Прохолодний джаз
До 50-тих рр. джаз був розпалом емоцій, виконанням «навиворіт», від самого серця. Проте після 50-тих все змінилося. На зміну бі-бопу прийшов прохолодний джаз, джаз інтелектуальний, «від голови», джаз, що не цікавився думками публіки, джаз не для танців, а винятково для захопленого слухання. Було встановлено нову спорідненість між джазом і класичною музикою, почалися нові пошуки. Спеціалісти з вищою музичною освітою витіснили неуків-імпровізаторів [1;48].
Відмова від загальноприйнятих гармоній, нові ритмічні концепції, свобода тональності і ритмічної організації, вперше введені бопом, - ось на чому базували музиканти прохолодного джазу свою музику і в чому вони бачили майбутнє. Але навіть і в цьому революційному підході був елемент минулого: соліст знову став королем [1;48].
Одна з відмінних рис прохолодного джазу – відсутність вібрації, що призвела до кришталевої виразності звучання. Дещо парадоксальним виявилося те, що тільки після затвердження прохолодного джазу багато хто зрозумів, що «прохолодні» виконавці існували і тоді, коли джаз вважався «гарячим» [1;50]. В такій манері грав свого часу Бікс Бейдербеке, трубач, що особливо сильно вплинув на джаз 20-тих рр. Те ж можна сказати і про Франкі Тамбауера, партнера Бейдербеке, що грав на саксофоні у тоні ДО, від якого музиканти відмовилися після 20-тих рр. Світлий, прозорий звук, якого добивався Лестер Янг на своєму саксофоні – тенорі, можна вважати його ранньою спробою суперничати з грою Тамбауера на саксофоні у тоні ДО. Янг знаходився серед тих, хто намагався вивести джаз із періоду суїнгу, але сам він не належав до числа музикантів бі-бопу. Як Бейдербеке і Тамбауер, Янг власне був найбільш раннім артистом «прохолодного» джазу, і його вплив повною мірою почав відчуватися лише в кінці 40-их рр., коли прохолодний джаз почав висуватися на перший план [1;50].
Повернення до витоків: соул
Проте ще до появи нового стилю джаз почав пошуки в інших напрямах. Якщо свого часу прохолодний джаз був відомий реакцією на «навіженість» бі-бопу, то зараз у світі джазу відбувається поворот у протилежний бік. Джаз починає повертатися до емоційності, до витоків джазу – до воскресіння почуттєвої канви блюзу. Серед піонерів цього нового руху опинився Горас Сілвер, піаніст, котрий грав з величезною інтенсивністю, та такий же агресивний його партнер, разом з яким він об’єднався згодом в ансамбль «Посланці джазу» [1;55].
Одночасно з поверненням до блюзів починає розвиватися стиль, що сходив до «спірічуалс» - сильний, темпераментний і ритмічний. Із нього вийшла музика, що отримала назву «соул» - душа. Особливих успіхів в області стилю «соул» досяг ансамбль Кеннонбола Аддерлі. Безпосередній вплив церковних піснеспівів відчувається у Рея Чарлза [1;55].
«Нова річ»
У деяких відношеннях «нова річ» - це поєднання емоційного змісту старого джазу, зокрема блюзу, з модально-акордовою технікою, розробленою «мислителями» прохолодного джазу [1;58].
«Нова річ» - це заклик до свободи вираження, щось таке, чого ще ніколи не було, «якась нова форма» джазової музики. У «новій речі» багато свідомо внесених елементів східних та африканських ритмів, що підкреслюють культурний спадок темношкірих [1;60].
В цьому ключі можна сказати, що джаз завжди був музикою вільного стилю. Почуття свободи нерозривно з ним пов’язане, воно успадковане, і це проглядається в його сезонному потязі до імпровізації, що дає кожному музиканту по-своєму виражати свої почуття. У 20-30-х рр. джаз був своєрідним засобом протесту молоді, що завжди бунтувала проти старшого покоління, - тобто тим, чим пізніше став рок-н-рол [1;60].
До початку 60-тих рр. елемент свободи у джазі набув ще глибшого сенсу. Джаз сміливо кинувся у вільне експериментування – не рахуючись з такими віковічними традиційними компонентами музики, як тональність, темп і мелодія [1;60].
Перші ознаки нових форм музичної свободи, з самого початку зазвичай пов’язані з ідеалом свободи соціальної, прозвучали у середині 50-тих рр.. у творах Чарлі Мінгуса. Першим представником цього ж покоління музикантів був Сесіль Тейлор. Він був одним із перших артистів джазу, що навмисне відмовилися майже від усіх традиційних засобів музичного вираження. Наслідуючи Еллінгтона та Мінгуса, Тейлор керувався лише своїми ідеями в області звучання [1;60].
Згодом серед цих першопрохідців з’явився інший великий, потенційно впливовий музикант: Джон Колтрейн, саксофоніст-тенорист, що був на початку 60-тих рр.. панівною фігурою того часу, але не в джазі авангардному [1;61].
Саме цей новий стиль, «нова річ» стала основою музикантів-авангардистів, які продовжили свої безкінечні пошуки в музичному колі. Вплив тогочасних джазистів відчувається і на сучасниках, які то відтворюють музику не так вже й далекого минулого, то ступають у своє русло з метою віднайти свою звукову естетику.
Висновок
Отже, в даній роботі ми спробували коротко оглянути еволюцію джазового стилю, прослідкувати його впливи та окреслити основні визначення та підходи до цього явища. Завдяки такій невеликій розвідці можна уникнути основних непорозумінь в оцінці та визначенні джазу. Тому дана робота може стати корисною кожному, хто лише починає знайомитися з цим своєрідним та надзвичайно унікальним музичним стилем, який вартий подальших досліджень.
Використана література
1. Уилсон С. Дж. Джаз: истоки, течения, поиски. –
2. FeatherL. TheEncyclopediaofJazz. – N.-Y.: Horizon Press, 1955. – 360 p.
3. Gerow T. M. Jazz. 7-th Edition. – USA: Wm. C. Brown Publishers, 1992. – 228 p.