4) «Оддавали Катрю»
Однією з центральних у творчості Григора Тютюнника була маргінальна проблематика (в лат. мові marginalis – той, який знаходиться скраю. В літературознавчому розумінні йдеться про людей, які опиняються між селом і містом, тобто вихідців з села, які стають міськими жителями). Свого часу вона цікавила І.Франка, Панаса Мирного. У ХХ ст. маргінальні характери стають об’єктом художнього дослідження В.Підмогильного(«Місто», «Невеличка драма»).
Григір Тютюнник сам народився в селі, хоч більшу частину життя прожив у містах. Село постійно вабило його до себе. Тому йому близький і зрозумілий стан людини, яка опиняється між селом і містом.
Довколишнє життя давало поживу для роздумів над цими проблемами. В повоєнний час, а особливо в 50-60-ті роки, мала місце масова міграція сільської молоді до міста, до так званого кращого, легшого життя, подалі від важкої праці на землі. Це був об’єктивний процес, але його значно прискорював досить ганебний стан тогочасного села, зумовлений недалекоглядною, шкідливою політикою правлячої партії.
Г. Тютюнник маргінальній темі присвятив кілька своїх творів: «Син приїхав», «Оддавали Катрю», «День мій суботній». Маргінальні мотиви звучать і в інших новелах, оповіданнях.
Класичним у цьому маргінальному ряду є оповідання «Оддавали Катрю». Восени з Донбасу приїздить молодша донька хутірського лавочника Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя. В селі женихів нема, а Катрі пішов третій десяток – тож мусять о д д а в а т и.
Родина готується до весілля. В його розпалі, нарешті, з’являється наречений – зрусифікований жевжик. Дівчина мусить їхати з ним. Це фабула оповідання. Вона, як бачимо, досить проста. В центрі сюжету – підготовка до весілля і його опис. Оповідь ведеться у звичній уже для Тютюнника манері: непоспішливо, з детальними побутовими подробицями, які часто несуть у собі підтекстовий зміст, поглиблюючи думку, доповнюючи його поза сюжетною інформацією. Так, скажімо, про Катрину вагітність дізнаємося з її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторого плаття, що приховувало стан».
Звичайно, в центрі твору — доля Катрі, її родини. Це насамперед кидається в очі і найбільше хвилює читача. Але, розкриваючи внутрішній стан своїх героїв, показуючи їхні переживання, ретельно вимальовуючи характери, поведінку, письменник тим самим порушує ряд важливих, актуальних і сьогодні проблем. Серед них найболючіша – стан українського села. З катрями, що від’їжджають на донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, воно руйнується, відмирають віковічні традиції народу, на які він міг би обпертися в своєму відродженні. З цим болючим, складним, суперечливим і водночас неминучим процесом міграції нівелюються, вихолощуються людські душі, вони наче мліють.
Згадаймо опис Катриного весілля, той момент, коли гості починають співати. Навіть наречена забуває за свій стан непевності і тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається – «виявилося, що сміх у нього тихий, м’який, як у захопленого хлопчака». Під час ритуалу виконання давньої української пісні всі присутні мовби перероджуються, повертають істинне своє єство: «Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа… Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі біля клубу п’яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу… Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму…А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були – і не вони». Важливий зміст приховано за цими рядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй «не своїй землі», підрубує свої корені. В них – об’єднати і направити цей народ на праведний шлях і болюча реальність, від якої нікуди подітися. Але це все тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань, не береться до вирішення проблеми. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитись над долею героїв і, можливо, над своєю.
Утворені ніби непомітно, але постійно відбувається змагання між тим, як має бути, і тим, що є. Це, власне, протиріччя між старим і новим, хоч воно і розгортається у нетрадиційному ракурсі – авторська симпатія на боці першого. Тютюнник спостерігає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядками життя з глибоким сумом. Недарма на всіх сторінках звучить мінорна нота, весілля завершується від’їздом молодих, їхніми поспішливими зборами і снігом, першим осіннім ще снігом – всім стає холодно, незатишно, в душах з’являється якась непояснима пустка. Степаниха «заходиться плачем», Степан «згорблено йде до погрібника», а Катря з віконця машини все дивиться і дивиться на рідне село, «а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли». Вся ця невідомість попереду лякає, людина почувається самотньо і беззахисно, хоч сама вибирає собі такий шлях.
А все могло бути інакше, якби люди згадали про те старе, яке так прагнув опоетизувати письменник, і це йому вдалося зробити через блискучий опис Катриного весілля. Воно відбувається з дотримання майже всього давнього обряду, хоч молоді і противилися тому. Те старе і в образах батьків Катрі, їхньому бажанні бачити хоч наймолодшу доньку вдома. Те старе могло б відродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонію душам людей, витіснити звідси страх і непевність, стати єдиним надійним опертям. Згадаймо Катрю – вона постає сполоханим в світі звірятком, загнаним в сіті звірятком, навіть не може виплакатися перед батьками, повідати їм найсокровенніше – сором і страх заполонює всі інші почуття.
Прикметна з цього приводу алегорична деталь, на яку варто звернути увагу. Це стара, ще бабина хустка. Катря постійно кутається в неї, прикриваючи свій великий уже живіт. Ця хустка зберігалася на дні скрині «як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від молі та задля пахощів…». Але чи візьме її вона з собою далеку дорогу, в чужі їй світи – тобто чи ж збереже пам’ять, чи не відречеться від себе у зросійщеному донбаському краї, соромлячись не лише своєї рідної мови, а й тієї пісні, яка здатна підняти на свої крила високо-високо? На ці питання автор не дає відповідь. Нам до роздумів лишається лише сумний-пресумний Катрин останній погляд.
5) «Три зозулі з поклоном»
В автобіографії Григора Тютюнника є такі рядки: «У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилося рівно сорок, його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських степах …». Тільки у середині 50-х батька письменника було реабілітовано посмертно.
Новела «Три зозулі з поклоном» має біографічну основу, але про репресії сталінського режиму за життя Григора Тютюнника заборонялося навіть згадувати, тому довгий час цей твір не публікувався. Коли ж його надрукували в журналі «Ранок», то цензура внесла правку: «Сибір несходиму» було виправлено на «цей світ несходимий». Цікаво, що в тексті новели – в останньому листі батька – є такий коментар від імені юнака: «Сибір несходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір несходиму». Якщо цензор у 30-х роках не побоявся залишити цю фразу, розуміючи її важливість для рідних репресованого, то в час написання новели навіть натяку на місце заслання не допускалося. Такою жорстокою була і залишилась радянська дійсність.
Попри драматизм суспільних колізій, відображених у творі завуальовано (з листа батька: «Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фільончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома…»;лише згадка про «Сибір несходиму»), це новела про кохання. Так само вважає автор, бо творові передує епіграф «Любові всевишній присвячується».
Кохання, змальоване Григором Тютюнником, і звичайне, і незвичайне водночас. Звичайне – перед читачем любовний трикутник. Незвичайне – персонажі цієї історії сягають таких вершин душевної чистоти, вірності, щирості, відкритості, що це викликає пронизливий щем і захоплення високістю їхнього внутрішнього світу. Адже любов Марфи до одруженого чоловіка – красеня Михайла – ні для кого не була таємницею: ні для самого Михайла, ні для його дружини. Хіба що Марфин чоловік Карпо не помічав нічого, бо жив досить приземленими інтересами. Через вдало знайдену деталь – Карпо «над галушками катується» – відтворюється і внутрішній світ цього персонажа, і нещасливе заміжжя Марфи.
І Соня, і Марфа самовіддано кохають Михайла – «сокола… ставного такого, смуглого,» з чорними очима. Мати оповідача, знаючи про Марфине почуття, не вбачала в ній суперницю. Спочатку – бо вірила у порядність Михайла, що підкреслюється таким діалогом:
«— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.
А він:
— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?»
А потім, коли чоловіка заарештовано, жінок зблизило горе.
У свою чергу, Марфа розуміла безнадійність свого почуття до одруженого Михайла, хорошого сім’янина і батька. Вона жила тим, що могла бачити його, поспівати або погомоніти з ним. Після арешту Михайла Марфа живе листами від нього. Вона перша вгадує, що є вісточка, силою своїх почуттів так зворушує доброго сільського поштаря дядька Левка, що той протягує їй дорогий конверт, адресований Соні: «Вона хапає з Левкових пучок листа – сльози рясно катяться по щоках – пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…».
Композиція новели – це переплетіння голосів Соні, Михайла, їхнього сина, це й обрамлення – дорослий син розпитує матір про минуле, бо його бентежить щоразу пильний погляд Марфи. Характер батька, як і весь трагізм цієї незвичайної історії, розкривається в останньому листі Михайла. Це дуже чесна, правдива людина, тому, напевно, й потрапив до сталінських таборів. З усією прямотою він пише дружині: «Не суди мене гірко....Я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї…Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.