Смекни!
smekni.com

Витоки української культури (стр. 2 из 5)

Таким чином, стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв'язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя і виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові тощо) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу як суперетнічної спільноти вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування[7].

Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

2. КУЛЬТУРА ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ РУСІ

В ІХ - Х ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава - Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, але й західноєвропейської цивілізації. Політичне об'єднання східнослов'янських і деяких неслов'янських племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій - до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. Вже у ІХ ст. Русь називали за її межами «Гардарікою», тобто «країною міст».

При розкопках стародавніх міст Києва, Галича, Чернігова, Володимира-Волинського та інших археологи знаходять велику кількість знарядь праці, особливо сільського господарства, костяних гребенів, прикрас з кольорових металів і скла, які відносяться до цієї епохи. Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу руським ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза.

Слід підкреслити, що зміни в соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади, неминуче викликали зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії. Відомо, що в епоху воєнної демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія - політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви «злим» і «добрим» духам («упирям», берегиням), пізніше - Перуну - богу блискавки, Дажбогу - богу сонця. Жертви приносилися також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води. У вересні особливо урочисто святкувалося свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому пробували «дари природи» - сир, мед, кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) - покровителя худоби на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку 30 липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина - бога вогню Сварожича.

З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об'єднуючу функцію між різними соціальними угрупованнями. Тому постало питання про заміну язичництва - християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром у 988 р. Прийняття Руссю християнства стало важливою віхою в історії давньоруської культури, витоки якої сягають у глибоку давнину.

На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії зароджується писемність, складаються моральні та правові норми, розвиваються архітектура, скульптура (особливо дерев'яна), спостерігаються зародки театралізованих вистав тощо.

Виникнення писемності у східних слов'ян, як і в інших народів, було зумовлене об'єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки). Торгуючи з греками предки слов'ян застосовували предметні спроби передачі повідомлень («черти» і «рези»), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у своїх подорожніх нотатках (початок Х ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує, що руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.

У «Паннонському житії» Константина Філософа (Кирила) (827—869 рр.) повідомляється, що під час поїздки в Хазарію він бачив «Євангеліє» і «Псалтир», написані руськими письменами. Ряд вчених припускають, що це була глаголиця - стародавній слов'янський алфавіт, що змінив “рези” і “черти”.

Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди-Русі з Візантією - 911, 945, 971 років, написані двома мовами - грецькою і руською.

Свідченням загального поширення писемності у Київській Русі є знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область) .У Новгороді вони існували ще до середини Х ст. У більшості з них йдеться про господарські. питання, а також сімейні відносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали при допомозі спеціального інструменту - стилоса (по-давньоруськи - писала).

Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних слов'ян був виявом не тільки поетичної культури, але й політичної свідомості народу, виявом розуміння свого місця в історії.

Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше були включені в «Повість временних літ»: про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка - князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «віщого» Олега та інші. М. С. Грушевський, характеризуючи ці перекази, зокрема, зазначав, що «віщий» Олег «запав глибоко в пам'ять народну».

До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Колядками, весільними піснями східних слов'ян захоплювалися чехи, румуни, поляки, які частково переносили їх у свій побут. З давніх-давен дійшли до пас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, про три царства), перекази про ковалів-змієборців, ігри («А ми просо сіяли-сіяли» та інші).

Народні традиції жили також в мистецтві дохристиянської Русі. Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури та архітектури. Наприклад, на початку Х ст. у Новгороді був споруджений з дуба Софіївський собор з 9 високими та 4 меншими зрубами. У «Повісті временних літ» згадується про існування у 945 р. в Києві, кам'яного князівського палацу Святослава. Розкопки фундаменту палацу, проведені в 1981—1982 рр., свідчать, що його стіни були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру.

Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі у VІ—ІХ ст. У басейні річки Рось знайдений скарб речей з VI—VII ст., серед яких особливо виділяються срібні фігурки коней з золотими гривами та копитами і срібні фігурки чоловіків у типовому слов'янському одязі з вишивкою на сорочці. Мистецьким шедевром IX - початку Х ст. є турові роги-ритони з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався стародавній посуд для вина у вигляді рогів з невеликими отворами). На них зображені у техніці карбування фантастичні звірі з крилами, орли, грифони, вовк, півень, битва двох драконів тощо. Далеко за межами Київської Русі - в Скандінавії, Болгарії, Візантії славилися витвори давньоруських майстрів - браслети, каблучки, коралові намиста, виготовлені з допомогою техніки черні та скані. Складну композицію має скульптура кам'яного Збруцького ідола, знайдена у 1848 р. в гирлі р. Збруч на Тернопільщині, землях колишніх стародавніх бужан. Скульптура розділена на 3 яруси: внизу - бог підземного світу тримає в руках землю, посередині - фігурки жінок і чоловіків, а на верхньому ярусі вирізьблений бог Перун, богиня родючості Мокош, а голова ідола, що вінчає стовп, на думку вчених, зображує верховного бога Рода. Скульптура має більше двох з половиною метрів і важить близько тонни. Дослідження показали, що скульптура Збруцького ідола була частиною унікальної язичницької споруди - святилища біля гори Богит у с. Городниця. У 983 р. князь Володимир на пагорбі Теремного палацу звів каплицю, де стояли дерев'яні скульптури Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Популярним в Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандінавські автори розповідали, що у східних слов'ян в давні часи були різноманітні музичні інструменти - гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.

Отже, духовна культура дохристиянської Русі не була «примітивною», як іноді стверджують богослови. Вона вбирала специфічні риси своєї епохи і пізніше чимало її досягнень були запозичені християнством: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури в кам'яній, старі орнаменти в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії перейшли до християнства (Івана Купала - Іоанн Хреститель, Перун - Ілля-Пророк, Велес - Власій, Сварог - святі Кузьма та Дем'ян тощо).