В роки, коли проходила підготовка і здійснення так званої культурної революції, враховуючи, що дві третини населення було неписьменним, надзвичайно важливі культурні завдання покликаний був виконати, насамперед, просвітницький кінематограф. Тоді й розпочалась справді велика організаційна і творча робота працівників кіно: задіяння пересувних кіноустановок, використання найрізноманітніших форм культурно-освітньої пропаганди тощо. Особливого значення ВУФКУ надає також просвітницько-виховним картинам, так званим культфільмам. Багато уваги приділяється санітарно-освітній роботі і нормам гігієни в кінематографі. Зявляються стрічки «Жертва підвалу» М. Бака, Л. Замкового, «Азіатська гостя» М. Вернера. Саме з цієї тематики починається виробництво просвіницьких фільмів, і йому приділяється особлива увага.
Трохи пізніше, відповідно до нагальних потреб розвитку народного господарства, на екрани виходять стрічки, покликані знайомити глядача з новітніми технікою та технологією, передовими методами роботи в промисловості і сільському господарстві, оглядові фільми про багатства надр, природу України – «Боротьба з посухою», «Боротьба з шкідниками», «Одеська сіль», «Трактор», «Перлина степу», «Одеські курорти» тощо. Найпершим науково-популярним фільмом вважається стрічка «На крилах книжки», що розповідала про історію розвитку книгодруку, а найзначнішим для того періоду – «Людина і мавпа» (1930) А. Вінницького, який продовжив напрям, започаткований знаменитою «Механікою головного мозку» (1925) В. Пудовкіна. [1, 39]
Тим не менше, розвивається й ігровий кінематограф. Між 1921 і 1928 роками в Україні розквітає справжнє національне кіномистецтво з його чільними представниками Володимиром Гардіним, Петром Чардиніним і Лесем Курбасом.
Знаний російський режисер Володимир Гардін поставив до революції понад тридцять стрічок. Прибувши до Ялти, він створює на Ялтинській та Одеській кінофабриках кілька ігрових картин для ВУФКУ. 1922 року він знімає «Останню ставку містера Еніока», за мотивами оповідання Олександра Гріна «Життя Гнора», 1923 року за оповіданнями Едгара По «Маска червоної смерти» – «Привид ходить по Європі». Перша – це романтична історія двох юнаків і красуні (Олег Френліх, І. Таланов і Зінаїда Баранцевич), де любовна колізія поступається класовій боротьбі. Друга картина – велика алегорія на тему революції, також не позбавлена тривіальної любовної інтриги – між імператором (Олег Френліх) і красунею-пастушкою (Л. Іскрицька). 1924 року Гардін ставить поспіль чотири картини. Одна з них – «Поміщик» – за художніми особливостями близька до агітфільмів. Вона розповідає про невільне життя селян та про амурні пригоди пана-ласолюба з кріпачкою. Інша стрічка – «Слюсар і канцлер» – знята за однойменною пєсою А. Лунчаровського, ілюструє посилення й перемогу революційного руху у вигаданій країні Центральної Європи – Норландії. Ці перші фільми виробництва ВУФКУ, систематично актуалізовані з підміненою на смак глядацької публіки тематикою підкоряються соціальним, політичним і комерційним імперативам. Відтак Гардін ставить два свої найкращі в Україні фільми – «Отаман Хміль» та «Остап Бандура». «Отаман Хміль» – це оповідь про буржуазного інтелігента (Олег Френліх), зрадженого й обдуреного жінкою, яка переходить на бік більшовиків. Стрічка захоплює глядачів, ласих на контрреволюційні сюжети і її незабаром знімають з екранів. В «Остапі Бандурі» йдеться про молодого селянина, якого революція перетворює на командира кавалерійського ескадрону. Остання картина також захоплює симпатії глядачів, легендарний герой залишається двозначним. Саме там востаннє з`являється на екрані в ролі скорботної матері велика актриса Марія Заньковецька. [5, 28-29]
Ще одна постать золотого віку ВУФКУ – Петро Чардирін – російський режисер, кінематографіст підприємства Ханжонкова, котрий зняв 200 стрічок до революції. Після повернення в 1923 році з еміграції зняв на Одеські кіностудії 16 стрічок. Серед перших його ігрових фільмів соціального чи антирелігійного характеру – «Магнітна аномалія» (1923), «Хазяїн чорних скель» (1923), «Кандидат у президенти» (1924). Одним з найкращих його доробків вважається фільм «Указія» 1925 року (за сценарієм Г. Стабового). Ця картина пригодницького жанру про радянського розвідника, якому доводилось діяти у ворожому оточенні становить перший детектив більшовицького типу. [5, 31]
В 1926 році Чардирін знімає автобіографічний фільм «Тарас Шевченко». Зйомка цієї двосерійної стрічки була приурочена до 112-ї річниці від дня народження поета і являла собою цілісний опис його життя. Успіхом цього великого фільму завдячувати слід Амвросію Бучмі – за блискуче виконання ним головної ролі. Нажаль фільм вийшов доволі скромним, у ньому переважає схематичний переказ біографії поета. На догоду існуючим на той час уявленням автори вдалися до прямолінійних протиставлень різних верств, ілюструючи назрівання «класової боротьби». [21, 59] Проте «Тарас Шевченко» був сприйнятий як велика культурна подія в Україні, а незабаром й здобув міжнародний успіх.
Наступний фільм Чардиніна – «Тарас Трясило» був поставлений в 1927 році за мотивами однойменної поеми Володимира Сосюри і присвячений одному з ватажків повстань ХVІІ століття проти польської шляхти. Головну роль виконував вже добре відомий Амвросій Бучма. Задум фільму втілено як народну епічну трагедію. В боротьбі за волю гинуть батько й мати героя, сестра Марина, кошовий Кобза; конає страшною смертю сам Трясило. Картина мала великий касовий успіх, але незабаром критика починає бачити в ній авторську тенденційність – коли приділено забагато уваги козацькій старшині і замало соціальному аспектові. [5, 32]
Визначною постаттю в кіноіндустрії 20-х років був театральний режисер, засновник мистецького об`єднання «Березіль» Лесь Курбас. В 1924-1925 роках на Одеській кінофабриці він ставить три картини, котрі хоч і не збереглися, однак добре описані в кінознавчій літературі. [21, 60] 1924 року Курбас знімає свою дебютну картину «Вендета» (за сценарієм М. Борисова і Г. Страбового), в якій йдеться про чвари попа і дяка, що нагадує антиклерикальну агітку. Саме в цій стрічці дебютував великий актор українського кіно Амвросій Бучма. Того ж року Курбас ставить фільм «Макдональд» - справжній памфлет на адресу англійських можновладців, насичений елементами трюкового детективу, втечами, розслідуваннями, запозичених з традиції цирку і мюзик-холу. Знятий 1925 року, наступний фільм «Арсенальці» вважають найдосконалішою його роботою. Це пригодницька фабула про більшовицьке січневе повстаня 1918 року, в центрі якої молодий патріот і вродлива розвідниця, котрі мають налагодити контакт між робітниками заводу «Арсенал» та червоноармійцями. В цій стрічці вперше в радянському кіно застосовуються прийоми подвійного екрана, панорами та наїзду. [5, 27]
Із розвитком кіноіндустрії та переповненням екрана імпортними фільмами ВУФКУ намагається привабити до себе весь український творчий потенціал - письменників, журналістів, драматургів, фотографів, художників-декораторів. Встановлюючи нагляд над усіма секторами кінопромисловості, партія аж ніяк не слабше контролює й ідеологічне спрямування кіно. З метою засудження незалежницьких кіл та їхнього політичного провідника Симона Петлюри, ВУКФУ замовляє низькопробний фільм «ПКП/Пілсудський Купив Петлюру». Ще одна спроба історичної хроніки, знята студентами Одеського кінотехнікуму – «Трипільська трагедія» є розповіддю про комсомольців Київщини, які приєдналися до червоноармійського полку і який замордували петлюрівці. Ця історична підробка вважається більшовицьким варіантом битви під Крутами. [5, 34-35]
В 1925 році із 16 фільмів, які виходять на екрани, половина сценаріїв створена штатними вуфківськими письменниками з революційними та інтернаціоналістичними сюжетами про безробіття і страйки в західних країнах. Такими є «Боротьба велетнів» Віктора Туріна, «Гамбург» Володимира Базелюка.
Поєднуючи мистецькі фільми з популярним кіно, ВУФКУ орієнтує своє виробництво на екранізацію класиків літератури. Свідченням можуть бути фільми 1927 року: «Микола Джеря» й «Навздогін за долею» Марка Терещенка за твори Івана Нечуя-Левицького та Михайла Коцюбинського, «Сорочинський ярмарок» Григорія Гричера-Чериковера, за Миколою Гоголем, «Королі воску» Йозефа Рони, за повістю Івана Франка «Борислав сміється» та ін. [5, 38] Такі екранізації розцінювались, передусім як засіб здійснення пропагандистських завдань і являли собою переважно примітивні кіноілюстрації літературних першоджерел. [1, 40-41]
Серед знаних кінорежисерів 20-х років чільне місце в українському німому кіно посідають Георгій Стабовий і Георгій Тасін, що перш ніж здійснити власні постановки співпрацювали з В. Гардіним та П. Чардиріним як сценаристи. 1927 року Стабовий ставить свій перший повнометражний фільм за сценарієм Соломона Лазуріна «Два дні». Сюжет фільму – дворецький Антон (Іван Замичковський) охороняє маєток господарів, оточений більшовиками, серед яких і його син Андрій (Сергій Мінін), котрого Антон любить, хоча й не поділяє його політичних поглядів. Як тільки повертаються білогвардійці, син господаря видає Андрія, якого засуджують до смертної кари. Антон вирішує помститися за сина й підпалює будинок. Майже одночасно з «Двома днями» було поставлено фільм Г. Тасіна «Нічний візник» (1928). Картина оповідає історію візника Гордія Ярощука (Амвросій Бучма), який щоб порятувати дочку від впливу революціонерів-більшовиків, до яких вона приєдналась, наводить на них контррозвідку. Трапляється ж так, що її саму заарештовують і розстрілюють, а розлючений Годій мститься своїм кривдникам. [21, 62]
Висновок тогочасних критиків, і пізніших істориків був доволі однозначний: «маленька людина» усвідомлює, що не може стояти осторонь життя не можна бути нейтральним у класовій боротьбі. Але насправді йдеться про інше – звичайна людина, котра живе своїми клопотами, ніяк не бажає революційних перетворень, вона воліє лишатися у звичайному й прекрасному плині повсякденного життя. [21, 63] Обидва фільми («Два дні», «Нічний візник») відзняті оператором Д. Демуцьким, яки по праву вважається основоположником визнаної у світі української кінооператорської школи. [1, 44]