Найближчим друзям поет звіряв свої революційні думки читав ненадруковані поеми «Сон» і «Кавказ». Навколо Т.Г. Шевченка гуртувалися передові сили в далекому Оренбурзькому краї.
І на засланні не слабнув інтерес Т.Г. Шевченка до перших російських революціонерів-декабристів. Один з його близьких друзів М.М. Лазаревський у 1841–1846 pp. служив чиновником у Тобольську, звідки був переведений до Оренбурга. В Тобольську М.М. Лазаревский зустрівся і познайомився з колишнім членом Північного товариства В.І. Штейнгелем. Цілком вірогідно, що М.М. Лазаревський зустрічався й з іншими декабристами, які в ці роки відбували заслання в Тобольську, або ж знав про них від В.І. Штейнгеля: про членів Північного товариства – О.М. Муравйова (брата згадуваного вище Микити Муравйова), І.О. Анненкова, П.М. Свистунова; членів Південного товариства – О.П. Барятинського, братів М.С. і П.С. Бобрищевих-Пушкіних, А.В. Єнтальцева. Про зустрічі з В.І. Штейнгелем та інші знайомства з декабристами в Західному Сибіру М.М. Лазаревський розповідав Т.Г. Шевченку в Оренбурзі й Орську.
Коли вже після заслання Т.Г. Шевченко особисто зустрічався з І.О.Анненковим у Нижньому Новгороді В.І. Штейнгелем в Петербурзі, то він мав певні відомості про них від М.М. Лазаревського. Про ці зустрічі мова йтиме нижче.
В Оренбурзі Т.Г. Шевченко у 1849р. намалював парний портрет своїх друзів братів Ф.М. і М.М. Лазаревських. Нині цей портрет зберігається в Інституті російської літератури (Пушкінському домі) АН СРСР в Москві. Дружба з братами Лазаревськими відіграла визначну роль в житті поета.
Переїхавши до Петербурга (1850) і ставши радником Петербурзького губернського правління, М.М. Лазаревський листувався з поетом, допомагав йому матеріально, одночасно з Ф.П. Толстим клопотався про визволення поета з солдатчини і заслання.
На засланні Т.Г. Шевченко листувався з своїми друзями: В.М. Рєпніною, А.І. Лизогубом, Я.Г.Кухаренком, В.А. Жуковським, Ф.П. Толстим, Н.І. Толстою, М.М. Лазаревським, О.М. Плещеєвим та іншими особами. За цей час збереглося 73 листи Т.Г. Шевченка і 40 листів йому від друзів. А жандарми докладали усіх зусиль, щоб ізолювати поета від передових суспільно-політичних діячів Росії.
До В.М. Рєпніної Т.Г. Шевченко написав 8 листів, а отримав лише 3 листи-відповіді. Очевидно, не все листування збереглося. Поет ділився своїми невеселими думками й розповідав про підневільну солдатську службу, згадував про минуле. «Всі дні мого перебування колись у Яготині, – писав він В.М. Рєпніній 7 березня 1850р. з Оренбурга, – є і будуть для мене рядом прекрасних спогадів»[7].
Вірна своїм гуманним поглядам, В.М.Рєпніна в лютому 1848р. просила шефа жандармів О.Ф.Орлова дозволити Т.Г. Шевченку займатися малюванням. Але царський уряд не зважив на це прохання й малювати художникові не дозволив. Потрібна була неабияка мужність з боку княжни, щоб в період миколаївської реакції звертатися з подібним проханням до царських властей, для яких Т.Г. Шевченко вважався звичайним політичним злочинцем серед сотень і тисяч подібних, що перебували на засланні в Сибіру, на Кавказі, в Оренбурзькому краї, Олонецькій губернії та інших місцях.
І засланий в неволю поет-борець, скутий Прометей залишився небезпечним для самодержавно-кріпосницького ладу. Заборони писати твори й малювати виявилося замало, і деспоти вдавалися до нових витончених і варварських заходів, щоб припинити листування друзів з Т.Г. Шевченком.
Жандарми знали про прихильне й співчутливе ставлення В.М. Рєпніної до декабристів: через їх руки проходило все її листування з С.Г. і М.М. Волконськими а чверть століття. Тому листування княжни з заслали Т.Г. Шевченком викликало у них занепокоєння. У 1850р. шеф жандармів О.Ф. Орлов написав В.М. Рєпніній листа, де вимагав припинити будь-які зв'язки з Т.Г. Шевченком, щоб не накликати на себе біду, докоряв їй за клопотання про дозвіл йому займатися малюванням. Більше того, у доповіді царю від 23 червня 1850р. про наслідки розгляду знайдених у Т.Г. Шевченка паперів під час арешту в Оренбурзі спеціальний пункт стосувався В.М. Рєпніної: «Княжну Рєпніну, яка виявляє співчуття Шевченку, непристойне через його порочність і аморальність, попередити як про недоречність такого її співчуття, так і про те, що взагалі корисно було б їй менше втручатися у справи Малоросії і що в противному разі вона сама буде винуватницею, можливо, неприємних для неї наслідків»[8].
В.М. Рєпніна мусила скоритися, припинити листування з Т.Г. Шевченком, хоча після цієї заборони листи від поета-засланця все ще надходили їй. Про ці варварські дії жандармів і їх високого покровителя – Микола І поет тоді не знав.
Про тяжкі наслідки втручання жандармів у листування Т.Г. Шевченка з його друзями свідчить той факт, що протягом 1851–1855 pp. він майже зовсім не отримував листів і тяжко переживав таку ізоляцію від зовнішнього світу.
За порушення царського наказу про заборону писати твори й малювати військові власті Оренбурга у квітні 1850р. арештували Т.Г. Шевченка й після тривалого ув'язнення та слідства заслали у віддалений Гарнізон Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, що на східному березі Каспійського Моря.
17 жовтня 1850p. Т.Г. Шевченко в супроводі Варти прибув до Новопетровського укріплення, яке він в деннику назвав «безграничной тюрьмой» і «вертепом мерзостей». Тут йому довелося відбувати майже сім років тяжкого заслання: принизливої солдатської муштри образливого нагляду й дріб'язкової опіки, нестерпних злигоднів. За суворим наказом командира корпусу Шевченком повинні пильно стежити ротний командир, унтер-офіцер і єфрейтор. Про всі недозволенівчинки або непокору солдата-засланця ротний командир мав таємно доповідати в штаб корпусу.
У Новопетровському укріпленні Т.Г. Шевченко займався інтенсивною літературною діяльністю, хоч заборона писати твори не була з нього знята. Очевидно, в такій глушині, як Новопетровське укріплення, військове начальство було не дуже прискіпливим до засланців. Та й коменданти – спочатку А.П. Маєвський, а потім І.О. Усков – не вбачали в цьому серйозної крамоли. Як битам не було, а протягом 1851–1856 pp. Т.Г. Шевченко написав російською мовою не менше 20 повістей, з яких до нас дійшло лише 9 – «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Вони були позначені антикріпосницькою ідейною спрямованістю, містили осуд самодержавно-поміщицької та чиновницької сваволі, нещадного визиску, панщини й повинностей, податкового тягаря, тяжкої солдатчини, темряви й безправності селянства. Як раніше в поетичних творах, Шевченко в своїх повістях залишився вірним революційно-демократичним ідеям.
У повісті «Музыкант» Т.Г. Шевченко виявив свою обізнаність з творчістю письменника-декабриста О.О. Бестужева-Марлінського. Зокрема, він згадав його повість «Фрегат «Надежда», де описано досить детально придворний бал-маскарад у Петергофі. Поет дав характеристику письменницької майстерності О.О. Бестужева-Марлінського: «Что за блестящий слог, что за гениальный слог!» Повертаючись знову до оцінки його письменницького таланту, Т.Г. Шевченко назвав його божественным писателем» і підкреслював своє наслідування його манери: «Даже и название даю моєму рассказу вроде незабвенного Марлинского», т.е. «Музыкант, і Две сиротки». Зрештою поет вказав на деяку помпезність стилю письменника-декабриста і закінчив словами: «Мир памяти его»[9].
Загалом позитивно оцінюючи талант О.О. Бестужева-Марлінського, Т.Г. Шевченко дещо іронічно ставився до його пишномовності й риторичності стилю. Один персонажів повісті «Музыкант», захоплюючись творами письменника, намагався наслідувати його стиль.
Декабрист Олександр Олександрович Бестужев-Марлінський (1797–1837) походив із збіднілої дворянської родини; його батько, відставний офіцер, був педагогом і письменником, мати – з простого люду. Він навчався в Гірничому корпусі, але не закінчив його і вступив юнкером лейб-гвардії в Драгунський полк (1816), служив в ескадроні, що квартирував поблизу Петергофа в с. Марлі. Назва останнього послужила йому за літературний псевдонім Марлінський. На військовій службі О.О. Бестужев-Марлінський за десять років добув чин штабс-капітана і служив ад'ютантом принца Олександра Віртемберзького. За це ж десятиліття він став популярним письменником (прозаїком і поетом), діяльно співробітничав у журналах «Сын отечества», «Соревнователь просвещения и благотворения», «Северный архив», «Невский зритель» та інших періодичних виданнях.
О.О. Бестужев-Марлінський був близько знайомий О.С. Пушкіним, К.Ф. Рилєєвим, О.С. Грибоєдовим та іншими відомими літераторами. У 1820р. він вступив до вільного товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом Союзу благоденства. До товариства увійшло чимало майбутніх діячів Північного і Південного товариств дворянських революціонерів (К.Ф.Рилєєв, В.К.Кюхельбекер, брати Михайло і Микола Бестужеви та інші). У 1823–1824 pp. К.Ф.Рилєєв і О.О.Бестужев-Марлінський видавали альманах «Полярная Звезда», який відображав погляди декабристів.
Вступивши до Північного товариства (1824), О.О. Бестужев-Марлінський відразу ж приєднався до радикальної течії, очолюваної КФ. Рилєєвим, підтримував ідею запровадження в Росії республіки і знищення династії Романових. Разом з К.Ф. Рилєєвим він публікував революційні вірші – заклики до боротьби за свободу. Свої радикальні думки він висловив також у публіцистичних працях – «Погляд на стару і нову словесність в Росії», «Погляд на російську словесність протягом 1824і початку 1825 років», «Про романтизм» тощо. Згодом їх позитивно оцінював В.Г. Бєлінський. К.Ф. Рилєєва і О.О. Бестужева-Марлінського єднала велика дружба, заснована на спільності суспільно-політичних поглядів.