Смекни!
smekni.com

Кераміка, витоки виробництва. Фарфорова справа в Європі і Росії. Українська кераміка (стр. 3 из 5)

2. Витоки виробництва керамічних виробів

Сувора, кам’яниста, малородюча земля Еллади завжди потребувала для обробітку великих зусиль, тяжкої й копіткої праці. Оливки й виноград – це чи не все, що могло на ній родити.

З оливок елліни чавили олію, а з винограду робили вино. Олію й вино, а ще рибу, м'ясні й молочні продукти, срібло, тканини й художні вироби своїх ремісників вони вимінювали в інших країнах на хліб, овочі, будівельне дерево, папірус, килими, мідь і бронзу, а також на рабів.

Для вивозу олії і вина потрібна була тара. А що Греція мала великі поклади глини, то й тару тут виготовляли тільки керамічну.

Амфора — ваза з округлими боками, вузьким горлом і двома ручками — була основним видом тари. Закорковані амфори з вином і олією щільними рядами вкладали в трюми кораблів і так перевозили до країн Північної Африки, Європи й Передньої Азії.

Не менш прибутковим був вивіз самих керамічних посудин. Еллінські гончарі виготовляли близько двох сотень видів їх і кожна мала своє призначення.

Гідрія — масивний глек для води з широким горлом і трьома ручками. Йдучи по воду, жінка тримала порожню гідрію за одну довгу ручку. А наповнивши її джерельною водою, підіймала на голову і граційно підтримуючи за дві маленькі ручки, поверталася додому. Принесену воду переливали у великі діжки — піфоси. Вино давні греки пили тільки розведеним. Змішували його з водою в кратерах. Розведене вино переливали в глечики — ойнохойї, звідки черпалом — кіафом розливали по чашах — кіліках. Стамноси — посудини для культових церемоній. Псиктори — посудини-холодильники. Їх наповнювали снігом, доставленим з гір у полотні або в соломі, і ставили в кратери для охолоджування вина. З ріжкоподібних гутусів годували немовлят. Пінаками називався посуд, подібний до наших тарілок. Збираючись до гімнастичної зали, атлет підвішував собі до руки маленьку кулясту посудину — арібал. У таких формочках були ароматичні олійки, якими борці змащували своє тіло перед змаганнями. У маленьких коробочках — піксйдах і у великих — кальпідах жінки зберігали свої прикраси. Аскййле кани — це невеличкі пуделка на косметику. Лукерії — миски для вмивання. У весільних обрядах використовували лутрофори. Лекіфи правили за урни для праху померлих. Були ще диноси, оноси, канфари, ритони, фіали, скіфоси, котили, лагіноси, бомбілії... Здається, заповзятливі грецькі гончарі вирішили перевершити всіх гончарів світу, винаходячи керамічний посуд щораз нового й нового призначення і назви.

Оскільки таких назв дуже багато й запам'ятати їх досить складно, щодо всього грецького керамічного посуду вживають одне загальне слово — вази. Тим більше, що амфори, лекіфи, гідрії, ойнохойї та інші посудини мають форму гарних ваз. А мальовання на цьому посуді заведено називати вазописом.

Вазопис — це назва цілої галузі декоративного мистецтва давніх греків. У своєму розвитку він пройшов чотири основні етапи. Кожний визначив певний стиль розмальовування керамічного посуду.

IX—VIII століття до нашої ери — ранній період історії Греції — називають гомерівським, бо основними джерелами наших знань про ту добу є поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея». Гомерівському періодові у вазопису відповідає так званий геометричний стиль. Назва стилю промовляє сама за себе. Малюнок на вазах складався з різних геометричних елементів — трикутників, ромбів, хрестів, меандру — ламаної безперервної лінії із закрутками, а також із стилізованих фігурок людей, тварин, рослин. Горизонтальними фризами орнамент вкривав усю поверхню посудини. Найвизначнішими пам'ятками геометричного стилю є так звані дипілонські вази.

Стрункі, високі (майже 2 м) дипілонські вази прикрашали усипальню Євпатридів — родової афінської аристократії. Цвинтар був неподалік Дипілонської брами, що й визначило назву ваз. На них уперше в історії грецького вазопису трапляються людські постаті, щоправда, ще стилізовані, геометризовані. Є тут багатофігурні сцени оплакування померлого вождя, ритуальних поховальних танків, а також морських і суходільних боїв, змагань колісниць тощо. Чіткі геометричні малювання дипілонських ваз демонструють суворий порядок, що відповідає сумному поховальному обрядові.

Наступний період грецької історії, який обіймає VII— VI століття до нашої ери, називається архаїкою.

Це були часи піднесення наукової думки й мистецтв. Зростання полісів стимулювало розвій архітектури. Сформувалася схема забудови міст. Виникли нові типи будівель — стадіон і палестра (гімнастична школа для хлопчиків), театр, булевтерій (будинок для зборів), стоя (галерейна споруда для відпочинку), терма (лазня), пінакотека (виставкова зала). В архітектурі складалася ордерна система — порядок розподілу окремих частин споруди і правила їх художнього оздоблення. Три види архітектурних ордерів («мужній» — доричний, «жіночний» — іонічний і нейтральний — коринфський) надавали спорудам надзвичайної гармонії.

Ордерна система архітектури справила вплив на кераміку. Вона була пластичним ідеалом для створення нових форм — керамічні посудини дістали довершеніші пропорції і чіткий силует.

Першим стилем вазопису доби архаїки став килимовий стиль. Як площина килима, так і поверхні грецьких посудин суцільно вкривались орнаментальними композиціями, що мали рослинні мотиви. Їх переривали фризи з рядами екзотичних звірів і фантастичних істот. Урочистість ритму, багатоколірність надають мальованням святковості, роблять їх подібними до візерунчастих килимів.

В епоху архаїки виник і наступний, чорнофігурний стиль вазопису. Він мав свої особливості. Чіткі силуети людей, тварин і орнаменту виконували густим блискучим чорним лаком по тепло-червонястому глиняному черепку. Творцями чорнофігурного стилю були вазописці Ексекій, Клітій, Амасіс, Нікосфен, Анакл.

Людина неоліту опанувала перший етап керамічного виробництва, пов'язаний з добуванням і очищенням глини, з додаванням до неї води й домішок, дозуванням їх, замісом глиняного тіста.

Спостережливість і досвід допомогли давньому гончареві встановити, що глини бувають жирні й пісні. Вироби з жирної глини, коли їх сушать, зменшуються і змінюють форму. А речі, виліплені з надто пісних глин, розкришуються. Отже, потрібно було знайти «рецепт» глиняної маси, який би усував ці хиби. Хімічний аналіз уламків неолітичної кераміки засвідчує, що вже на світанку керамічної ери люди здогадалися, що слід збагачувати пісну глину жирною, а до надто жирної додавати пісок, крейду, траву, Січену солому, шерсть тварин, дрібно товчений граніт чи інші домішки, які поліпшували властивості глини під час висихання й випалу. Все це було дуже важливим.

Наступним став етап оволодіння пластичними можливостями глини. Інакше кажучи — здобуття навичок виготовлення керамічних виробів. Основними «інструментами» були передусім руки, пальці людини, використовувалися й «дари природи» — камінчики, дерев'яні палички, скелети риб, кістки й зуби тварин, пташине пір'я, а також саморобні ножі, лощила, штампики.

Поступово набувався досвід і в тому, як найдоцільніше сушити вироби. На перший погляд, — це звичайнісінька справа, а проте й вона потребує певних знань. Головна умова тут — повільність, бо якщо волога швидко випаровуватиметься, виліплена річ тріскатиметься. Це знали вже первісні гончарі.

І нарешті — випал. Найскладніша й найвідповідальніша технологічна операція, завдяки якій глина і стає керамікою.

Племена зарубинецької і черняхівської культур населяли широку лісостепову смугу Наддніпрянщини. Період існування зарубинецької культури — II століття до нашої ери — II століття нашої ери, черняхівської — II—V століття нашої ери. Їхні досягнення лягли в підвалини майбутньої східнослов'янської культури. Характерний для них високий рівень обробки металу засвідчують різноманітні знаряддя праці — залізні сокири, серпи, пилки, ножі, а також кована зброя і прикраси, виготовлені із застосуванням техніки різьблення, карбування, позолоти, інкрустації коштовним камінням і кольоровими емалями. Праслов'яни чудово обробляли дерево й кість, мали гути (склоробні майстерні).

Гончарі зарубинецької культури вперше в історії нашої кераміки використали дві техніки декорування виробів — лощення й задимлення. Лощення — це полірування поверхні ще невипаленого виробу лощилом — гладеньким камінчиком чи кісткою. Після лощення поверхня посудини стає ущільненою, а тому — вологостійкою. Крім того, набуває вишуканого блискучого вигляду. А задимлення — це своєрідне «копчення» виробу в горні без доступу кисню. Внаслідок такого випалу він набуває чорного кольору.

Обома техніками декорування керамічних виробів послуговуються майстри й тепер. Якщо ж їх поєднати, тобто лощений глиняний твір випалити в режимі задимлення, дістанемо ефект блискучого чорного черепка, подібного до металу. Це так звана чорнолощена кераміка. Нині її виготовляють у Гавареччині на Львівщині, у Смотричі на Хмельниччині, в Коболчині на Буковині, в окремих осередках на Сумщині, Київщині, Волині. Особливо популярний цей спосіб декорування кераміки в фузинських митців.

Горщик, був основним видом посуду в українців. Він навіть виступав своєрідним символічним уособленням гончарства. Недарма самих гончарів прозивали горшкарями, горщаями, горшколіпами. Слово «горщик», як і його синонім «горнець», походить від назви гончарної печі — «горно».

Форма горщика — зручна. Відшліфована численними поколіннями гончарів, вона ідеально пристосована до всіх практичних вимог. Висота класичного горщика дорівнює його ширині в найширшому місці. Інакше кажучи, горщик вписується у квадрат, коло. Обтічність форми сприяє максимальному прогріванню всього об'єму у вогні. Задля цього й звужено нижню частину горщика, за яку його беруть рогачем, щоб поставити в піч. Діаметр отвору в ньому також зумовлений практичною доцільністю. Він якраз такий, щоб можна було покласти великий шматок м'яса, щоб посудину легко було вимити всередині рукою. Але не більший, бо інакше страва швидко холонутиме. Покришку, якою накривали горщик, коли готували страву, потім знімали, перевертали й використовували вже як миску.