Смекни!
smekni.com

Етап першого відродження української нації (стр. 4 из 5)

Крім історії українського народу велике захоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Такій зацікавленості народним буттям української інтелігенції сприяли ідеї, які висловив німецький філософ і письменник-просвітитель Іоган Гердер (1744—1803), що поступово просочилися і в Україну. Оскільки основною передумовою повнокровної і животворної культури є природність, стверджував він, тому слід відкинути так звану «високу культуру» імперських дворів та аристократії й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простих людей. І дійсно, саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, прибічники Гердера вбачали гарант збереження національної культури в містах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців — народу в основному селянського — крилась в їхньому багатому й живому фольклорі, і насамперед у героїчному епосі, достовірних документах самобутнього славного минулого. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості[14].

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелєв (1790—1869). У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник «Опіт собрания старинньїх малороссийских песней», що дав початок українській фольклористиці. У передмові М. Цертелєв зазначив, що ці пісні відбивають геній і дух народу, чисту мораль, якою завжди славились малороси. Ним опубліковані також зразки українських дум записаних на Полтавщині, у тому числі думи про національно-визвольну війну в Україні 1648—1654 рр.

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804—1873) — видатний український вчений природознавець, історик, фольклорист, письменник. Почесний член Московського, Петербурзького, Ки­ївського та Новоросійського в Одесі університетів, багатьох наукових товариств. Він автор трьох збірок народних пісень: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українськії пісень» (1849). Вже сама передмова до збірки «Малоросійські піснії» зазначав історик Д. Дорошенко, «звучить як літературний маніфест, І справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона буді прапором, на якому було написано магічне слово для тих часів: «народність»[15].

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русской словесности» (1839). Випускав альманах «Денница», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство українського
фольклору, а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.

Український професор Московського університету Йосип Бодянський
(1808—1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню
російських та українських народних пісень. Узагальнюючи матеріал він робить висновок: «...яка велика різниця існує між Північчю
і Півднем, і наскільки різні народи там живуть». Вивчення народного фольклору давало можливість українській інтелігенції зробити перші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.

Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб ураження всіх українців.

Отже, посилення уваги до рідної мови, зіставлення її з іншими словінськими сприяли її піднесенню, спростували усталений ще в і XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не ний для літературної обробки.

Певне цим пояснюється поява в 1818 р. «Граматики малороссийского наречия», яку написав Олексій Павловський, першої друкованої граматики української мови. В 1823 р. з'явився невеликий український словник, який склав Іван Войцехович[16].

Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, які створювались нею. Провідне місце у становленні української мови та літератури до шевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838).

Його поема «Енеїда», герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин «Енеїди» в 1798 році знаменувала появу української мови як літературної, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури.

Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини ви­кликали і п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1838) і «Москаль-чарівник» (1841), в яких відбито високі духовні якості народу. Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного гатунку. Тому не випадково його називають «батьком сучасної української літератури».

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненкові, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Амвросій Метлиньский (1814—1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817—1885) у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник[17].

Ці та інші діячі української культури в своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних куль­турних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували у типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом.

Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову мелодійну, пісенну українську мову і довести її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки.

Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїнських землях.

У 30-х роках XIXст. «народними будителями» виступили тут молоді ідеалістично настроєні і захоплені ідеями Гердера львівські семінаристи, їх лідер Маркіян Шашкевич (1811-1843) та його товариші Яків Головацький (1814—1888) та Іван Вагилевич (1811- 1866) утворили знамениту «Руську трійцю», яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що, на думку її членів, відкривало би селянству доступ до знань, полегшувало б їх долю.

Під впливом революції 1848 р. у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичні організацію, що виборювала крайову автономію для українців у Гасбурзькій монархії. В 1848 р. було проведено з'їзд інтелігенції «Сбор руських учених», у Львівському університеті відкрито кафедру украінської мови і літератури, засновано літературно-наукове товариство «Галицько-Руська Матиця»[18].

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути щось більш нагальним для нації, яка народжується, ніж потреба знайти свої історичні витопі і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї самобутності.


Висновки

У процесі виконання курсової роботи мною були зроблені наступні основні висновки що до теми пізнання.

Кожний народ має риси, притаманні лише йому. Науковцями це визначається як характер нації, народу. Національний характер позначається цілісністю. Особливості відродження та становлення національного ідеї можна простежити за даними наукових розробок та видань, які досліджують історико-культурні стадії розвитку українського народу у порівнянні з іншими національними особистостями. Не треба доказувати, що вищий рівень формування національного характеру, свідомості нації — це вироблення ідеї, що визначає прагнення до високої мети, якій присвячується все життя. Висока ідея національної ідентифікації як усвідомлення ролі та значення свого народу в міжнаціональній спільноті за кінцеву мету ставить національне державотворення. У своєї історії український народ прошов дуже багато іспитів, які були підготовкою до відродження національного самопізнання.

Впливи Реформації у Україні стає найбільш відчутними в 50-х роках XVI ст. На межі XVI—XVII ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного і кращого європейського досвіду. Це були історичні передумови відродження національного самопізнання.

Період національного відродження з характерними для нього особливостями широко освідчено у роботах істориків та літературних діячів XVI—XVIII століть. Треба тут назвати такі імена, як Феодосій Афонович, П. Симоновський, Андріян Чепа, Григорій Полетика, Яків Маркович, Дмитро Бантиш-Каменський, Г.Калиновський, М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Закревський, Д. Дорошенко, Г. Квітка, Г. Данилевський, В. Антонович, Д. Багалій, І. Линниченко, П. Голубовський, Н. Молчановський, В. Данилевич, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, О. Грушевський та інші. Їх роботи внесли самий великий вклад в процеси національної ідентифікації українського народу.