Трохи детальніше показано постать Антона Квітки, але виключно з погляду відносин його з Лучицькою, та Безродного, який розуміє силу ії таланту. Степан Іванович Безродний, колись багатий пан, стає антрепренером, бо любить театр, а витративши на театр усі свої багатства, служить помрежом у колишнього режисера, а тепер і антрепренера Юрія Савича Котенка, деспотичного інтригана, заздрісної людини й розпусника, жадібного до наживи.
Односторонньо змальовано постать актриси Квятковської — честолюбниці і підступної заздрісниці, брехливої і двоєдушної, яка стала мало не безпосередньою причиною загибелі Лучицької.
Постать репортера Юрковича як представника преси досить яскрава. Юркович не має своєї думки про гру акторів і піддається впливу Котенка і Квятковської, впливу брудних пліток за кулісами, бо для нього рецензія— це просто мізерний заробіток, не більше. Відчувши, шо на зайнятій позиції йому загрожує неприємність, він вирішує краще перейти «на фейлетон», а згодом знов стає рецензентом.
Драма «Талан» — різномовна: учасники трупи говорять по-українському, Антипов і мати Квітки — тільки по-російському, а решта — мішаною мовою, ще й з неправильними зворотами. Такої «натуральної» мови, щоправда, вимагала тодішня театральна критика, але драмі це пошкодило.
До цікавих і справді нових епізодів в українській драматургії належать сцени із закулісного життя трупи, хоч вони й недостатньо спрямовані на розгортання дії чи краще виявлення обличчя того чи іншого з персонажів.
Основна фабульна лінія драми — боротьба й загибель талановитої актриси — доведена до кінця, але інші фабульні ходи не розгорнені в додаткові лінії, а лише наведені (наприклад Маринка — Жалівницький), або про них тільки згадується (Котенко — Квятковська). Така прямолінійність у побудові драми не могла допомогти виявленню ч найбільшою повнотою рис окремих характерів, тобто поглибити твір у цілому.
Показуючи правдиво трагедію високообдарованої артистки (Лучицька), яка присвячує своє життя громадському служінню народові, терпить наругу й гине від нелюдського знущання в панському середовищі, в яке вона попала, драматург реалістично відтворив типові болячки в досить затхлому побуті української трупи в умовах матеріальної скрути акторів, низького етико-морального стану в умовах безправ'я їх в капіталістичному суспільстві. Отже, в ідейному розумінні драма «Талан» безумовно перекликається з комедією О.М. Островського «Таланти й поклонники».
Драма «Талан» була новим, нечуваним явищем в історії української драматургії тим, що тематично є мало не першою ластівкою чисто «сюртучної» п'єси, а для драматурга — цікавою перехідною ланкою між історичними творами. З цього погляду цікавою тут є «сцена на сцені» (IV, карт. 2), де показано у виконанні уривок з драми «Богдан Хмельницький», яка тоді була, як відомо, під забороною цензури (IIIдія, 2 одміна). Вміщення уривка саме цієї драми зайвий раз свідчить, що заборону цензури М. Старицький приймав як лихо, яке треба вміти перебороти всіма засобами.
Коли цензура дозволила нарешті драму «Богдан Хмельницький» (1897), М. Старицький опрацьовує п'єсу на мотиви відомої історичної народної думи — «Маруся Богуславка», яку ще в 70-х роках розробляв разом з М. Лисенком, у зв'язку з працею І. Нечуя-Левицького над лібрето опери «Маруся Богуславка», музику до якої збирався писати М. Лисенко.
Тепер, знову звернувшись до історичної тематики, М. Старицький створює на цьому матеріалі драму «Маруся Богуславка», яка була надрукована в 1899 році, а до вистави дозволена в 1900 році3.
Написана вона десь в 1898 році, бо вже 13 червня 1898 року в листі до Панаса Мирного драматург згадує її поруч з драмою «Богдан Хмельницький».
Побутово-історична драма «Маруся Богуславка» в п'яти одмінах була створена на основі досить широко використаної в українській літературі народної думи «Маруся Богуславка», з використанням мотивів народних пісень: про брата, що продає сестру в неволю, про матір, яка шукає свою дочку-бранку. Дія твору, за авторським визначенням, відбувається в XVII сторіччі.
Майстерно будуючи віршовану драму, М. Старицький намагався якнайглибше втілити ідейний зміст народнопісенних творів в художньо-драматургічні образи, що й зумовило створення автором драматургічних колізій і характерів головних героїв драми. Ґвалтовний полон богуславської попівни Марусі автор умотивовує тим, що її продав турецькому мурзі Гірею, давно закоханому в прославлену красуню, її рідний брат Степан, програвшись шахраям-шляхтичам.
В народній думі Маруся — попівна Богуславка — визнає перед козаками-невільниками, що вона «потурчилась, побусурманилась, для розкоші турецької, для лакомства нещасного», її вчинок нічим не пояснюється в думі, нічим не виправдовується, тобто без слів у народі беззастережно засуджується.
Старицький, ідучи за народною думою, вмотивовує цей вчинок Марусі станом її як владної пашівши, силою палкого кохання з Гіреєм і відсутністю інтимних почуттів до нареченого Сохрона, яким вона захоплювалась лише як лицарем. Але любов до батьківщини виявилась сильнішою за все, а тому Маруся через шість років, хоч вона і кохана дружина Гірея, і щаслива мати двох дітей, тяжко мучиться. Не може забути свого рідного українського народу, України, що все раз по раз перед нею в спогадах,—
Мов марево далеке вирина,
Хвилюється, прозоре та хороше.
Образ Марусі Богуславки дуже складний в патріотичній драмі М. Старицького, глибокий психологічно, насичений великими пристрастями повнокровного жіночого характеру. Героїня, епічно оспівана в історичній народній думі, тут розкрита як ніжно-лірична, одночасно сповнена бурхливим драматизмом переживань, привабна натура української дівчини, здатної на високий героїзм.
В драмі показано, що Маруся не зразу дала волю спогадам про минуле. Навіть коли її найближча подруга дівочих літ Леся Кушнірівна, яку вона з радістю забрала до себе в палац після її поневірянь в тяжкій неволі, тяжко сумуючи на ненависній чужині за свободою, за рідним краєм, нагадує, що ти, мовляв, хоч і владна пашівна, але бранка, чужа, в краю неволі,— Маруся, гостро заперечуючи, намагається виправдати свою поведінку:
Маруся:
Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле? Хіба свого не можна вже й забути, А край чужий не можна полюбить? Та вся любов єдина звичка, й годі... То тільки кіт звика до місця; так,— Бридня усе.
(Дія II, вихід 3).
Шукаючи забуття в ніжній любові до своїх діток малих, в коханні до чоловіка свого Гірея, вона показує, що не гола пристрасть керує її почуттям. Маруся, довіряючи Гірею, признається йому, що кохає за те,
Що ти не став невільників держать, Що ти змінив жорстокості на ласку, Що твій гарем тепер взяв людську стать... За те, що дав еси мені двох діток Любесеньких, гарнесеньких... та ще За те, що ти поклявсь мені пророком, Що до життя вважатимеш мій край І що його не будеш руйнувати.
Вона доходить навіть до висновку, що минуле вже не вернеться, що коріння її «в турецькій вже землі».
І саме в цю хвилину невільницька козача пісня «Ой у полі два явори» долетіла до неї й зруйнувала все дощенту. Глибоке патріотичне почуття, здавалось, поховане навіки, спалахнуло дивним полум'ям, спаливши особистий спокій, щастя й віру героїні в зрадливого пашу: •
Горить... пече... Україна моя Озвалася сльозами... застогнала!
Велика любов у серці Марусі повела її без вагань до невільників, хоч вона й не знала.ще, кого вона там побачить, але несхибно вже рішала, що —
Повинна я забуть себе для них...
Спалахнула велика любов, викликала палку ненависть в душі героїні драми, повела її на муки, на боротьбу в ім'я свободи для братів, в ім'я батьківщини.
Саме в тяжких муках, в гострій боротьбі, яка дедалі загострюється й ускладнюється іншими ситуаціями, коли Маруся зустрілась з Лесею, з матір'ю, з козаками-невільниками і Сохроном, коли переконалась в соціальній зрадливості Гірея,— розгортається дія драми «Маруся Богуславка».
Народна дума оминає питання про дальшу особисту долю героїні, бо надто тяжка її провина. Тільки заради її патріотичного вчинку — визволення козаків-невільників — вона оспівана в народі. Саме цим підкреслюється, у всій силі звеличується почуття патріотизму, якого ніщо не може знищити.
В драмі Старицького героїня Маруся теж, не вагаючись, виконує святий громадський обов'язок. Вона не тільки звільняє козаків, обдуривши Гірея, але й дає зброю звільненим козакам, і навіть хоче тікати разом на Україну.
Але набуті зв'язки тиснуть на неї з надмірною силою, й тоді виникає найбільша для неї суперечність:
Тут діточки... тут батько любий їх... Там мати, люд, дружина, край коханий...
Всякі спроби Марусі подолати цю суперечність в напруженій боротьбі виявились марними, й вона стала на трагічний шлях. Вона вирішила, що «єдина порада — смерть».
І тільки труп її і діти, бо «душа її у них» та пам'ять про попівну-бранку Марусю Богуславку поплили з вільними козаками через море «на ясні зорі, на тихі води» — «а Україну.
Драма «Маруся Богуславка» в цілому твір реалістичний. Тому-то безпідставно закидати авторові порушення реалізму і навіть «відхід від життєвої правди» зокрема тому, що мати Марусі після щирого каяття дочки прощає її тимчасове відступництво, обіцяючи їй прощення й від України, а, мовляв, «народ і вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів». Це не відповідає художньому змісту твору, бо Маруся показана ні зрадницею, ні, тим більше, ворогом, а мати зовсім не «символізує... матір - Україну».
Років десять тому була спроба В. Чаговця перекомпонувати драму, а особливо образ Марусі. В цій «композиції», що була поставлена в деяких театрах, Маруся ненавидить Гірея, а він її, хоч вона все-таки владна пашівна й мати двох дітей, і вони ведуть між собою спочатку приховану, а дедалі відвертішу смертельну боротьбу. Маруся з насолодою сама вбиває Гірея, жменька козаків-невільників перемагає ціле військо яничарів, і Маруся з дітьми відпливає на Україну.