Апробація роботи.
Результати дослідження обговорено й схвалено на засіданні кафедри українського літературознавства Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету. Основні результати проведеного дисертаційного дослідження упродовж 1999-2004 рр. пройшли апробацію на Всеукраїнській науковій конференції “Національна ментальність і культура” (Одеса, 1999), Міжнародній науковій конференції “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000), Всеукраїнській науковій конференції “В. Шевчук у духовному просторі України” (Житомир, 2004), IV Міжнародній науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2004). Основну проблематику дисертації викладено у 5-ти статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях.
Структура дисертації зумовлена основною метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (127 позицій). Обсяг роботи – 216 сторінок, основного тексту – 207 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі з’ясовано стан розробки проблеми, обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено основну мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет і джерельну базу; наведено використані методи дослідження; аргументовано новизну, теоретичну цінність і практичне значення дисертаційної роботи; поінформовано про апробацію результатів і висновків роботи, про її структуру.
У першому розділі “Бароко як основне джерело творчості В. Шевчука” досліджено генезу необароковості у прозі сучасного письменника та специфіку її художньої феноменологізації через демонологічний дискурс. З’ясовано, що необароко, яке можна визначити як детерміноване суспільними викликами часу творче використання принципів барокової поетики і знакової системи барокової культури задля актуалізації парадигми барокового світобачення у контексті сучасності, є провідною стратегією творення художнього універсуму В. Шевчука, що має екзистенційно-онтологічні підстави загальносуспільного й особистісного рівнів. Головним філософським підґрунтям творчості цього письменника є вчення найбільшого мислителя українського Бароко Г. Сковороди про потребу людини у самопізнанні та “спорідненій праці” як запоруку гармонії зі світом і собою.
На підставі аналізу й узагальнення літературознавчих напрацювань, присвячених Бароко, виділено основні домінанти поетики барокових текстів як відображення світогляду й образного мислення митців тієї доби та екстрапольовано їх на творчість сучасного письменника (підрозділ 1.1. “Риси літератури українського бароко у художньому стилі В. Шевчука”). Здійснені у такому розрізі студії Шевчукової прози показали, що для неї характерні барокові за походженням: 1) контрастність, антиномічність, антитетичність і синкретичність, які виявляються і на рівні бачення світу та себе в ньому – героями, і на рівні розбудови художнього часопростору тексту та його інтерпретації – автором; 2) динамізм, експресивність, драматична напруженість наративу, які реалізуються через посилену внутрішню подієвість у сфері людського “мікрокосму”; 3) полісемантизм і динамізм знаку та тексту, який зумовлює їхню поліінтепретаційність, що виступає не лише засобом творення художнього образу, але й методом генерування та розвитку художньої ідеї, й особливістю читацької рецепції твору, й спонукою читача до співтворчості (найпоширеніший прийом нарощування смислів – повтор у межах одного чи кількох творів); 4) яскраво виражені метафоричність і символічність, що передбачають гру переносними значеннями слова (змішування їхньої семантики, розгортання вторинних значень із нарощенням та ускладненням їхнього смислу й асоціативного ареалу тощо) і виступають як стилетворчим фактором, так і способом текстуалізації художньо-філософського світорозуміння автора у знаках національної художньої семіотики, сформованої у часі Бароко; 5) елітарність, орієнтація на читача-інтелектуала, читача-“співавтора”, здатного оперувати відповідними культурними знаками та кодами й добре обізнаного з текстами та дискурсами минулого і сучасності; 6) задані автором фрагментарність та інтертекстуальність тексту і, за умови належної співпраці “культурної свідомості” читача, – відкритість, поліцентризм і палімпсестність тексту.
Проведене дослідження засвідчило, що художні тексти Шевчука творять єдиний комунікативний простір для реалізації мультивекторного інтелектуально-образного полілогу між дискурсами різних історичних епох і різних культур, що забезпечується шляхом адаптації та екстраполяції на сучасність фрагментів (образів, мотивів, архетипів, міфологічних кодів, специфічних стилістичних засобів поетики певної доби чи її знакових творів тощо) відомих освіченій людині текстів, які складають скарбницю надбань світової художньої та філософської думки.
Типова для літератури доби Бароко ускладнена архітектоніка тексту, основною стратегією якої є “текст у тексті” – і в формальному (зокрема, жанровому) плані, і в змістовому (компіляція культурних фрагментів інших текстів, запозичення, алюзії, ремінісценції тощо), у творах Шевчука виявляється через структурний поліморфізм зовнішнього і внутрішнього (палімпсестного) характеру. Зовнішній поліморфізм виникає в разі наративної поліфонії тексту. Внутрішній поліморфізм має виразно палімпсестний характер – його осягає тільки належно підготовлений читач, здатний читати літературу, що спирається на літературу.
Інтертекстуальний аналіз творчості Шевчука, результати якого відображені у підрозділі 1.2 “Барокові прототексти Шевчукового метатексту”, дав змогу класифікувати всі прототексти за двома підставами. За світоглядною домінантою виділяємо прототексти одноосновні, які репрезентують язичницький (українська та світова міфологія) або християнський (Біблія, християнська теософська література) світогляд, і синтетичні – носії синкретичного світогляду (література епохи Бароко, а також романтизму, модернізму, постмодернізму). За типом барокового джерела: первинні (прототексти барокових творів) і вторинні (створені в епоху Бароко на основі первинних). До первинних належать християнські релігійні тексти (Біблія, рання духовна (патристична, теософська) література) та міфологічні дохристиянські тексти (антична література, фольклор). Вторинні, власне барокові тексти у прозі Шевчука виступають, по-перше, першоджерелом прямих чи адаптованих цитат; по-друге, засобом відтворення особливостей барокового світогляду, барокової поетики тощо; по-третє, підставою для зображення життя духу барокової людини на культурно-історичному тлі XVII-VIII ст. та її суголосності з сучасністю; по-четверте, джерелом мотивів і знакових образів. Окрім актуалізованих чи створених у добу Бароко текстів, роль прототекстів прози Шевчука також відіграють твори української та світової літератури XIX-XX ст. Основними способами актуалізації прототекстів у творах Шевчука є цитування, часто з прямою вказівкою на джерело і коментуванням; художній переказ та інтерпретація; художня адаптація сюжетів, мотивів, образів; літературні алюзії тощо.
Загалом бароковий дискурс прози цього письменника, як показано у підрозділі 1.3. “Демонологія мікрокосму у художньому світі В. Шевчука (бароковий дискурс творчості)”, репрезентується передовсім через актуалізацію в його художніх текстах основного барокового мотиву – протистояння з дияволом і його посланцями демонами, які уособлюють всесвітнє зло. Локалізувавши себе у структурі Всесвіту як середохрестя антагоністичних тенденцій добра і зла, людина у Шевчукових творах стає одночасно ареною, спостерігачем-аналітиком і активним учасником цієї битви, яка триває у двох вимірах – зовнішньому (макрокосм) і внутрішньому (мікрокосм). Як необароковий письменник, Шевчук розглядає насамперед людський мікрокосм, інтерпретуючи макрокосм лише як його відображення у внутрішньому світі людини, оскільки дисгармонійності зовнішнього світу, отому “апокаліптичному звірові”, у череві якого перебуває пересічна людина, вона протистоїть теж у собі самій.
Демонологія макрокосму представлена істотами як демонічного, так і недемонічного походження. Незалежно від своєї природи (демон-людина чи людина-демон), вони живуть яскравим внутрішнім життям або допомагають у цьому людям. У першому випадку ці демонічні істоти виступають репрезентантом людської психології, у другому – каталізатором еволюції чи деградації людської душі.
Демонологія мікрокосму репрезентована феноменом персоніфікованого та неперсоніфікованого двійництва. Неперсоніфіковане двійництво зумовлюється протистоянням позитивного і негативного у межах внутрішнього “я” (лісник (“Швець”), Карпо Вечірній (“Останній день”) та ін.); персоніфіковане – протистоянням особистості зі своєю “іншістю” в іпостасі іншої людини, чорта, демона тощо (Михайло Вовчанський / Іоанн Москівський (“Початок жаху”); Петро Турчиновський / Петри Утеклі (“Петро Утеклий”) та ін.). Неперсоніфіковані демони – це духовні субстанції (почуття, інтенції, настанови, цінності), які вступають у конфлікт із “я-ідеальним” героя; персоніфіковані демони – це фізичні істоти, містичні (чорт, перелесник і т.ін.) або реальні (в іпостасі іншої людини) за формою презентації, але завжди ірреальні за своєю генезою та сутністю.
Неперсоніфіковане двійництво часто виявляється через внутрішню демонічність героя. Такі персонажі (як-от цирульник (“Джума”) чи Станько (“Місячний біль”)) – переважно позитивні за своєю мораллю (внутрішніми інтенціями та імперативами), однак лихоносні (поза своєю волею) щодо інших. Персоніфіковане двійництво передбачає об’єктивацію у вигляді окремого персонажа частини духовної сутності головного героя. Персоніфікуються “я-реальне”, віддзеркалюючи актуальні психологічні стани, свідомі та підсвідомі рефлексії героїв, і “я-лихоносне” (звичайно як версія “я-антагоніста”). Така персоніфікація і є підставою та засобом для створення власної демонології прозаїка.