Смекни!
smekni.com

Культура Франції (стр. 2 из 5)

У поезії кінця ХІХ ст. найбільш впливовим напрямком був символізм – С. Малларме (1842–98; еклога «Післяполуденний сон фавна»), П. Верлен (1844–96), Рембо (вірш «П'яний корабель», сонет «Голосні»), П. Фор (1872–1960). У руслі натуралізму розвивалася творчість П. Алексіса (1847–1901), О. Мірбо (1850–1917). [4, с. 205–207]

1-а світова війна 1914–18 р.р. і Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії знаменують новий етап у розвитку французької літератури. Романи «Вогонь» (1916) і «Ясність» (1919) А. Барбюса (1873–1935) – родоначальника соціалістичного реалізму у французькій літературі – відобразили зростання революційної свідомості французького народу. Барбюс у 1919 р. створив міжнародну організацію письменників «Кларте» для захисту Радянської Росії, боротьби за мир.

Зміцнення позицій критичного реалізму яскраво виявилося в творчості Р. Мартен дю Гара (1881–1958), Ф. Моріака (1885–1970) і Дюамеля.

В дусі критичного реалізму розвивалася в 20–30-і рр. творчість Вільдрака (п'єси «Пароплав «Тінеситі»», 1919. та інш.), Р. Доржелеса (1886–1973; роман «Дерев'яні хрести», 1919), А. Моруа (1885–1967; «Перші розповіді», 1935), М. Арлана (р. 1899; збірка новел «Найкращі дні нашого життя», 1937), Ж. Бернаноса (1888–1948; роман «Щоденник сільського священика», 1936), Л.Гійу (р. 1899; роман «Чорна кров», 1935), А. Арну (1884–1973) та М. Еме (1902–67).
У роки 2-ї світової війни 1939–45 р.р. народжується література антифашистського Опору. Висока ідейність і громадянськість обумовили масштабність і художню значущість патріотичної поезії Опору: «Відкрита книга II» (1942) та «Поезія і правда 1942» (1942) Елюара, збірки Арагона «Ніж у серце» (1941), «Французька зоря» (1945), цикл трагічних віршів «Бойня» Е.Гільвіка (р. 1907), вірші Мадлен Ріффо (р. 1923; збірка «Стислий кулак», 1945).

1.2 Музика

Джерела розвитку французької народної пісні, яка є основою музичної культури країни, беруть початок від древнього фольклору кельтських, галльських і франкських племен, які населяли територію сучасної Франції. Образотворчі і літературні матеріали, що збереглися, свідчать про важливу роль музики і танцю в суспільному житті, сімейному побуті, релігійних обрядах.

Для французької народної пісні характерні витонченість і гнучкість мелодії, тісний зв'язок слова і музики, чіткість побудови. Типовий ритм 6/8 (у танцювальних піснях – 2/4), переважаючі лади – мажор і натуральний мінор. Часто в приспівах зустрічається повторення звукосполучень неважливого змісту. Серед жанрів старовинних народних пісень – компленти (пісні-скарги), танцювальні, застільні, пастушачі (пастурели), любовні, весільні, професійні пісні. [4, с. 205–207]

З початку ІV ст. християнська церква все частіше використовувала в богослужінні народно-пісенні наспіви, пристосовуючи їх до латинських текстів. У VІІІ ст. ранні галліканські форми християнської літургії витісняються григоріанським хоралом. Музика була покликана посилювати містичний вплив латинських текстів. З часом, зберігаючи елементи григоріанського кодексу, церковна музика зазнає значних змін (вводиться французька мова).

Нарівні з культовою набула поширення світська музика, яка звучала при дворі франкських королів, у замках феодалів.

В ХІ-ХІІІ ст. ст. розвивається музично-поетичне мистецтво мандруючих співаків – трубадурів (Гільом IX – герцог Аквітанський, Бернарт де Вентадорн, Бертран де Борн, Дж. Рюдель, Г. Рікьєр).

Розвиток економіки і культури міст (Тулуза, Монпельє, Лімож, Аррас та інших) сприяв виходу поетів-співаків з міських станів, які внесли свої особливості в тематику і жанри мистецтва трубадурів і труверів. Розвиток міської культури сприяв розквіту багатоголосся, ранні зразки якого відносяться до ІХ-ХІV ст. ст. Вже в ІХ ст. церковні музиканти почали з'єднувати в одночасному звучанні дві мелодії (діафонія, або паралельний органум).

Одну з перших французьких опер створив композитор Р. Камбер, який написав разом з поетом П. Перреном оперу «Пастораль» (1659). У 1669 р. вони отримали патент на організацію постійного оперного театру, який відкрився у 1671 р. (оперою «Помона») під назвою «Королівська академія музики».

З початку ХVІІІ ст. великого розмаху набуло мистецтво клавесиністів, передусім Ф. Куперена, який затвердив витончений і виразний стиль клавесинної музики, а також Ж.Ф. Дандріє, Ж.Ф. Рамо. В середині ХVІІІ ст. з'явилася також симфонія (Ф.Ж. Госсек). Однак провідним жанром французької музики ХVІІІ ст. залишалася опера. [4, с. 205–207]

Велика французька революція внесла нову течію в музичне життя. Стали відомими талановиті композитори – Е. Мегюль, Госсек, Л. Керубіні, Ж.Ф. Лесюєр. Нова соціальна функція музики, породжена революційною обстановкою, привела до створення масових жанрів, у тому числі маршів і пісень, композицій для кількох хорів та оркестрів. Створювалися патріотичні пісні. У 1792 р. К.Ж. Руже де Лілем була написана «Марсельєза», яка згодом стала державним гімном Франції.

Яскравим вираженням французького музичного романтизму 1-ї половини ХІХ ст. стала творчість найбільшого композитора, диригента і критика Г. Берліоза, автора романтичного програмного симфонізму («Фантастична симфонія», 1830).

В середині ХІХ ст. спостерігається поступове нівелювання жанрів комічної і великої опери. Традиції комічної опери продовжила оперета – типове породження Другої імперії (період захоплення кафе-концертами, театральним ревю, мистецтвом шансоньє, канканом). У той же час французьку оперету відрізняла яскраво виражена сатирична спрямованість і злободенність.

На зламі ХХ ст. у французькій музиці зароджується імпресіонізм. Основоположником і найяскравішим представником цієї нової течії був К. Дебюссі, новаторська творчість якого (оркестрові твори «Ноктюрни», 1897–99; «Прелюдія до «Післяполудня фавна»», 1892–94; «Море», 1903–05; опера «Пеллеас і Мелізанда», 1902, інші) вплинула на розвиток музики ХХ ст. Імпресіоністські тенденції знайшли відображення і в творчості найбільшого майстра французького музичного мистецтва М. Равеля («Болеро» для оркестру, 1928; балет «Дафніс і Хлоя», 1911; опери «Іспанська година», 1907; «Дитя і чаклунство», 1925), який відіграв особливу роль в оновленні тембрової і гармонічної палітри симфонічної і фортепіанної музики. [13, с. 179–222]

Після 1-ї світової війни 1914–18 р.р. у музичному мистецтві Франції затверджуються тенденції неокласицизму, експресіонізму, конструктивізму. Провісник конструктивізму композитор Е. Саті спільно з драматургом і живописцем Ж. Кокто очолив рух молодих композиторів проти імпресіоністської витонченості, за «мистецтво повсякденності». Серед їхніх послідовників були композитори А. Онеггер, Д.Мійо, Ф. Пуленк, Ж. Орік, Л. Дюрей, Ж. Тайфер, які утворили творче об'єднання «Шістка». Значно вплинула на них музика І.Ф. Стравінського, а також нові тембри і ритми американського джазу, що виник у Європі.

Після закінчення 2-ї світової війни музичне життя Франції пожвавилося. Активізувалася діяльність композиторів Мессіана, Пуленка, Мійо, Жоліве, Соге, Оріка, Даніель-Лесюра, Ж. Франсе, М. Ландовськи, А. Дютійє та інших.

В числі найвидатніших французьких виконавців ХХ ст.: диригенти – К. Шевільяр, П. Монте, І. Маркович, А. Клюїтенс, Ш. Мюнш, Л. Форестьє, П. Паре, Ш. Брюк, С. Бодо, Ж. Мартінон, П. Булез; піаністи – Л. Дьємер, І. Нат, А. Корто, М. Лонг, Р. Казадезюс, С. Франсуа, Ж.Б. Пом'є, М. Брюшольєрі, М. Ааз; скрипалі – Ж.Тібо, З. Франческатті, Ж. Неве; віолончелісти – П. Фурньє, П. Тортельє; органісти – Ш. Турнсмір, Ш.Відор, М. Дюпре, М. Дюруфле; співаки – Д. Дюваль, Ж. Креспен, Ж. Жироду; шансоньє – А. Брюан, М. Шевальє, Містангет, Е.Піаф, С. Реджані, Ж. Беко, Ш. Трене, Ж. Брассенс, М. Матьє та інші. [13, с. 179–222]

1.3 Освіта

У повоєнних конституціях підтверджується принцип, що «нація повинна гарантувати рівний доступ дітей та дорослих до освіти, професійного навчання та культури; надання безкоштовного світського загальнодоступної освіти на всіх рівнях має бути обов'язком держави». Однак освіта не є монополією держави. Поряд з безкоштовними загальнодоступними навчальними закладами, контрольованими державою, є приватні заклади, що стягують плату за навчання і які звичайно перебувають у віданні приватних або релігійних організацій. Для забезпечення стандартів навчання Міністерство освіти визначає зміст навчальних курсів для всіх студентів, що бажають отримати офіційні дипломи незалежно від того, де вони проходять навчання. Наявність університетського диплома має значення для кар'єри майже у всіх професіях. Навіть працівникам фізичної праці для отримання роботи бажано мати документ про повну або незакінчену професійну освіту.

У Франції, закладена реформами Наполеона I в 1806 і 1808, очолюється міністром народної освіти. Йому надають допомогу директора управлінь початкової та середньої освіти і кілька комітетів, які складаються з викладачів і чиновників. Територія Франції поділена на 27 академій – навчальних округів, кожен з яких обслуговує кілька департаментів. На чолі академій стоять ректори, підкоряються міністру освіти. Ректору підпорядковані інспектори академій – вищі чиновники шкільного відомства в кожному департаменті, які керують на місцях всіма справами початкової та середньої освіти.[14, с. 55–58]