Для історії американської літератури особливо важливим є ранній етап творчості поета, коли він виступав не тільки новатором у галузі техніки вірша, але й бунтарем, який критично осмислював дійсність. Естетичний ідеал раннього Паунда був звернений в далеке минуле: в давній Китай, античний Рим, італійське середньовіччя. За його уявленням, поезія давніх могла повернути сучасній літературі глибину і свіжість початкового значення слова. Кумирами Е. Паунда були італійський поет ХІІІ століття, друг і учитель Данте Гвидо Кавальканті, а також французькі новатори вірша Франсуа Війон і Поль Верлен, яких розділяли чотири століття.
Мотивами бунтарства проникнуті його перші книги віршів, видані за кордоном: „Згасаюче світло” (1908, Італія) і „Людина" (1909, Англія). У 1925р. вийшла перша збірка „Пісень („Кантос”) Е. Паунда. До цього жанру поет звертався протягом всього творчого шляху. Пісні (їх було задумано100) створювалися в дусі „Божественної комедії" Данте.
Е. Паунд намагався показати читачеві галерею картин дійсності від давнього світу до сучасності, показуючи крах людських ілюзій у світі наживи. Проте Прокрустове ложе „неокласичних" канонів віршотворення, винайдених Е. Паундом, настільки ускладнюють сприйняття „Пісень”, що вони часом більше схожі на ребуси, ніж на поезію у звичайному розумінні. У більшій мірі це стосується останньої спроби поета продовжити свої „Пісні” в Італії на схилі життя. Заодно Е. Паунд намагався переоцінити свої естетичні та ідейні принципи.
Пісні Е. Паунда залишилися незавершеними: зі ста задуманих було написано лише дев’яносто; більшість з них не відбивали у повній мірі задум поета, оскільки зміст загубився у хитромудрих сплетіннях імажистської ускладненої образності.
Одним із найбільш значних творів Е. Паунда є поема „Х’ю Селвін Моберлі" („Hugh Selvyn Mauberly", 1920). У ній автор послідовно виступає проти пороків сучасного йому суспільства. Е. Паунд бунтує проти загибелі прекрасного. Він не може змиритися з „різаниною”, яку називають „світовою війною”. Жертви народів надзвичайно великі, а головне - беззмістовні.
Ідейний бунт поета підсилюється бунтом естетичним, він наполягає, щоб новий зміст втілився у нові художні форми. Ця вимога походить з основних естетичних умов імажистів. У поемі „Х’ю Селвін Моберлі" відчуваються манери письма Дж. Джойса, але її самобутність незаперечна як в ідейно-естетичному, так і у формально-структурному (оригінальне віршування). Не випадково цей твір мав вплив на іншого представника англомовної поезії - Томаса Еліота і його поему „Неплідна земля". Імажистську теорію віршування Е. Паунд викладає також у ряді віршів.Е. Паунд намагається „вдихнути живу душу” у сучасне місто, про що він заявляє у вірші „Нью-Йорк”, називаючи це велике дитя цивілізації „білосніжною коханою".
Е. Паунд сказав своє слово в американській літературі, і воно було почуте і підхоплене такими великими майстрами, як Т. Еліот, Х. Дулітл, Р. Фрост, Е. Хемінгуей, Дж. Джойс. Вони зобов’язані йому не тільки як редакторові, який благословив їхні перші твори, але і як поетові, який значною мірою визначив їх естетичний ідеал і художнє кредо.
Найбільш послідовним продовжувачем Езри Паунда став Томас Стернз Еліот, одна з найвагоміших літературних постатей в історії англомовної поезії ХХ століття.
Сучасники і співвітчизники високо цінували поетичний талант Т. Еліота. Критики твердять, що те, що зробив Т. Еліот не можна буде відкинути. Він займав значне місце серед людей того часу. Він допомагав їм краще зрозуміти світ.
Імажисти, в тому числі і Т. Еліот, внесли в американську поезію мотиви незадоволення сучасним суспільством. Поет пригадує, як у 1923р. двадцятирічним юнаком вперше відкрив для себе „Неплідну землю". Вона відрізнялася від усього, що видавалося тоді в американських друкарнях.
Народився Т. Еліот 26 березня 1988 року в м. Сент-Луїсі в багатій американській сім’ї. У 1910р. він закінчує Гарвардський університет і їде для продовження навчання в Париж, де відвідує Сорбонну. Повернувшись у Гарвард, Т. Еліот вивчає філософію. У 1913-1914рр. він навчався в Англії, в Оксфорді, а також у Німеччині.
Після закінчення першої світової війни певний час працює у школі а згодом - у банку. Певний час обіймає посаду замісника редактора журналу „Егоїст”, потім видає і редагує журнал „Крайтеріон", а з 1935р. стає директором видавничої форми „Фейбер енд Фейбер”. У 1948р.Т. Еліот був лауреатом Нобелівської премії, а з часом король Георгій VI нагороджує його орденом „За заслуги". Помер поет у 1965 року. Творчість Т. Еліота достатньо важка для розуміння, оскільки поет вважав твори мистецтва явищем іманентним. Кожен його образ - це знак, який висловлює, виражає настрій поета, його суб’єктивне відношення до світу.
Уже після першої світової війни Т. Еліот стає найбільш впливовим поетом серед імажистів. Але з часом він „відгалужується" від імажистів і створює свою теорію. Він багато уваги приділяє реформуванню вірша.Т. Еліот часто відмовляється від традиційного римування, створює свої конструкції верлібра, дуже складні, схожі на давньогрецький вірш. Якщо ж він навіть і зберігає риму, то привносить багато нового і сміливого.
У 1916р.Т. Еліот опублікував дисертацію „Досвід і предмет пізнання у філософії Бредли”. Філософія, до якої звернувся поет, була ідеалістичною метафізикою. Вона стала світоглядною основою його творчості.
Т. Еліот відомий і як літературний критик, адже він написав біля 400 праць. Сила впливу Еліота-критика була не меншою, ніж Еліота-поета. У своїх статтях - від „Традиції й індивідуального таланту" (1919) і до „Нотаток до визначення культури” (1948) - він заявляє, що найбільшою умовою збереження культури є у тому, щоб зберегти її і надалі культурою меншості. Свою потребу писати для вибраних Т. Еліот пояснює тим, що велика аудиторія не в стані повністю осмислити те, що відбувається в навколишньому світі, всю складність і протиріччя його явищ, в цей час, як поет повинен відображати ці явища. У своєму есе „Метафізичні поети" він твердить, що в умовах сучасної йому цивілізації поет повинен бути складним для розуміння. Поет повинен бути все більш хаотичним, алегоричним, непрямим і, якщо необхідно, змінити значення слова. Звідси - техніка його вірша з серією ускладнених і зашифрованих образів. Т. Еліот висуває тезу про те, що сучасна поезія повинна відображати хаос сучасного світу. Намагаючись зрозуміти хаос сучасного світу з позицій ідеалістичної метафізики, Т. Еліот приходить до песимізму і втрачає віру в людину, у можливості її розуму. Основну функцію поезії він вбачає у розвитку мови. Говорячи про поезію для вибраних, Т. Еліот твердить, що завжди повинен бути невеликий авангард людей, які є незалежні і випереджують свій час, вони завжди готові сприймати все нове швидше. Розвиток культури не означає, що всі повинні піднятися на високий щабель, це було би рівнозначним тому, якби заставляли всіх іти в одну ногу. Це означає підтримку тієї еліти, за якою йде основний, але більш пасивний загін читачів, який відстає від неї більше, ніж на одне покоління.
У 1950р. поет виголосив промову на тему „Данте у моєму житті" в італійському інституті. Тут він висловлює своє відношення до великих поетів минулого. Він, зокрема, сказав: „До справжнього розуміння великих майстрів, таких, як Шекспір, ідеш все життя, тому що на кожному етапі творчого зростання - а цей процес повинен тривати до смерті - ти розумієш їх все краще. Такими великими майстрами є Шекспір, Данте, Гомер і Вергілій".
Ідейно-естетична програма Т. Еліота формується з початком 20-х років. Проте багато з тих, хто вітав формальні новації поета, не завжди розуміли ідейно-естетичну платформу автора. Багато критиків не можуть погодитися з тим, що поет пише для так званого „інтелектуального читача". Ця поезія ризикує стати надто рафінованою, елегійною, незрозумілою і нецікавою для загалу, для всіх, крім автора і його найближчого оточення.
Перша книга Т. Еліота „Пруфрок та інші спостереження" („Prufrock and Other Observations”, 1917) була зустріта критикою досить спокійно. Багато помітили у ній наслідування французьких символістів, але тут були і цілком оригінальні речі. „Любовна пісня Альфреда Пруфрока” („The Love Sond of J. Alfred Prufrock”) стала програмним твором раннього Еліота. Вірш висловлював настрої розгубленості, які панували у період війни. Ключ до розуміння образу Пруфрока дає епіграф, для якого став уривок з „Божественної комедії" - звернені до Данте слова Гвідо де Монтельфельтро з вогненної щілини на восьмому колі пекла, де карають лукавих радників і „кожний дух поглинутий вогнем". Епіграф зливається з монологом Пруфрока і ніби приєднує його до безвихідної вічної муки самотності.
Побудова вірша, його ритміка й інтонація значною мірою визначається характерним для Еліота зверненням на літературний контекст. Натяки, посилання на багатьох поетів-символістів і модерністів керують мовою твору і навіть розвитком оповіді. Образ Пруфрока - це, по суті, образ самого автора. У вірші має місце його протест, але цей протест своєрідний і малоефективний: „пробуджений людськими голосами", автор хоче загинути разом зі своїм двійником. Любовна пісня Пруфрока так і не зазвучала, її задавили сумніви героя. На постійне питання: „Чи смію я?. ” приходить відповідь: „Чи буде достойним після всього цього... ”. Герой шукає причину своєї бездіяльності в самому собі, намагаючись одночасно виправдати свою інертність:
No! I am not Prince Hamlet, nor
was meant to be;
Am an attendant lord, one that
will do