3. Стуктурно стильовий аналіз під час вивчення літератури модернізму за новелою М. Коцюбинського «Intermezzo»
Сучасний підхід до літератури як мистецтва слова, тобто як до естетичного явища , дає можливість під час аналізу художнього тексту йти від естетики й моралі, а не навпаки. Пам’ятаймо, що модерністи свідомо ставили художні ( естетичні ) характеристики твору вище, аніж змістові.
Аналізуючи модерністський твір, слід відштовхуватись від філософсько-естетичних засад тієї чи іншої літературної течії. Саме тому буде доречним застосування структурно-стильового аналізу де одиницею аналізу будуть так званні стильові домінанти твору, через які буде здійснюватись вихід на тему, ідею, сюжет, образи, композицію.
Мистецтво прагне осягнути істину буття, сенс існування, і, як завжди, розчарувавшись у попередніх засобах, шукає нові. На цей раз митці відмовляються наслідувати об’єктивну реальність, об’єктом зображення стає не світ як такий, а суб’єкт вражень від нього. Миттєве враження набуває в імпресіоністів «вселенської значущості», бо саме певної миті через суб'єктивне враження розкривається глибинна сутність явищ, речей, предметів і відбувається пізнання світу, осягнення його істин.
Однак фіксація миттєвих вражень притаманна імпресіонізму в живописі; в літературному імпресіонізмі основною категорією є переживання. Літературний твір характеризується певною тривалістю в часі (на відміну від твору живопису), він складається з «багатьох вражень, що розгортаються протягом певного відрізку часу», хоча може бути пройнятий єдиним пафосом, настроєм.
Переживання, що складається із ряду вражень та інших одиниць духовного змісту, є основною, багатоплощинною, структуротворчою категорією імпресіоністичного літературного твору. Власне, вона і качає зображально-виражальні засоби твору, його композицію, особливості сюжету, пейзажу, інтер'єру і т. ін.
М. Коцюбинського «Intermezzo» має сповідальний характер, оповідь у ньому ведеться від імені ліричного героя. Тобто все зображуване подається крізь призму сприйняття героя, через його відчуття, враження. Будь-які так звані об'єктивні характеристики відсутні, натомість превалює суб'єктивний кут зору.
Подійний сюжет тут дуже ослаблений. Якщо його зобразити схематично, то це буде виглядати так: від'їзд героя з міста — перебування в селі, спілкування з природою — повернення до міста, до людей.
Однак читач відчуває наявність у творі іншого, «внутрішнього», сюжету, що стосується переживань ліричного героя, сюжету як душевної драми, як внутрішнього конфлікту.
Психічне переживання героя — внутрішній сюжет — відтворюється мозаїчною, фрагментарною структурою новели. Одинадцять окремих фрагментів, мініатюр-мазків відбивають сприйняття героєм потоку вражень від навколишньої дійсності. Водночас вони складають певну цілісність, передаючи переживання людини в критичній ситуації.
Найбільша напруга внутрішнього сюжету припадає на перший епізод-фрагмент. Саме тут за допомогою контрасту «я — ти (людина, людство)» показано внутрішню духовну кризу героя і розкрито її причини. Усі наступні фрагменти, аж до останнього, фіксують процес спаду нервового напруження, поступове встановлення душевної рівноваги. Фінал: герой, сповнений духовних сил, життєвої снаги, готовий виконувати своє призначення.
Таким чином, «внутрішній» сюжет буде виглядати так:
1. Переживання героєм втоми від міста, від людей, прагнення звільнитися, набути самобутності. Стомилося його серце, що стало «сховком людських страждань і болів, розбитих надій і розпачу, всього страху і бруду людського існування».
2. Переживання невпевненості у можливості звільнення із залізних рук міста великої тиші вдома, що героєві навіть «соромно стало калатання власного серця».
3. Знову переживання перевтоми. Навіть у новій обстановці героя обступають людські обличчя і долі: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід невільний!» Серце переповнене людським горем, воно більше не можесприймати, перейматися, навіть нездатне адекватно реагувати. Це вже край. Межа людських можливостей. «...Я раз читав, як вас повішали, цілих дванадцять... і позіхнув». А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою».
Символічне переживання звільнення через змалювання сцени, де відпущено з ланцюгів білих вівчарок: «Тобі воля дорожча, ніж задоволена злість!»
4. Переживання набутого спокою й самотності як найбільшого блага: «...самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь котрогось третього...» Спочатку ще певний острах втратити благо, навіть якщо це лише тінь від хмарки. А потім нарешті повна внутрішня гармонія, «як стародавній Ісав».
5,6, 7, 8-й фрагменти фіксують переживання ліричним героєм почуття умиротвореності, внутрішньої гармонії, набутих внаслідок спілкування з природою, з сонцем, небом, нивами, птахами. Він відчуває себе часткою природи, і вона наповнює його своєю могутньою енергією.
9. Герой, благословенний «золотим сонцем і зеленою землею», відчуває готовність до зустрічі з людиною, з її проблемами, горем.
10. Враження від зустрічі з людиною. Він знову здатен «тремтіти», перейматися чужими бідами, він може продовжувати жити.
«Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натягайся ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»
11. Ліричний герой переживає прощання з нивами, позолоченими сонцем, зозулею, що теж потроїла струни його душі. Він сповнений енергії рідної землі, жаги до життя, бажання служитилюдству: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає».
Далі працюємо з головним образом новели. Хто він? Традиційний портрет та характеристики відсутні, не розкривається образ і через вчинки. Відтворюється лише психологічний стан ліричного героя. З'ясувати риси головного персонажа допоможе виокремлення основної бінарної опозиції — глобального протиставлення, що лежить в основі драми героя.
«Я — ти»: ліричний герой — людина, людство. Ця опозиція закладена вже в першому епізоді. Ліричний герой прагне самотності (що за P.M. Рільке є благом), незалежності, спокою: «...заздрю планетам, вони мають свої орбіти...». А «ти» «стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право, ти влазиш всередину мене, ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач, свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах і весь бруд свого існування».
Результат цього протистояння — втома ліричного героя: «Я утомився... Мене втомили люди... Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш».
Однак це протистояння є не тільки драмою ліричного героя, а й сенсом його життя (хоч на перший погляд це звучить парадоксально). Адже «я неможу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім». Отже, ліричний герой — це той, хто переймається усіма людськими проблемами, вміщує у своєму серці людський біль, страждання, всю ницість людини і її вищість. Недаремно герой порівнює свою душу з музичним інструментом: найменше коливання примушує її звучати у відповідь. Це інструмент, що «озвучує» людські долі. Тобто перед нами митець, поет, письменник. Сенс його життя-горіння — у служінні людям. Але він стомився. Він, як музичний інструмент від довгого служіння, розладнався і не здатен більше об'єктивно, адекватно реагувати на довкілля. Йому потрібне intermezzo, пауза, перепочинок... І таким intermezzo може бути спілкування з природою (тут Коцюбинський близький до європейських митців початку XX ст.,таких, як Стефан Цвейг, Кнут Гамсун та ін., які вважали, що врятувати людську душу від руйнівної сили цивілізації може лише повернення до природи, спілкування з нею, насичення її енергією і гармонійністю). Звичайно ж, це мотив неоромантичний. Однак спілкування з природою потрібне герою Коцюбинського не заради самого зцілення, а для того, щоб, сповнившись енергією землі і сонця, продовжити виконувати свою місію.