Соціальні функції та соціальні принципи освіти.
На думку,М.В.Пічі, О.М.Семашко традиційно виділяють такі соціальні функції освіти:
— трансляція культури, знань і навиків;
— наслідування соціального досвіду і в цілому духовна спадкоємність поколінь;
— соціалізація особи та окремих верств населення;
— регуляція соціально-класового балансу суспільства;
— інтеграція з наукою та виробництвом;
— опосередкований вплив на політичні та національні процеси тощо.
Якщо суттєво визначити функцію як відношення двох об’єктів (груп) за яким зміни одного передбачають і зміни для інших, то в узагальненому вигляді вони їх характеризують таким чином:
Професійно-економічна функція визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства.
Виховна функція втручається у процес гармонізації та вдосконалення людяних якостей, стимулює саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.
Соціальна функція містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень.
Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливості людини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.
Гуманістична функція підкреслює її ціннісні аспекти у предметі діяльності та суб’єктивно-об’єктивному змісті.
Урбаністична функція розкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється у діяльності вищої школи).
Демографічна функція підкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах держави (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваяість тощо).
Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвіду відтворює характер відносин із зовнішнім світом та відображає різноманіття соціально-рольової структури суспільства.
Висновки:
Масштабна криза охопила освіту практично всіх країн світу. Вона має транснаціональний характер та прояви глобальної проблеми сучасності. Однак ще не так давно радянське суспільствознавство відносило це явище винятково до західних країн, догматично доводячи, що для соціалістичної системи освіти дане явище інородне.
Вперше наукова діагностика кризового стану освіти була зроблена у соціологічних творах Ф.Кумбса у 1970 та 1985 рр. Нині констатація цих висновків сприймається та поглиблюється всією соціологічною, педагогічною і філософською науками. Фіксуючи структурні прояви кризи, Ф.Кумбс одним із перших запропонував розглядати освіту не як сукупність окремих елементів, що звернені до нас лише одним боком, а як єдину систему.
Саме катастрофічні прояви системної кризи демонструють нам об’єктивні свідчення про стан і тенденції у просвіті та письменності. За даними ЮНЕСКО, понад 100 мільйонів дітей шкільного віку на початку 90-x років не ходили до школи, а кількість неписьменних у світі досягала майже 1 мільярда чоловік. Останніми роками урозвинутих країнах виникла тенденція до зменшення кількості неписьменних, але в регіоні «третього світу» і до початку ХХІ ст. ці показники зростатимуть. Крім того, розвинутий світ (включаючи і держави СНД) спіткнувся в останнє десятиріччя ХХ ст. з новим явищем — «функціональною неосвіченістю», що не дає змоги певним письменним індивідам виконувати функції, що відповідають рівню їх освіти. Кількість функціонально неосвічених у ряді провідних країн, за оцінками фахівців, сталадосягати десятків мільйонів чоловік. Зрештою, в деяких слабо розвинутих країнах світу чи державах, що здійснюють політичну перебудову, можна кваліфікувати відносно помітне зменшення піднесення або розширення масштабів систем освіти (це, зокрема, стосується й деяких ланок державної освіти в Україні та інших державах СНД).
Які ж прояви має глобальна криза освіти? Насамперед, як стверджують В.М.Піча, О.М.Семашко та Н.Й.Черниш, йдеться про кризусоціалізації.
Класична система освіти менш за все здатна забезпечити опанування молоддю всієї множини майбутніх соціальних ролей. Вирішення проблеми безболісної адаптації молоді до реальної дійсності, подолання девіантної поведінки та маргінального існування ще не знайдено освітянською галуззю в оптимальній формі.
По-друте, зростання розриву між освітою та культурою. Традиційна освіта та практика навчання дозволяє в основному надбати знання чи норми способу життя, але не цінності духовності та культури, які включаються в освіту у вигляді еклектичних сурогатів (навчальних предметів) і не забезпечують наслідування у духовному зв’язку поколінь.
Рік у рік зростаєвідставання освіти від науки. Наука ХХ ст. кардинально змінилась у фундаментальному та спеціальному аспектах: визнала множину істин, відмовилася від універсальних зазіхань та звернулася до етичних пошуків, але система освіти методологічно й дидактично спинилась у межах подоби світу ХІХ ст., що знижує авторитет знання та мотивацію до навчання.
Нарешті, інститут сучасної освіти не зміг подолатипроблеми пригнічення людяного у людині, про що свідчить функціональне завдання системи освіти готувати державі об’єкти соціальної маніпуляції, а не суб’єкти соціальної дії.
Крім того, прояви глобальної кризи пов’язані із збереженням дисфуикцій сучасних освітянських систем, що не відповідають соціальним очікуванням людей у суспільстві. Суттєвість глобальної кризи достатньо боляче відображається укритиці традиційної парадигмиосвіти, орієнтованої на технократичні й конформістські цінності, яку можна зустріти у сучасній соціологічній, педагогічній та філософській літературі.
Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними факторами, зокрема, крахом основних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико-ідеологічної системи, одержавленням та бюрократизацією освітянської системи; викривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи; залишкоаим принципом фінансування освіти і культури; відсутністю нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи; соціальним та етичним розривом між викладацьким корпусом, студентами та учнями; зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.
Сучасні соціологи (А. Печчеї, Ф.Кумбас та ін.) звертають увагуна перебіг в останній чверті ХХ ст. глобальної кризи освіти і прагнуть виявити основні шляхи її подолання. Вказується, зокрема, на такі ознаки цієї кризи: зростання “функціональної неосвіченості”, зростання розриву між освітою і культурою, відставання освіти від науки, збереження функцій сучасних освітянських систем, послаблення впливу освіти на соціалізацію молоді та ін. Слід відмітити, що й Україна не запобігла освітянській кризі, наслідуючи як набутки й досягнення, так і невирішені проблеми й суперечності радянської системи навчання і виховання.
Використана література:
1. Соціологія: В.М.Піча загальний курс Київ 2000р.
2. Соціологія: (навчальний посібник) Марчук П.П. Тернопіль 1998р.
3. Соціологія: підручник для вузів \В.Н. Лавриненко, М.А.Найтов М.: Культура і спорт, ЮНИТИ 1998р.
4. Соціологія: Навчальний посібник \за зачальною редакцією Ш.В. Туленкова. – К.: МАУП, 1998р.
5. Соціологія: Підручник \ за редакцією Андрущенко В.П., Волович В.І. та ін. 1998р.
1. Система освіти, її зміст та призначення.............................................1
2. Універсальність системи освіти...........................................................4
3. Основні умови реалізації функцій освіти...........................................4
4. Шляхи удосконалення освіти...............................................................6
5. Соціальні функції та соціальні принципи освіти.............................7
6. Висновки...................................................................................................8
Миколаївська Філія Національного Університету
“Києво-Могилянська Академія”
Кафедра політології
Виконав студент
Остапенко О.В.
Перевірив викладач,
кандидат філ. наук, доцент
Ханстантинов В.О.
Миколаїв – 2001