Сумує німо він, з тужливим співом оре
Те поле, оре не собі,
А спів той наче брат, що гонить з серця горе,
Змагатись не дає журбі.
А спів той то роса, що в спеці підкріпляє
Напівзів’ялий цвіт;
А спів той грім страшний, що ще лиш глухо грає,
Ще здалека гримить.
Щирою супутницею, порадницею стала для поета народна пісня в п’ятиріччя тяжких випробувань (1877-1882 р.р.), коли йому довелось двічі сидіти в мурах в’язниці, спершу львівської, потім коломийської, коли його розлучили з найдорожчою людиною, Ольгою, коли безробітний у Львові, він змушений був майже два роки жити у вітчима в с. Нагуєвичах (мати померла ще в 1872 р.) і займатися селянською роботою.
Під час третього ув’язнення в 1889 р. поет це висловив у присвяченому народній пісні сонеті:
В тих днях, коли, неначе риба в сіти,
Мій вольний дух в тісних тих стінах б’ється,
Смертельний холод в душу аж крадеться,
І нікому потішити, огріти.
Одним одна лишилася мені ти,
Мужицька пісне, в котрій люд весь плаче,
І моєму серцю легшає неначе
З народним болем в один такт боліти.
О ви, кристалізованії стони,
Ви сльози, перетоплені в алмази,
Зітхання, влиті у тужливі тони!
Не покидайте ви мене в тій хвили!
Кріпіть, щоб ті безумства, муки, врази
Мойого духа вглиб не помутили!
В 1877-1882 рр. Іван Франко виявив особливу пристрасть до записування народних пісень, до чого збуджував його не тільки душевний стан, а й самі життєві обставини. «Моє ув’язнення в р. 1877 і дев’ятимісячний побут у львівській в’язниці, - писав про це І. Франко, - пізніше (з початку 1880 р.), ув’язнення в Коломиї і мандрівка «шупасом» (етапом) із Коломиї до Дрогобича, а також численні екскурсії в різні сторони краю, чинені тоді й пізніше, зводили мене докупи з великою силою різних людей, від яких я мав нагоду записувати різнорідний етнографічний матеріал».
У львівській в’язниці І. Франко в 1877 р. записав чимало пісень від Михайла Теслюка з с. Батятичів, Кароля Францишкевича з с. Рогатина та Михайла Янковського з Жовківської округи. Пісню «Ой краче, краче чорний ворон по долі» він записав із співу двох незнайомих арештанток. У тюремних обставинах пісня-плач про долю і волю глибоко імпонувала і співакам, і слухачам, і записувачеві.
В коломийській тюрмі в 1880 р. на прохання І. Франка багато пісень проспівали йому Кароль і Францішек Батовські з с. Ценева Коломийської округи, Яцко Сидорук з с. Чортівців Обертинського повіту, Іван Васильківський з с. Уторопів Коломийської округи та ін. Записуючи тексти, І. Франко переймав мелодії і дуже довго їх пам’ятав. Тоді ж він записав багато коломийок від згаданих осіб і від в’язнів з сіл Тулукова, Матіївців та з Коломиї. Все це були здебільшого селяни та міщани, трудові люди, що любили пісню, шукали разом з нею правду, протестували проти несправедливості і за це потрапляли за грати. Очевидно, то були люди доброго серця й прямого характеру, бо тільки такі глибоко розуміють, люблять і знають народну пісню. Свій класовий, соціальний протест проти несправедливості вони часто висловлювали словами пісні.
Під час короткого перебування на Покутті в 1880 р., що закінчилось арештом і ув’язненням в коломийській тюрмі, І. Франко спинявся в Березові Нижнім в родині Геників. І тут поет не поминув фольклорних надбань народу. «У вільний час, - згадував Степан Геник, - ходив на ниву, сідав коло робітників і просив, аби співали, а він записував. Раз жінка, колишучи дитину, співала. Як побачила, що Франко сховався в сінях і записував, не хотіла більше співати, аж він увійшов до хати і ледве допросив її, аби доспівала пісню до кінця».
Винятково плідними для І. Франка, записувача фольклору, були 1881 і 1882 рр., коли, опинившись поза університетом, грубо відштовхнутий галицькою реакційною інтелігенцією в особі так званих народовців та москвофілів від культурних установ і видавництв, він залишився без жодних засобів до життя.
І. Франко поїхав жити на батьківську землю в Нагуєвичі. Працював тут у господарстві, на полі, живучи в тяжкій скруті. В листах до І. Белея він постійно просить «розкрутити якого гульдена» для нього, щоб купити лампу для праці, жаліється, що нема чобіт, що «довги стоять і гавкають» тощо.
І. Франко переживав тяжкий період, коли його було не допущено до викладання в університеті, підлими махінаціями забалотовано на виборах до парламенту, викинуто з польської газети і цьковано українськими націоналістами та польськими шовіністами. Світлим променем у цій похмурій атмосфері (і на початку 80-х і в кінці 90-х р. XIX ст.) було для поета спілкування з трудовим народом, з його колективною мудрістю і поезією. Недаремно ж у 1895 р. І. Франко так написав про це:
Як у хвилі сумніву і муки
Вчитель мудрий не найдесь тобі,
То приймай потіху і науки
З простих уст, загублених в юрбі.
Живучи в Нагуєвичах в 1881 та 1882 рр., поет пильно вслухався в слово та пісню з «простих уст». Як свідчать його численні записи пісень, приповідок, казок та інших жанрів, с. Нагуєвичі дало йому незрівнянно багатший матеріал, ніж інші місцевості. Це пояснюється не тільки органічним зв’язком поета з рідним селом, а й талановитістю нагуєвичан, їх співучістю, щедрою фольклорною атмосферою, що панувала в цьому мальовничому підгірському селі.
В Нагуєвичах І. Франко записує завжди: під час роботи в полі, під час гагілкових забав на Великдень, на вулиці всюди і від усіх, починаючи з брата Захара Франка та сестри Юлії Гаврилик і кінчаючи малими сільськими пастушками. Михайло Добжанський, один з близьких сусідів Франків та Гавриликів (це прізвище Франкового вітчима), згадував про поета в ці роки: «Живучи в Нагуєвичах, часто ходив на весілля і записував пісні. Записував не тільки від дорослих, але й від дітей». «Підкрадався не раз до робітників або женців, нотував їх розмови, співанки», - згадував інший односельчанин М. Хом’як.
Не випадково записні книжки часів перебування Франка в Нагуєвичах найбагатші на фольклорні матеріали. В цей час І. Франко починає активно вводити свої записи народних пісень у наукову сферу. Якщо в попередні роки окремі пісні або уривки з них він зрідка використовує в своїх публіцистичних статтях («Критичні письма о галицькій інтелігенції», 1878 р.) чи в художніх творах, то тепер значну увагу приділяє науково-пізнавальному розглядові пісень. В журналі «Світ» (1881-1882 р.р.) Франко відкриває рубрику «Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу», де обговорює нові коломийки про робітниче життя в Бориславі («Дещо про Борислав»), пісенні новотвори про поширення картоплі в Галичині («Дещо про картоплю») тощо.