Род потім перетворився у доброго домовика, що береже сімейне вогнище. Його жіноча пара – Рожаниця, покровителька плодючості, що мала таємний зв’язок з зірками. У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на Різдво глава сім’ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам.
Лада в давньоукраїнському фольклорі була матір’ю світу. Лада і її дочка Леля походять від давнішої Рожаниці. Ладо-Жив – чоловіче божество. Князі шанували Перуна, торгівці – Велеса, “скотья бога”, до князівського пантеону прилучали богів підкорених народів. Усі свята давньоукраїнського календаря вшановували Сонце і Місяць, пори року як основу землеробства, найважливішу сферу життя селянина. Поляни, що проживали в Подніпров’ї в УІ –ІХ ст., запозичили до свого календаря римські русалії, коляду, новорічні карнавали. Середні боги Чур і Рід були покровителями родів і племен. Менші боги Лель, Леля, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики. Люди шукали в них мудрості і покровительства, але не приносили їм людських жертв. Білобог народжений світлом і будував, Чорнобог – пітьмою і руйнував. 25 грудня було Різдвом Всесвіту, час коли народилися Сонце, Місяць і Зоря. Місяць був головним і звався Дідух (іранське Дадвах – Бог-творець). Щедрий вечір був святом народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва, засівали і співали щедрівки – величальні гимни богові як володареві води, рослин і тварин.
Дерева і птахи вважалися священними і підтримували і захищали певний рід або плем’я. Дуб був символом міцності, ясень – символом Перуна, клен і липа – подружжям, береза – чиста матір-природа. Зозуля провіщала майбутнє, голуб символ кохання, ластвка – доля людини, ворони – священні птахи, сова – смерть та пітьма. Священними були коні, воли, бджола і сонечко.
Душа людини в залежності від її чеснот після смерті переселялася в раба чи, дерево, птаха або тварину, в іншу людину. Душа відкликається добром на поклик іншої людини, добрі сили завжди мають перевагу над злими, мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання загалові.
Міфи з історії з героями епосу (Кий, Щек, Хорив, Либідь – засновники Києва). Противниками позитивних героїв виступають персонажі змієподібної форми, пізніше казкові негативні персонажі Соловей-Розбійник, Змій-Горинич, чудо-юдо, водяний цар. Неантропоморфну нечисту силу уособлюють нижчі істоти міфології – негативні домовики, мавки, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо.
Світ створено з яйця-райця, яке знесла жар-птиця. Воно опромінює землю, викликає рясні дощі. З яйця-райця виникає все живе на Землі. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов’язаний звичай розписувати писанки до Великодня. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Оживлення дерева пов’язувалось з блискавкою. Слов’янський Даждьбог таємно зійшов на землю і життєдайною іскрою запліднив дочок Отця Русі. Бог Велес прийняв пологи, і слов’яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Прокопій Кесарійський описує звичай антів просити у Сварога збереження життя воїнів і перемогу жертвуванням. У слов’янській міфології кожний бог іде до людей і допомагає їм. Так, Сварог – бог Сонця, передає світло своєму синові Дажбогові і спускається на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковалювати. Він особисто виковує шлюбну обручку і запроваджує шлюбний обряд. Згодом він опікується про ліси, поля, засіває їх квітами і зіллям. Якщо у стародавніх греків святкували раз на рік свято на честь бога виноградарства Діоніса, то стародавні слов’яни святкували щомісяця свята на честь Коляди, Лади, Ярила Жиценя (завершення всіх польових робіт) і т.д. Життєрадісність і оптимізм наших предків проявлявся у злагоді і єднанні з природою, вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку.
Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій були згодом пристосовані до Християнської релігії. Таким чином, можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. Всі дії і вчинки в житті давніх українців супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. У ранньому періоді нашої історії постійних храмів і професійних жерців не було. Лише напередодні запровадження християнства з’являються капища і волхви.на тлі релігійних вірувань і міфології праукраїнців виникли обряди і звичаї християнства.
Культура Київської держави княжої доби охоплює ІХ-ХІІІ ст. Вирішального значення мало запровадження Володимиром Християнства 988 року. Найвищого розвитку культура досягла за Ярослава Мудрого. З князями київськими ріднилися монархи Європи і Візантії. Християнські культурні надбання діставали на Україні національне забарвлення. Так, ярославу мудрому вдалося домог8тися проголошення перших руських святих братів Бориса і Гліба. На Русі свято святого Георгія 26 листопада стало святом покровителя сільськогосподарських робіт, землеробів та хліборобів.
Київські мислителі, поряд з перекладною візантійською і болгарською літературою, створили літературу, оперту на народній історичній свідомості, на язичницькому фольклорі, з деякими вкрапленнями християнства. Замість містичних поривань візантійства руська література просякнена інтересом до релігійної філософії, історії, житейської моралі, народної казковості, зв’язку знародним життям,мораллю, дохристиянськими віруваннями. Поступово склався світоглядний синкретизм, відбулося злиття основи народної релігії та додатку церковного християнства. Наприклад, на Великдень воскресає вся природа і її творець – Христос. Святий Юрій – це персоніфікація весни, зрілої та розвиненої. Зелені Свята поєдналися з Засланням Святого Духа. Зі святом Івана Хрестителя поєдналося свято Купала – “сонце у воді купається”. Святий Петро “зажинав” жито і орав поле на озимину. Ілля, Маковей та Спас перебрали на себе роль Велеса й Перуна. У кожного християнина є свій ангел-хоронитель. Першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов’янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу – Рожаницю. Богородиця спасає не лише людську душу, як Ісус Христос, а й весь світ і тим самим робить тварне буття причетним до святості й небесного блаженства. Природа перестає бути гріховною. Причина гріха – не плоть, а ангели сатани. Людина є одночасно осередком добра і зла, як її дух, так і плоть. Доброчесний не той, хто лише постить і молиться, а хто робить добрі вчинки на землі. Християнство стає більш зовнішньо-обрядовим, об’язиченим за суттю. Київська Русь засвоювала християнство початково не в євангельському, а в біблійному варіанті Старого Заповіту.
Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. Тут засновувалися школи, переписувалися і зберігалися книги, творилися літописи. Єпископи розумні і грамотні брали участь у радах князів, боролися за єдність держави, підтримували міжнародні зв’язки.
За часів Ярослава повстала перша бібліотека при Софійському Соборі (згадка 1037 року), де зберігалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури. Перекладні твори були з Болгарії, Сербії, Візантії, Риму, оригінальні – на національному ґрунті.
Зусилля Ярослава були спрямовані на визволення з-під візантійського духовного панування. Оригінальні твори відтворювали народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти незалежність. Твір Луки Жидяти “Повчання до братії” відзначений підняттям етико-соціальних проблем.
Митрополит Іларіон був автором “Слова про Закон і Благодать” і виразником незалежності Київської церкви від Константинопольської. Іларіон підкреслює важливість дотримання духу (благодаті), а не букви (закону) християнства. Клим Смолятич є автором “Посланія пресвітеру Фомі” і продовжувачем ідеї незалежності давньоукраїнської церкви. Кирило Туровський був автором притч, повістей, казань, молитов, “Притчі о человеческой душі і о телеси”. “Повчання” Володимира Мономаха.
Переклади були переважно не з візантійських джерел, а з грецької церковної класики ІУ-УІІІ ст.Це церковні пісеспіви-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріархів Софронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна тощо.
Найпопулярнішим жанром гимнографії був канон у перекладі давньоукраїнською мовою, що прославляв святих, розповідав про євангельські події. Кондак складався з кількох пісень-гимнів про суть християнських свят, з проповідями євангельських та житійних легенд. Втричі більшими були ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками вони утворювали складне ціле – акафісти. Збірники називалися “Мінеї” та “Тріоді”. Вітчизняні гимнографи створювали служби на місцевому матеріалі (канон Борисові та Глібові тощо). Українців приваблював тонкий ліризм, пафос, яскрава образність та поетичність Псалтиря. Популярними були переклади Євангелія (Архангельське, Галицьке, Мстиславове, ХІ-ХІІ ст.). Апокрифи – це переклади по0забіблійних творів про створення світу, про життя і пригоди перших людей, про народження, життя і загибель Сина Божого, кінець світу, страшний суд, небеса і пекло.
Збірка українських легенд і житій початку ХІІІ ст. – це “Києво-Печерський патерик”. За цими легендами, печерські святі люди – особливого складу, вони будь-що прагнули досягнути аскетичного ідеалу життя. Житійна література – це описи життя святого та їх чудес, оригінальні про князів Ольгу і Володимира, його синів Бориса і Гліба (пера літописця Нестора Печерського, біля 1108), з перекладів – про Саву Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Георгія Побідоносця, Іоанна Злотоуста. Патерики – це оповідання про подвиги пустельників Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців з Синаю чи Афону. Найпопулярнішими були Єгипетський та Синайський патерики.