Отже, суть у тому, щоб на роботу ходити в «святковому костюмі», щоб бути «щедро усміхненим» лише раз на рік, уздрівши солодкі грона винограду.
Продовжимо цитату: «Вже серпень торкнувся землі. Напоєне за день сонцем повітря охолоджується тільки під ранок. Тоді появляється роса». І без будь-якого зв'язку з цим текстом автор твердить: «Бригадир, на перший погляд, такий суворий. А поговоріть з ним, підберіть потрібний ключ в розмові – не наслухаєтесь, та все про виноград, про агротехніку». І далі – агротехніка.
Людина, про яку може й пісню скласти можна, зображена потворно; загублено важливу тему; бур'янослів'я підмінило собою таке необхідне в художній, нарисовій творчості словоцвіття.
Скільки людей і подій – стільки і форм розкриття теми. Кожна хороша, з кожною можна погодитись, крім такої, яка не розкрита, яка не викликає думок і не хвилює читача. Нудота в кореспонденції – вбивча річ. У нарисі – блюзнірство. Вникніть, скажімо, в такі рядки: «…Василь «а велосипеді зустрічає схід сонця. Не може не зупинитися, не полюбуватися зазеленілими полями. Ось як хвилюється пшениця, правду кажуть – море. А там, де ще поки чорніє земля, позначились квадрати кукурудзи, далі – картопля, чіткими смужками виділяються вже прорвані буряки. Так, благодатний труд землероба. Недарма він обрав чудесну професію сільського механізатора. Давати рідній країні хліб, цукор, молоко, м'ясо – найпочесніша справа. І в цій справі він грає, мабуть, першу скрипку. Адже в рішеннях березневого Пленуму ЦК КПРС прямо сказано, що механізатор – центральна фігура на селі. Тим більш такий механізатор, як Василь. Він оре, сіє, доглядає за посівами, збирає врожай…
Багато турбот було в механізатора Лиховида цієї нелегкої весни. Не менше їх і зараз, у гарячу пору обробітку посівів. Ім'я його – землероба, агітатора і комуніста, сина великої колгоспної родини – з повагою вимовляють на селі. Адже він віддає людям, праці на землі і руки, і серце, і думки».
Так написаний весь нарис «Щастя людини» '. А де ж воно, оте щастя? – спитає читач. У чому воно? Може в тому, щоб віддати «людям, праці на землі і руки, і серце, і думки»? Але як віддати? І навіщо? Данко віддав людям своє серце. Так це – алегорія. А тут?
Не показано в нарисі щастя. Отже, не розкрито й теми. Є пустий набір слів. Нема навіть інформації. Правда, на початку автор ретельно розповів біографію героя, але ж газета – не біографічна довідка.
Кожен нарис повинен бути сторінкою загального, створюваного всією нашою пресою літопису комунізму. А тому нарисовець має писати не одноденки, не безтемні і безконфліктні на півстатті під рубрикою «нарис», а дбайливо виписувати рисочки нашого життя, які б у поєднанні із сотнями і тисячами таких рисочок відбивали б красу нашого часу, велич звершень радянського народу.
Тема нарису – це обов'язково запитання або відповідь на запитання. Як, завдяки чому відбулася подія чи кілька подій? Які їх закономірності? Тема нарису – завжди пропагандистська, заклична, націлююча. Нарис аморфний, споглядальний, який нічого не відкриває ні уму, ні серцю – читачу не потрібен. Нарис – це запрошення до розмови, це форма літературного твору, в якому через долі й характери людей автор порушує якусь значну проблему партійного, господарського чи культурного будівництва. Тема нарису – це не добірка фактів, а чітко виражена стрижнева думка, передбачена всім ходом оповіді настільки, що читач доходить до неї мимоволі і «далі йде самостійно».
Слід зауважити, що нарис, як художній жанр, повинен формувати громадську думку, бути виразником передових ідеалів, у ньому не місце сухому протоколізму і примітивізму. Це жанр і чітких логічних узагальнень, і емоційної напруги, і високої партійної публіцистики. А це досягається завдяки тенденційності поглядів автора. «Немає упередженої ідеї (не в розумінні пригинання живих осіб вимагаємо ми упередженої ідеї, а в розумінні загальних намірів твору) – немає і животворного духу, – писав Салтиков-Щедрін. – Розрізненість, випадковість, в'ялість – ось характеристичні якості творів, що відкидають так звану тенденційність, і не викупляються ці недоліки ніякими подробицями». «Тенденція, – вказував Ф. Енгельс, – повинна сама по собі випливати з положення і дії без того, щоб на це особливо вказувалось».
Тема, проблематика, ідея, партійність – це ті хребці нарису, без врахування яких стираються геть і прекрасний задум, і цікаві факти, і тонкі спостереження.
Оскільки нарис за своїм ідейним і художнім навантаженням займає в газеті одне з центральних місць, він має бути насичений динамізмом, дією, йому категорично протипоказані рафіновані повтори на зразок: «один добрий вчинок плюс ще один – буде два, два добрі вчинки і до них ще один – буде три, три…» і в тому ж дусі до підпису автора. Вибір теми нарису – складний творчий процес. Вмілий підхід до неї – мистецтво. Вдале вирішення її – перемога.
2. Трансформування факту
Ми вже говорили про добір нарисових фактів, їх активне і пасивне використання. Але розмова вийшла б неповною, коли б ми не спинились на трансформуванні факту – найбільш складному завданні нарисовця. Звичайно, в межах невеличкої розвідки розглянути це питання всебічно неможливо, однак деякі тези варто сформулювати. Тим, хто хоче поглибити свої знання, слід звернутись, передусім, до підшивок редагованого Максимом Горьким журналу «Наши достижения», праць таких відомих нарисовців, як Маріетта Шагінян, Борис Агапов, Костянтин Паустовський, Борис Полевой, Всеволод Лебедев, Володимир Канторович та багатьох інших.
В редакційній статті журналу «Наши достижения», що підводила підсумки дискусії про факт і домисел в нарисі (1936 рік), О.М. Горький писав: «Редакція повністю заперечує погляд на нарис, як на просту фотографію. Редакція вважає, що… фотографічний нарис, який становить, між іншим, одне з перетворень натуралізму, залишається найбільшою небезпекою в нарисовій літературі». Проте ще й досі ведеться немало суперечок про домисел і вимисел в нарисі, про ймовірність певних відхилень від документальності заради яскравішого і виразнішого викладу.
Які ж існують форми «обробки» факту, як ними користуватись?
На ці питання цікаві відповіді дала анкета, проведена у свій час серед нарисовців журналом «Наши достижения». На анкету відповіли літератори трьох поколінь, в тому числі Михайло Пришвін, Всеволод Лебедев, Лев Нікулін, Микола Зарудін, Михайло Лоскутов та інші. Ось перелік «вільностей пера» нарисовців того часу:
«Автор відбирає з усієї сукупності своїх спостережень ті, які він вважає типовими і значними;
Автор підсилює, підкреслює одні риси героя в його портреті за рахунок інших;
Автор доповнює риси однієї реально існуючої людини рисами іншої, запозичує ситуації з життя, але розгортає сюжет в середовищі інших, хоча б також існуючих в житті персонажів; звичайно, в цих випадках герої виступають під вигаданими іменами;
Автор зсуває події в часі (певна річ, не порушуючи меж епохи), переносить їх іноді з однієї місцевості в іншу;
Автор «догадується» про думки і переживання своїх героїв;
Автор вводить в середовище реальних людей вигаданий персонаж, частіше за все свого «ліричного героя»;
Автор включає до тексту нарису, наприклад в опис подорожі, вставні новели-оповідання з вигаданими героями і т. ін.
Треба визнати, що всі ці прийоми входять і понині до арсеналу нарисовця».
Спробуємо переглянути відповіді цієї анкети стосовно до окремих нарисів, вміщених у газетах за останні роки.
Тему нарису заточувальника Херсонського електромашзаводу Юрія Рябцева «Петро Петрович», надрукованого в обласній газеті «Наддніпрянська правда», можна викласти досить коротко: проводи на пенсію робітника заводу Петра Петровича Ашеулова.
Портретна характеристика героя скупа. Рябцев не вдається до Шптампованих-перештампованих описів «неспокійного блиску» очей, «живинки в погляді» тощо, він просто змальовує картинку: Петро Петрович іде цехом і, вітаючись з товаришами по праці, «подає свою засмаглу жилаву руку. Рука суха, гаряча. Стискання чіпке, ніби в клішні бере». І все. Короткий портретний штрих. Але перед нами постає сильна людина, в якої не тільки рука «ніби в клішні бере», а й твердий, вольовий характер. Та коли виробничники проводжали Петра Петровича на заслужений відпочинок, «…здавалося, навіть стіни аплодували тієї миті. Ніби буря ввірвалася в цех, кожної секунди наростаючи». Петро Петрович «…підняв тремтячу руку (лише тепер вона затремтіла), сухо кашлянув і, ледь схиливши сиву голову, тихо промовив: «Любі…».
Ще один портретний штрих. В розчуленого Петра Петровича по щоках, «…на яких життя наклало глибокі борозни, текли сльози. Схрестивши над головою руки, він посилав присутнім своє рукостискання і усміхався».
Все тут, у цих коротких рядках. І щирі почуття любові товаришів до ветерана праці, і його розчуленість, і радісні сльози. Коротко, нічого зайвого, а уявлення повне.
Потім Юрій Рябцев подає інші характерні деталі. Для цього він зсуває події в часі, повертається до юності героя. Ашеулов – солдат революції. Він щойно роздобув гвинтівку, знаючи на кого її слід спрямувати.
– Сільські хлопці з заздрістю і побоюванням ходили навколо Петра, і кожному хотілося помацати гвинтівку руками. А один, довгов'язий, син куркуля – із злістю видавив: «Та вона в нього й не стріляє… Патронів же в Червоної Армії немає».
Петро розлючено шарпонув гвинтівку з плеча, крикнув:
– Ану стань до стінки! Я покажу тобі, є в Червоної Армії патрони чи немає.
Довгов'язий позеленів зі страху…»