Смекни!
smekni.com

Жанрова система документальної літератури (стр. 3 из 4)

Українська мемуаристика тут накопичила багатий творчий досвід. Мемуарною класикою стали романи В. Сосюри “Третя Рота”, Т. Масенка “Роман пам'яті”. Яскравими зразками мемуарної повісті треба вважати “Зачаровану Десну” О.Довженка, дилогію “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” М.Стельмаха, “Борозною віку” І. Ле, нові твори В. Дрозда “Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок”, Р.Іваничука “Дороги вольні і невольні”, І. Жиленко “Homo feriens”. Типовими зразками мемуарних оповідань є твори Н.Суровцевої про Колиму.

І ще один, без сумнівів, мемуарний жанр, про який дослідники намагаються не згадувати. Це - літературний некролог. На сторінках літературних періодичних видань досить часто можна помітити зразки цього жанру, що є специфічним виразом поваги до пам'яті людини, чиє життя та діяльність варта для наслідування нащадків. Прикладом некрологів є спогади про Олеся Гончара М.Жулинського, І.Драча, Ю.Мушкетика та ін., вміщені в “Літературній Україні” одразу після звістки про смерть видатного національного письменника. Нарешті, слід згадати й новий жанр мемуарної літератури, що зароджується буквально на наших очах. Це -автокоментар. Специфіка його полягає в тому, що мемуарист коментує власні листи, написані раніше з позицій нового часу. Так Ірина Жиленко в спогадах “Homo feriens” коментує майже тисячу листів, написаних у 60-і роки, до свого чоловіка, що служив у армії. Аналогічний прийом використав і її чоловік, Володимир Дрозд, у творі “Ми зустрічалися на сонці очима”.

Художня біографія більш схильна до використання готових жанрових форм, запозичених з епосу. Це передусім роман, повість, рідше - оповідання чи новела.

Відомо, що роман- це великий епічний твір, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв’язку із суспільним розвитком. Його жанровими ознаками є розгалуженість фабульних ліній сюжету, докладне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються у суспільних взаєминах і побуті, наодинці з собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різні види організації мови - монологи, діалоги, полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. Специфіка біографічного роману полягає в тому, головним героєм його є реальна історична особа, а події та факти носять яскраво виражений документальний характер, що не виключає авторський вимисел і домисел.

Український біографічний роман зароджується на рубежі 20 - 30-х років минулого століття (В.Поліщук - “Григорій Сковорода”, В.Петров - “Романи Куліша”). Класичними зразками жанру стали романи про Т.Шевченка “Тарасові шляхи” О.Іваненко, “Син волі” Вас. Шевчука. Останнім часом з’явилися біографічні романи М.Красуцького “Довга дорога вночі” (про М.Годованця), Р.Іваничука “Саксаул у пісках” (про І.Вагилевича).

Повість належить до середньої жанрової форми. Найчастіше говорять, що вона посідає проміжне становище між романом і оповіданням, відзначають нечіткість і розмитість її жанрових меж. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності носять переважно кількісні, а не якісні параметри. Типова “чиста” форма повісті - це твір біографічного характеру. Специфічні риси, що дають можливість віднести повість до художньої біографії, ті ж, що й стосуються біографічного роману, але з урахуванням того, що твір цей менший за обсягом, а отже в ньому менше сюжетних ліній (найчастіше - одна), героїв.

Витоки біографічної повісті є більш давніми, ніж роману. Біографічна повість “Олександрія”, “Повість про Бову-Королевича”, “Повість про премудрого Акіра” переважала в давній українській літературі (ХІІІ - ХVІ ст.).

У ХХ столітті до цього жанру зверталися Л.Смілянський (“Михайло Коцюбинський”), І.Пільчук (“Дуби шумлять” - про Панаса Мирного), П.Загребельний (“Кларнети ніжності” - про Павла Тичину). Останнім часом вийшли біографічні повісті В.Стадниченка, В.Дрозда, І.Стебуна.

Оповідання- невеликий за розміром твір. “Обсяг життя”, який може вміститись в нього, практично необмежений, але найбільш традиційні оповідання тяжіють до зображення, в основу якого покладений певний випадок із життя. Звідси випливають специфічні риси жанру, такі як однопроблемність, “одночуттєвість” душевного настрою, одна конфліктна ситуація, перевага сюжетного начала над фабульним. Всі ці риси, а також орієнтація на достовірність, істинність зображення подій із життя реального героя, є специфічними ознаками біографічного оповідання, яскравими зразками якого стали твори Б.Грінченка та М.Загірної “Григорій Квітка”, “Шевченків “Кобзар” на селі”, “Іван Котляревський”, “Оповідання про Євгена Гребінку”. У тридцяті роки ряд оповідань, героями яких є відомі митці, написала В.Чередниченко (“Історія одного вірша” - про Лермонтова, “Останній лист” - про Тесленка, “У картезіанському монастирі” - про Шопена та Жорж Санд). На початку 60-х років художня Шевченкіана поповнилась трьома збірниками оповідань про Шевченка, авторами яких є відомі прозаїки П.Байдебура, Я.Баш, П.Гуріненко, О.Десняк, Ю.Збанацький, В.Козаченко, І.Ле, П.Панч, Н.Рибак, С.Скляренко, В.Собко, Ю.Яновський та ін.

Близьким до оповідання є жанр біографічної новели. Характерними ознаками його є певна парадоксальність, іноді присутній сатиричний чи комічний пафос, часом з драматичним чи трагічним відтінком. Сюжет новели розвивається стрімко, кінцівка є непередбачуваною. В українській художній біографії цей жанр з’являється порівняно нещодавно. Прикладом може бути твір “Диявол не спить” Ю.Мушкетика.

Публіцистика також має розгалужену систему жанрів, парадигму якої складають промова, стаття, нарис, есе, рецензія, передмова, післямова, телевізійний або радіовиступи.

Важливе місце посідає промова, що як жанрова форма виникла ще в Стародавній Греції та Римі. Класикою жанру стали публічні виступи Демосфена, Есхіла, Цицерона, Квінтеліана та ін. Українська публіцистика розпочалася з доби Київської Русі (Ілларіон, Кирило Туровський, Даниїл Заточник). У ХХ столітті авторами яскравих промов були письменники О.Довженко, М.Бажан, М.Рильський, пізніше О.Гончар, Л.Костенко, В.Яворівськийй, І.Драч.

Жанр промови нерозривно поєднаний з ораторським мистецтвом. Автор, для того, щоб довести до слухачів власну точку зору, мусить професійно володіти словом, майстерно використовувати інтонацію, експресію, швидко реагувати на настрій аудиторії.

Стаття призначена для аналізу, оцінювання ситуації в суспільстві, науці чи мистецтві, прогнозування певних тенденцій розвитку. Це невелика за обсягом жанрова форма публіцистики. Друкуються статті переважно в періодиці, хоча досить часто автори видають збірники статей та інших жанрів. Прикладом можуть бути “Духовний меч” І.Драча, “Заявляю себе культурою…” М.Жулинського, “Блудні сини України” Є.Сверстюка, “Спрага” І.Дзюби.

До інформаційних жанрів публіцистики, що мають яскраво виражену документальну основу, належить інтерв’ю. Специфіка цього жанру виявляє себе в тому, що певна подія або явище (іноді просто факт), їхнє громадське звучання. Через інформацію, яку дає кореспонденту герой інтерв’ю, що має певні знання в галузі, яку він репрезентує. Прикладом жанру є розмова відомого літературознавця Анатолія Погрібного з Олесем Гончаром “Поглиблювати в собі почуття синівське”.

Нарис- також є малим документальним жанром, у якому відтворюються сучасні події чи зображуються люди, котрих автор знав особисто. Головна думка, ідея, тенденція, соціальна проблема подаються відверто, оголено. Жанр цей виник в Англії ще в ХVІІІ столітті. В Україні він з’являється лише через сто років (І.Нечуй-Левицький - “На Дніпрі”, Панас Мирний - “Подоріжжя од Полтави до Гадячого”).

У новітній українській літературі нариси писали В.Дрозд, І.Драч, О.Гончар.

Нарисову форму в західному літературознавстві часто ототожнюють із жанром есе, хоча насправді це різні жанри. Есе з’явився в літературі у Франції в 1580 році, коли Монтень написав працю “Essai”, що можна перекласти як досліди. Визначальними рисами есе є невеличкий обсяг, конкретність теми, вільна композиція і вільний виклад матеріалу, де головну роль відіграють асоціативні зв’язки. На Заході помітні публіцистичні твори в цьому жанрі залишили Б.Шоу, Дж.Голсуорсі, А.Франс, Р.Роллан, Т.Манн, Ж.-П.Сартр, А.Камю, А.Моруа. Серед вітчизняних авторів слід назвати Ю.Смолича, О.Гончара, І.Муратова, Д.Павличка, І.Драча, П.Загребельного.

Передмова та післямова є близькими жанровими формами, що також мають документальне підґрунтя. Обидва ці жанри в Україні зародилися в середньовіччі й пов’язані з початком книгодрукування (Герасим Смотрицький, І.Федоров). Серед певних усталених жанрових характеристик слід назвати біографічні свідчення про автора, відомості про історію праці над твором (творами), яким передує передмова чи після яких розміщена післямова. Окрім того, автор передмови (післямови) намагається розкрити проблематику творчості та її роль у розвитку літератури. Авторами цікавих зразків цього жанру в новітній літературі є Микола Жулинський, Іван Драч, Борис Олійник.