регистрация / вход

Оцінка збитку після настання страхового випадку

Умови виникнення страхових відносин. Формування страхового інтересу під впливом усвідомлення суб’єктом можливості зазнати у майбутньому збитку. Наявність та величина майнового збитку. Відсутність єдиного визначення поняття збитку у страховій практиці.

План контрольної роботи

Вступ

Оцінка збитку після настання страхового випадку

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Розширення самостійності товаровиробників, формування ринкової інфраструктури та договірних відносин, різке скорочення державного впливу на розвиток процесів виробництва і розподіл матеріальних благ вимагають формування чіткого діючого фінансово-кредитного механізму в управлінні економікою. Але слід враховувати, що діяльність в умовах ринку супроводжується різного роду ризиками. Як свідчать спеціалісти, ризик належить до факторів, що обмежують вітчизняні та іноземні капіталовкладення і підприємницьку активність. Спроби мінімізувати ризик, як правило, супроводжуються скороченням темпів виробництва, а, відповідно, і робочих місць. У цьому контексті швидко зростає значення страхування як ефективного, раціонального, економічного і легкодоступного засобу захисту майнових інтересів господарюючих суб’єктів, виробників товарів і послуг, громадян держави, спрямованого на створення однакових умов для розвитку ринкових відносин.

Фінансові ризики можуть виникати там, де відбуваються фінансові відносини, тобто на усіх фазах процесу відтворення. З огляду ж на різноманітність проявів підприємницької діяльності можна стверджувати, що суспільне виробництво в цілому, а також діяльність господарських структур та окремих громадян в своїй основі об’єктивно вміщують об’єкти ризику, що зумовлює необхідність їх попередження, подолання, зменшення руйнівних або збиткових наслідків.

Зважаючи на велику різноманітність фінансових ризиків, а також враховуючи економічну вагомість окремих з них, наукові дослідження проблем, пов’язаних з організацією їх страхового захисту у багатьох країнах здебільшого концентруються на предметі, обмеженому страхуванням кредитів(в тому числі і експортних),наданням страхових гарантій, а також страхуванням інших фінансових ризиків, передусім втрати прибутку у випадку перерви виробничого процесу.

Оцінка збитку після настання страхового випадку

Передумовою виникнення страхових відносин є наявність страхового інтересу. Існує думка, що інтерес – це обумовлена суспільним характером потреба користуватися конкретним соціальним благом. Але, очікувані блага з причини настання несприятливого випадку можуть бути втрачені, внаслідок чого проблема залишиться незадоволеною, а інтерес суб’єкта виявиться незабезпеченим. Отже, страховий інтерес формується під впливом усвідомлення суб’єктом можливості зазнати у майбутньому збитку, бо, як стверджував французький страховий теоретик Людвік Бланк, збиток – це інтерес скоректований на коефіцієнт часу. Завчасне відчуття суб’єктом майбутнього збитку визначається його сприйняттям імовірності настання ризику. Таким чином, ризик і страховий інтерес, пов’язані збитком, є головними елементами кожного страхового процесу. Характеризуючи роль цих понять у системі страхових відносин ринкового типу, В.К. Райхер наділив їх багатьма визначними епітетами: страховий інтерес і страховий ризик є як центральними, основоположними категоріями, керівними принципами, двома осями, довкола котрих обертаються майже усі великі та малі проблеми страхового права.

У страховій практиці та цивільному законодавстві України й інших країн, як стверджують фахівці, відсутнє єдине визначення поняття збитку. Відсутня також лінгвістична визначеність та розмежування близьких за змістом понять «втрата», «шкода», «збиток», про що виразно свідчить значна розбіжність їх тлумачення у міжнародному порівнянні. Правда, І.М. Миценко стверджує «Збиток, що завданий основним фондам народного господарства, в літературі відомий як втрати, збиток же оборотними фондам(витрати на попереджувальні і аварійно-ремонтні роботи), а також недоотримання прибутку підприємствами –збитком. На те, що втрати є лише загальним поняттям, вказує українська навчальна література зі страхування, подаючи окремі визначення та англомовні відповідники: шкода(damage),і збиток(claim). З коротких пояснень їх змісту виникає, що перший із цих термінів є вартісним або ж безвартісним наслідком порушення прав, а другий – втратою у значенні шкоди, яка підлягає відшкодуванню страховиком. Виходячи із правил українського словотворення, можна зробити висновок, що, кажучи про збитки, маємо на увазі ті втрати, які виникають у сфері майнових інтересів (збиток – втрата того, що вже було) в окремих господарських суб’єктів. Шкодою ж можна вважати і втрати того, чого ще немає на момент випадку, але що може ще бути. Саме тому, зокрема, суперечливою є справа про те, чи поняттям збитку можна охоплювати лише втрати майнового типу, чи також і немайнового.

Згідно зі звуженою концепцією збиток (шкода) є синонімом тільки майнової втрати, а згідно з розширеною концепцією, він, як поняття вторинне і похідне, може охоплювати також втрати немайнового характеру. У цивільному законодавстві багатьох країн має місце поділ збитків на прямі і непрямі(наприклад, Цивільний кодекс Російської Федерації та Цивільний кодекс України). Все ж професор Вітольд Варкалло вважає таке визначення неточним, оскільки в загальній теорії права і економічній теорії ризик, як причина втрат, поділяється на ризик втрати власності та на ризик втрати доходу. При цьому, крім незначних винятків, тільки перший вид втрати охоплюється майновим страхуванням, а отже визнається як майнова шкода.

У цивільному, господарському праві проводиться розмежування між шкодою, вчиненою на майні, і шкодою, вчиненою на особі. Поняття шкоди на майні стосується втрат, які виникають у зв’язку з складовими пошкодованого майна (безпосередньо), але не мають зв’язку з особою його власника. У протилежність цьому поняття збитку на особі стосується безпосередньо особи, яка зазнала втрати. Вона є наслідком втручання у свої особисті блага: життя, здоров’я, що лише посередньо може знайти вияв у майновому виразі. Отже поняття шкоди, як більш загальне поняття розглядається як втрата майнового характеру, яка може набувати різних видів. Згідно з пропозицією польського юриста Ф. Цолля таку шкоду почали називати дійсною (damnumemergens, wirklicherSchade). Тобто втрати типу «damnumemergens» характеризуються фактичною зміною майнового стану пошкодованого суб’єкта, що знаходить свій вираз у зменшенні його майна щодо обсягу, який існував до настання випадкової події та подальшого зменшення цього майна, що є натуральним продовженням попереднього і міститься у межах наслідків початкової випадкової події. Оскільки «damnumemergens» може також стосуватися майбутнього періоду, то визначається як шкода дійсна.

Важливим доповненням дійсної шкоди (але ніяк не її протилежністю)є другий вид шкоди, який визначається як втрачена користь (lucrum cessans). Втрата користі полягає у втраті можливості збільшення майна, користі, яку пошкодований міг був би отримати, якби не випадок, який призвів до збитків.

Зазначимо, що другий елемент шкоди у розумінні сучасного діючого цивільного законодавства теж не однозначний. Можна при цьому, крім«lucrum cessans» у його вузькому значенні(наприклад, прибуток, втрачений у випадку затримки початку виробництва продукції) визначити також шкоду майбутню – «damnumfuturum» (наприклад, підтверджений, об’єктивно втрачений, дохід з праці),а що ще більше –очікуваний прибуток –«lucrum speratum» (наприклад, прибуток у товарах, транспортований морем, який був би отриманий при їх успішному перевезенні до місця призначення). З позиції міжнародного права майнову шкоду становить різниця між дійсним станом майна пошкодованої особи, та станом, який би настав, якби не наступив випадок. Тобто, враховується втрата майбутньої користі.

Якщо майно певної особи сприймається як загальний обсяг її активів та пасивів, то втрата першого виду (активів) буде проявлятися у зменшенні активної частини цього майна пошкодованої особи, і, відповідно, на зростанні пасивної позиції цього майнового стану. Втрата ж другого виду (пасиву) буде супроводжуватися незмінністю активних елементів майнового стану пошкодованої особи. Відповідно до норм діючого права потрібно враховувати обидва види майнових збитків –всюди там, де появиться відповідальність відшкодування. Таким чином, майнова шкода може проявлятися як у зменшенні активів, так і на зростанні пасивів цього майна, внаслідок чого він стає меншим, а суб’єкт убогішим, ніж був. Маємо при цьому на увазі реальну шкоду» damnumemergens». Шкодою може також бути втрата очікуваної, сподіваної користі «lucrum cessans». Вони є двома найважливішими видами шкоди, латинські назви яких, з метою їх одностайного визначення, широко застосовуються у міжнародній та правовій теорії та практиці. Однак, як вважають спеціалісти, таке традиційне розуміння збитків, пов’язаних з прийняттям відповідальності, які збитків, що виникли на ґрунті вчинення недозволених дій або надуживання діючим правом, сьогодні вже стає недостатнім. Значна кількість шкоди виникає на основі дедалі ширшого застосування технологічних і виробничих промислових процесів.

Проблемою часто стає розмежування дійсних, речових шкід, якщо виникає проблема їх поділу на шкоди безпосередні і посередні. Такий поділ не завжди відповідає традиційному поділу на «damnum emergens»та»lucrum cessans», тому ще на початку століття у світовій практиці домінувала тенденція до їх розмежування. Але лише Гауорій А., спираючись на обширний практичний матеріал, довів, що існує суттєва різниця між збитками посередніми і безпосередніми. Збитки безпосередні є наслідком негайної дії, що виникають з невиконань зобов’язань, але не тільки. Посередні збитки вдається виявити лише після проходження певного часу. Порівнюючи норми цивільного та адміністративного права, Гауорій А. ствердив існування та функціонування у ній теорії посереднього збитку. Описуючи поділ збитків на безпосередні і посередні, німецький вчений Г. Ланґе вказав, що критерієм такого поділу повинна виступати безпосередність причинного зв’язку, який виникає між початковою дією(дією або занедбанням)та її наслідком у значенні збитку, а також те, чи збиток стосується безпосередньо об’єкта або суб’єкта, чи майнового інтересу у його широкому значенні. При цьому не має значення скільки часу минуло між причинною дією і наслідком-збитком, а тільки відсутність між ними посередніх ланок свідчить про безпосередність збитку.

На думку спеціалістів, спроба конкретизації поняття матеріального збитку є заздалегідь приреченою на невдачу, оскільки тут одночасно виступає багато понять майна у його широкому та вузькому розуміннях. Найчастіше, однак, збиток стверджується як кожне погіршення майнової ситуації і зменшення активів майна пошкодованої особи, втрати окремих його елементів, зменшення їх вартості, втрати користі, чи, нарешті, позбавлення суб’єкта права власності на майно. Інакше кажучи, майнова шкода становить різницю між теперішнім станом майна пошкодованої особи, та станом, який би існував, коли б не наступила подія, що призвела до збитку. У 20-х роках 20ст. М. Мілаковський під втратою розумів зменшення майна, якого зазнає особа, зацікавлена у збереженні цілості певного предмета. При цьому він розрізняв втрату трьох типів: безпосередню, як втрату даної вартості, втрату чужого, орендованого майна і посередню втрату – втрату доходу.

З метою визначення наявності та величини майнового збитку треба порівняти два кількісних стани: дійсний стан майна пошкодованої особи після настання випадку, який призвів до збитку, та гіпотетичний стан, який міг бути, якби такого випадку не було. При цьому можуть виникати такі варіанти:

- дійсний стан є таким самим або навіть вищим, ніж гіпотетичний стан майна. Це означає, що випадок не призвів до настання збитку;

- дійсний стан є нижчим від гіпотетичного стану майна, а відповідно, нижчим від стану, який існував перед настанням випадку. У такій ситуації пошкодована особа відчуває втрату, оскільки її майно піддалося реальному зменшенню;

- дійсний стан є нижчим від гіпотетичного стану майна, але рівним тому, який існував перед настанням випадку. У цій ситуації пошкодована особа зазнає втрат тільки як втрачену користь;

- дійсний стан є нижчим від гіпотетичного стану майна пошкодованої особи, при цьому різниця ця є більшою, ніж та, що виникала з порівняння дійсного стану зі станом, який існував перед настанням випадку. У цьому випадку пошкодована особа зазнала збитків вже як об’єднана величина втрати існуючого майна та втрати майбутньої неотриманої користі. Такий метод визначення величини збитків називається «диференційним»,бо він спирається на порівнянні дійсного стану майна з гіпотетичною величиною майна пошкодованої особи. Він враховує ефект впливу випадку на все майно пошкодованої особи, а не задовольняється лише його безпосередніми наслідками, як цього вимагає так званий метод «об’єктивного підходу».

Спеціалісти звертають увагу, що конвенційне, тобто умовне, договірне визначення обсягів збитків застосовується у небагатьох галузях (сферах) людської діяльності. Однак там, де це має місце, часто користуються такими квантифікаційними мірами, як: суттєві збитки, значні збитки і великі збитки, межі яких невиразні. Крім цього, також можуть застосовуватися різні критерії оцінок цих збитків. Таким чином, не виникає сумніву, що особливо у міжнародних стосунках і міжнародному праві поняття збитку може трактуватися досить широко.

Принцип повного відшкодування збитків, відповідно до якого відшкодування охоплює не лише «damnumemergens»,а й «lucrum cessans», згідно з положеннями цивільного права, стає обов’язковою вимогою. З економічного цього також вимагає один з основних принципів страхування – принцип повноти, проголошений професором В.К. Райхером та підтримуваний і сьогодні багатьма спеціалістами у галузі страхової теорії. Однак, як виявляється, ця вимога не є абсолютно обов’язковою у сфері діючого права майнового страхування. Справа в тому, що в загальному праві відшкодування не передбачено спеціальних технічно-страхових обмежень при виплаті відшкодування у формі «власної участі» пошкодованої особи, умовної і безумовної франшиз, системи пропорційної відповідальності та системи визначення страхової оцінки і встановлення страхової суми. Ці специфічні інструменти властиві тільки страховим відношенням. З їх допомогою страховик обмежує обсяг страхового відшкодування. Правда, їх застосування часто призводить до таких ситуацій, у яких компенсаційний ефект страхового відшкодування може становити дещо і нижчу величину, ніж при розрахунку звичайного відшкодування, побудованого на підставі існуючих норм загального цивільного права.

Українське цивільне законодавство, зокрема стаття 370 діючого Цивільного Кодексу України, стверджує, що страхова установа при обов’язковому майновому страхуванні зобов’язується до виплати страхового відшкодування за виниклу шкоду: при повній загибелі майна у повній сумі страхового забезпечення, а при частковому пошкодженні –у розмірі відповідної частини страхового забезпечення. Стаття 371 Цивільного Кодексу припускає ширший відпуск від підстави повного відшкодування, декларуючи, що у майновому добровільному страхуванні відшкодування здійснюється у межах обумовленої за договором суми(страхової суми)а коли майно застраховане не в повній вартості –відповідну частину шкоди, якщо інше не передбачене правилами страхування. Ця підстава особливо виразно підкреслена у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування»(ст.9, абзац 15), який стверджує, що при страхуванні майна страхова сума(грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов’язаний провести виплату при настанні страхового випадку) встановлюється у межах вартості майна за цінами і тарифами, що діють на момент укладення договору, якщо інше не обумовлено договором страхування. Відповідно до цього положення визначення статті 371 Цивільного Кодексу України може бути застосоване для визначення збитку лише тоді, коли умова про страхування або загальні умови страхування не передбачає іншого порядку, тобто коли воно діє у замінному порядку –субсидіарно. Однак така вимога, яку пропонує також польське цивільне право, на думку польських спеціалістів, не може і не повинна застосовуватися навіть як допоміжна.

Причинний зв'язок, що повинен існувати між випадком, з яким пов’язана чиясь відповідальність, та завданою шкодою, у контексті страхового права має дещо інше значення, ніж у загальному цивільному праві. Тут він не виконує ролі передумови настання відповідальності, а є лише критерієм визначення меж збитків, які підлягають страховій компенсації і то лише із застереженням, що шкода є визнаною і доведеною. Вона могла виникнути без якогось людського втручання, діяльності чи занедбання, як, наприклад, збитки, завдані громом, пожежею чи бурею (форс-мажорними явищами). Саме тому, аналогічно до того як польські спеціалісти оцінюють власну ситуацію, можна припустити, що і зміст статті 371 Цивільного Кодексу України може відноситися до страхової відповідальності у найбільшій мірі лише так, як цього вимагає правовий принцип «analogie legis» (подібне право).

У страховому праві України економічні наслідки реалізації страхового ризику визначаються на основі критерію причинно-наслідкового зв’язку, але побудованого не на «теорії рівнозначності причин» (causa proxima non remota spektatur),а на підставі теорії»рівнозначного зв’язку».

Це означає, що якщо серед кількох причин даного збитку деякі з них не можуть бути визнаними і безпосередніми для даного збитку-наслідку», то і зв'язок між ними, як і відповідальність за виниклі збитки, не визнається.

У такій ситуації доцільно було б керуватися принципом delegeferenda(з погляду закону, у якому є потреба) з тим, щоб майбутнє правове вирішення страхової угоди визначало предметний склад страхового відшкодування так однозначно, як це передбачено статтею 242 «Об’єкти страхування» Кодексу торговельного мореплавства України. А вказана стаття Кодексу стверджує, що відповідальності страховика підлягає будь-який пов'язаний з мореплавством майновий інтерес, як от: судно, вантаж, фрахт, плата за проїзд, орендна плата, очікуваний від вантажу прибуток і вимоги, що забезпечуються судном, вантажем і фрахтом, заробітна плата, інші види, винагороди, капітана, інших осіб суднового екіпажу, цивільна відповідальність судновласника і перевізника, а також ризик, взятий на себе страховиком(перестрахування). Однак, незважаючи на те, що названий припис морського права не має свого відповідника у нормах діючого страхового права майнового сухопутного страхування , ця підстава може мати загальне застосування, а тоді у страховому праві виникають підстави для визнання причинно-наслідкового зв’язку, побудованого на основі «теорії рівнозначності причин», а не лише на теорії адекватного причинно-наслідкового зв’язку. Підтвердження такій можливості знаходимо у статті 1057»Відповідальність страховика»проекту Цивільного Кодексу України. Згідно з її вимогою страховий заклад в операціях майнового страхування буде зобов’язаним повернути страхувальникові кошти, витрачені ним на проведення заходів, спрямованих на зменшення збитків у застрахованому майні, а також з метою відвернення загрози для уцілілого застрахованого майна. Безумовно, йдеться при цьому лише про цільові затрати, здійсненні страхувальником. Тепер, як відомо, такий порядок визначається на основі взаємної домовленості. Так, стаття 20 пункт 4 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування»постановляє, що страховик зобов’язаний» відшкодовувати втрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору. Отже, за умови застосування вимоги статті 1057 проекту Цивільного Кодексу України у випадках визначення страхового відшкодування такий запис у правилах страхування про компенсацію витрат на рятувальні заходи буде вже зайвим, оскільки згідно з даною статтею подібні затрати загальним цивільним правом будуть визнані нормальним наслідком страхового випадку, а тому увійдуть у поняття обсягу збитку як «ex definition».

Обмеження обсягу відшкодування страхових виплат за збитки, які є безпосередніми наслідками страхових подій, зовсім не зумовлює того, що втрачені користі не є страхувальними у сфері вже діючих відносин по страхуванню майна. Безумовно, майбутні користі, втрачені страхувальником з приводу настання страхових випадків, у більшості випадків не можуть бути віднесені до безпосереднього наслідку даного ризику, тобто до збитку у тому значенні, як його визначає діюче страхове право. Таке вирішення, тобто з’ясування питання про те, чи страхове відшкодування повинно, чи не повинно охоплювати збитки відповідно до принципу «lucrum cessans», найбільш повно як з теоретичного, так і з практичного боку можна пояснити на основі так званої»теорії локалізованого(обмеженого за місцем і об’єктом)збитку». У сфері страхових відносин її вперше застосував професор Вітольд Варкалло. Аналізуючи відносини у сфері страхування майна, він виходив з положення, згідно з яким метою страхового відшкодування є не відшкодування усього збитку, а лише компенсація реально втрачених цінностей. На його думку, відшкодуванню підлягає лише така предметна шкода, яка обмежена переліком та певними параметрами конкретних речей і місцем їх розміщення. Отже, завдяки тому, що шкода є злокалізованою за місцем розташування пошкоджених речей, вона стає очевидною. Відповідно компенсації не підлягають збитки, визначені як втрачена користь, які виникли внаслідок настання страхового випадку. При цьому не йдеться про збитки у розумінні загального цивільного права, коли втрата може стосуватися усього майна пошкодованої особи, його елементів майнового характеру у фізичному та юридичному значенні(в частині активів та пасивів).

Проілюструвати наведену вище казуїстику можна хоч би на прикладі сучасної методики страхування транспортних засобів – «авто-каско». Відшкодування, що виникає на основі цього страхування, як відомо, охоплює лише відшкодування реально існуючої втраченої вартості (рефундації), яка заздалегідь визначена і обмежена страховою сумою та оцінкою застрахованого засобу транспорту. Відшкодування у даному випадку не охоплює втраченої користі, яка б випливала з неможливості тимчасового користування пошкодженим засобом транспорту протягом часу його відновлення. За діючим нині положенням міжнародного права лише у системі страхування цивільної відповідальності «Зелена картка», втрачена у таких випадках користь, вже підлягає обов’язковому відшкодуванню. Тобто у випадку пошкодження автотранспортного засобу його власник має право на відшкодування коштів, затрачених ним на винайм іншого автомобіля. Подібним прикладом страхування втраченої користі є страхування вантажів, при втраті або пошкодженні яких під час транспортування власник отримує вартість, зазначену у фактурах, товарно-транспортних накладних, до яких внесена також маржа прибутку. Також при транспортуванні товарів на умовах СІФ продавець товару отримує право не лише на відшкодування товару, а й на відшкодування прибутку, який став елементом ціни»франко-станція призначення»,бо у цьому випадку майнове право, а не лише сам об’єкт пересилки є предметом страхування і відшкодування. З часу відправлення застрахованого товару прибуток юридично вже стає набутим (заробленим) продавцем товару.

Теорія локалізованого збитку обґрунтовує предметне обмеження страхового відшкодування, тобто обмеження відповідальності страхового закладу. Страхова установа відповідає винятково за певні речі або тільки за окремі складники застрахованого майна. Підстава такого обмеження відповідальності, на думку В. Варкалло, має давню правову традицію. Законодавче підтвердження наведеної тези про те, що страхове відшкодування охоплює лише поточні речові збитки можна знайти також у контексті так званого принципу відшкодування(відшкодування тільки в межах реально завданих збитків). Відповідно до змісту цього принципу страхове відшкодування не може перевищувати обсягу прямого збитку. У зв’язку з цим часто звертається увага на неточність такої правової норми, адже якщо взяти до уваги статтю 9 (абзац 17) Закону України»Про внесення змін до Закону України «Про страхування», то зауважимо, що зміст названої статті такий «Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування. Коли ж страхова сума досягне певної частки вартості застрахованого об’єкта, то максимальне страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по страховій події збитків, якщо інше не передбачено умовами страхування». Ця стаття вводить у господарський обіг два важливі поняття, суттєвих при визначенні вартості відшкодування:»страхова сума»і»вартість застрахованого об’єкта»,а також кількісне співвідношення між ними. Правилом є, що страхова сума ніколи не повинна перевищувати вартості застрахованого об’єкта (страхової оцінки). Страхова сума визнається найвищою межею обсягу страхового відшкодування, що і становить основний результат страхового підстави відшкодування. Якщо ситуація складається інакше, то у тому випадку будемо мати справу із надстрахуванням.

Над страхування навіть якщо і деколи виникне, то усе ж воно не повинне бути підставою для збагачення страхувальника. Таке твердження є стрижнем однієї з головних загальновизнаних підстав страхування, що початково виникла у німецькому праві, отримавши назву «BereicherungsverbotdesVersicherten» (заборона збагатитися страхувальникові). Ця підстава передбачає, що навіть якщо в окремих випадках страхова сума перевищить страхову оцінку, то усе ж найвищою межею відшкодування повинна бути реальна(відновлювальна)вартість застрахованого об’єкта. Застосування такої підстави мало місце у багатьох країнах, де вона вводилася у різні періоди. Так, страхування будівель у новій відновлювальній вартості спочатку було введене у 1929р. у Німеччині, а пізніше – в Австрії. Учасники дискусій з цього питання відзначали тоді як позитивні, так і негативні риси такого страхування –а саме: з одного боку, те, що воно забезпечувало високу ефективність реального відтворення знищеного майна, а з іншого – створювало неконтрольовані можливості генерування власниками застрахованого майна високого суб’єктивного ризику та зловживань з їх боку, що ставало на перешкоді широкому застосуванню цієї концепції страхового захисту на страховому ринку. Навіть тепер німецькі страхувальники отримують право на страхове відшкодування в обсязі відновлювальної вартості тільки у тому випадку, коли вони зобов’язуються протягом трьох років відновити знищену будівлю на тому ж самому місці та придбати знищені речі того ж виду і якості. Замість знищених рухомих речей не обов’язково купувати такі ж самі, страхувальникові досить придбати такі робочі машини і механізми, які будуть виконувати ті ж виробничі завдання, що виконувалися до страхового випадку.

Отже, з проведеного аналізу діючого українського цивільного права та зарубіжного досвіду можна зробити висновок, що прийняття страховиками відповідальності в обсязі відновлювальної вартості застрахованих об’єктів має право на існування і практичне застосування.

Виходячи з аналізу страхових правовідносин та зроблених на його основі висновків, виникає чергове запитання. Тобто, коли стверджуємо, що страхове відшкодування обмежене вартістю об’єкта страхування, то чи також вважаємо, що воно не охоплює майбутніх збитків? Відповіддю на це запитання буде з’ясування порядку, згідно з яким діюче сучасне страхове право визначає страхову вартість(оцінку). Частково її теж знаходимо у статті 250 «Страхова сума» Кодексу торговельного мореплавства України, яка стверджує, що страховою вартістю є «вартість застрахованого інтересу». Аналогічним чином вартість предмета страхування визначає польське законодавство. З цього виникає, як вважає професор Ковалевський, загальне правило, згідно з яким страхове відшкодування (якщо у договорі не визначається інакше) обмежується до звичайної вартості застрахованого майна. У фаховій зарубіжній літературі також повсюдно прийняте положення, що так звана звичайна вартість речі або майна не охоплює втраченої користі. Втрачена користь може бути самостійним об’єктом страхування.

Твердження того, що страхове відшкодування має обмежений характер і охоплює лише збитки у характері «damnum emergens», не може бути аргументом у вирішенні питання про нестрахувальність втраченої користі та інших посередніх втрат. Страховий ринок, який не в змозі забезпечити страховий захист суб’єктам господарювання перед цими видами ризиків, буде вважатися нерозвинутим ринком.

Страхування втраченої користі вже здійснюється і на українському страховому ринку. Можливості такого страхування виникають на підставі положень Кодексу торговельного мореплавства України, а також торговельного законодавства. З точки зору застосування страхової техніки у цьому виді страхових правовідносин можуть прийматися наступні два варіанти вирішення:

1)Розширення стандартного змісту угоди про страхування майна;

2)Укладення окремої угоди про страхування даного виду посередніх збитків(у тому числі і страхування втраченого прибутку).

Прикладом першого вирішення може бути вже згадуване страхування цивільної відповідальності у системі «Зелена картка» тих збитків, яких пошкодований міг зазнати за час простою у своїй діяльності. Дещо більшого поширення набуло друге вирішення. Прикладом цього може бути страхування кредиту (внутрішнього чи експортного) разом із відсотками, які належало заплатити позичальником своєму кредиторові. Згідно з поширеними умовами страхування у випадку неповернення кредиту позичальник втрачає не лише суму позиченого капіталу, а й свій очікуваний прибуток, закладений у відсотки. Таке страхування є можливим лише на підставі окремої чіткої угоди про страхування, оскільки «втрачена користь»у цих випадках виходить на роль окремого предмета страхування. Найтиповішим і завершеним видом страхування втраченої користі є страхування ризику втрати прибутку, який на українському страховому ринку пропонує багато страхових установ у різних варіантах –від лаконічних умов страхування прибутку до обширного визначення фінансових збитків, пов’язаних з простоюванням виробництва. Зокрема, НАСК «Оранта» пропонує Правила добровільного страхування ризику втрати прибутку, затверджені 14жовтня 1997р. У протилежності до умов страхування НАСК «Оранта» акціонерна страхова компанія «Зручність» пропонує більш розширене трактування цього виду страхування – Правила страхування фінансових ризиків (страхування на випадок фінансових збитків страхувальника, пов’язаних з непередбаченим простоєм виробництва внаслідок поломки обладнання, виробничих машин, агрегатів, автотранспорту, раптово незапланованого, без попередження, відключення енергопостачання та водопостачання тощо). Виходячи з визначення страхування, закладеного у Законі України»Про внесення змін до Закону України «Про страхування» Об’єкт страхування повинен визначатися ширше –на рівні майнових інтересів, подібно як його тепер ідентифікують російські дослідники: об’єктом страхування є майнові інтереси, пов’язані з зупиненням або перервою виробничого процесу.


Висновки

Передумовою виникнення страхових відносин є наявність страхового інтересу. Існує думка, що інтерес –це обумовлена суспільним характером потреба користуватися конкретним соціальним благом. Але, очікувані блага з причини настання несприятливого випадку можуть бути втрачені, внаслідок чого проблема залишиться незадоволеною, а інтерес суб’єкта виявиться незабезпеченим.

Страховий інтерес формується під впливом усвідомлення суб’єктом можливості зазнати у майбутньому збитку, бо, як стверджував французький страховий теоретик Людвік Бланк, збиток – це інтерес скоректований на коефіцієнт часу. Завчасне відчуття суб’єктом майбутнього збитку визначається його сприйняттям імовірності настання ризику. Таким чином, ризик і страховий інтерес, пов’язані збитком, є головними елементами кожного страхового процесу.

У цивільному, господарському праві проводиться розмежування між шкодою, вчиненою на майні, і шкодою, вчиненою на особі. Поняття шкоди на майні стосується втрат, які виникають у зв’язку з складовими пошкодованого майна (безпосередньо), але не мають зв’язку з особою його власника. У протилежність цьому поняття збитку на особі стосується безпосередньо особи, яка зазнала втрати.

З позиції міжнародного права майнову шкоду становить різниця між дійсним станом майна пошкодованої особи, та станом, який би настав, якби не наступив випадок. Тобто, враховується втрата майбутньої користі.


Список використаної літератури

1)Закон України»Про господарські товариства»від 19.09.91.р. №1576-12;

2)Закон України»Про внесення змін до Закону України»Про оподаткування прибутку підприємств»від 22.05.1997р.№283/97ВР, зі змінами та доповненнями;

3) Закон України"Про внесення змін до Закону України»Про страхування»від 04.10.2001р.№2745-3

4)»Про порядок впровадження діяльності страховими посередниками»–Постанова КМУ №1523 від 18.12.1996р;

5)»Про впорядкування діяльності страхових брокерів»- Постанова КМУ №747 від 29.04.1999р;

6)»Програма розвитку страхового ринку України на 2001-2004роки»- Постанова КМУ№98 від 02.02.2001р;

7)Александрова М.М. Страхування: Навчально-метод.посібник. –Київ, 2002р;

8)Базилевич В.Д., Базилевич К.С.Страхова справа –Київ, 1997р;

9) Біленчук Д.П., Біленчук П.Д., Залетів О.М., Клименко Н.І. Страхове право України. Підручник для вищих навчальних закладів. За редакцією професора П.Д.Біленчука і президента Ліги страхових організацій України О.Ф.Філонюка. –Київ, 1999р;

10)Внукова Н.М.Практикум зі страхування. Випуск 1. –Київ, 1998р;

11) Кащенко О.Л., Борисова В.А. Соціально-економічні основи страхування: Навч.посіб. –Суми, 1999р;

12) Клапків М.С. Теорії оптимального фінансування антиризикової діяльності//Фінанси України -1998р;

13)Ротова Т.А., Руденко Л.С. Страхування: Навч.посіб. –Київ, 2001р;

14) Ротова Т.А.Методичний інструментарій управління фінансовими ризиками//Фінанси України -2002р;

15)Ткаченко Н.В. Страхування. Практикум: Навч.посіб. –Київ, 2007р;

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий