У 1984 році з’явилася найвагоміша за змістом книга про Григорія Сковороду – колективне художньо-філософське та історично-публіцистичне дослідження, що було здійснено І.Драчем, С.Кримським та М.Поповичем. Це найзначніша спроба осягнути феномен українського мислителя у широкому соціально-історичному контексті, з’ясувати глибинну суть цього культурного явища. У дослідженні на багатому фактичному матеріалі простежується життєвий і творчий шлях Сковороди, розкривається процес формування його світогляду. Автори використали архівні джерела, документи, численні історичні матеріали, мемуари, твори художньої літератури, що сприяло створенню цілісного, повнокровного образу, об’єктивності та неупередженості його трактування. Твір цілеспрямовано протиставляється тим інтерпретаціям образу Сковороди, в яких творчість митця зумисне відривається від історичних умов, національного ґрунту, тенденцій розвитку світового гуманізму. У дослідженні поєднано художній виклад та літературознавчий аналіз. Автори намагаються вмотивувати процес формування світогляду мислителя, його філософські принципи тогочасною соціальною дійсністю, культурно-історичним контекстом доби, прагнуть знайти джерела його життєвих і творчих настанов. Широке й повноцінне тлумачення спадщини Сковороди сприяє створенню цілісного образу філософа, музиканта, поета, педагога – надзвичайної людини у всій її багатогранності. У дослідженні значну увагу приділено проясненню термінологічної, етично-естетичної системи понять, на основі якої побудовані літературно-філософські твори Сковороди, зокрема “Сад божественних пісень”. Автори вважають це необхідним, адже “на думку Сковороди, картини і поетичні фігури, стаючи емблемами і символами, розкривають нам дійсність у нових, власне людських аспектах буття. Саме тому їм і належить велика роль у пізнанні таємниці життя і смерті”[8,30]. Ґрунтовний аналіз поезії, байок, епістолярної спадщини митця розкриває цікаві й своєрідні риси його характеру .
Дослідження “Григорій Сковорода” стоїть на межі науки й художньої літератури, що спричинило його специфічні “композиційно-стильові особливості”[21,29]. Книга складається з тринадцяти розділів, котрі в хронологічному порядку “відбивають життя і творчу діяльність українського мислителя на загальному тлі соціального розвитку тодішнього суспільства[13,53]. Так, у першому розділі – “Зерно” – розповідається про дитячі роки Григорія Сковороди, у наступних розділах - “Палаюче серце” ,”Театр життя” – мова йдеться про його навчання у Києво-Могилянській академії, спів у придворній капелі в Петербурзі .
Серед трьох авторів дослідження заслуга у розробці художнього його елементу належить, насамперед, І.Драчу. Він поставив собі за мету побачити й зрозуміти цей феномен української культури, яким є Григорій Сковорода, не в якості самодостатнього, вирваного з історичних реалій явища, а в усій багатогранності його зв’язків з тогочасною дійсністю, розвитком історико-філософської науки, етичними й естетичними настановами, що панували в суспільстві. У той самий час відтворення історичного фону не набуває ознак белетризації, а виступає передумовою появи Сковороди, як “зумовленого часом та культурним розвитком нації конкретного прояву національного духу”[21,30].
Значну частину дослідження І.Драч приділив питанню патріотизму Сковороди, в якому духовне здоров’я народу та його вільний культурний самовияв збігається із загальногуманістичними потребами світу. “Декому Сковорода здавався людиною, байдужою до національного життя і національних прагнень. Посилались на його книжну мову, на індиферентність до української старовини. Та патріотизм Сковороди – це передусім не вірність звичаям і навіть не потяг до землі, на якій він виріс, хоча останнє почуття і змусило його назвати Гетьманщину – “Малоросію” своєю матір’ю. Сковорода любить рідний край по-своєму. В його патріотизмі безмежна синівська відданість невіддільна від гостро критичного ставлення до минувшини і сучасності. Йому чужа національна пиха, але він не може жити довго поза межами батьківщини, а на рідній землі йому достатньо свитини під голову – його домівкою стала вся Україна”[8,110]. Як бачимо, автор намагається спростувати офіційну фальш, заідеологізоване тлумачення постаті мислителя в радянському літературознавстві. Дослідження пройняте шанобливим, відповідальним ставленням до української історії та культури. Це було повноцінне “особистісне сприймання історії” , що стало основою створення цілісного літературного портрета Григорія Сковороди [21,31].
Аналіз художніх творів 70-80-х років дає змогу говорити про актуалізацію образу Сковороди в літературі досліджуваного періоду, що було проявом активного розвитку історико-біографічної прози. У цей час з’явилися нові наукові розвідки й дослідження, були створені повісті й романи, у центрі яких – постать українського мислителя. На фоні значної кількості популяризаторських творів ювілейного характеру яскраво виділяються насамперед художній життєпис “Григорій Сковорода” І.Пільгука та колективне дослідження І.Драча, С.Кримського і М.Поповича . Ці твори були кроком уперед в освоєнні образу мислителя, відзначалися новизною авторської інтерпретації,що свідчило про поступове подолання в літературі тенденцій до меморіалізації образу Сковороди.
Розділ ІІІ. Поетичний портрет Григорія Савича Сковороди.
Увага до постаті Григорія Савича Сковороди в українській літературі ХХст. зумовлена усвідомленою потребою культурного самопізнання й національно-духовної самоідентифікації. Письменники прагнули по-новому поглянути на життя й творчість видатного просвітителя. У сімдесятих роках – періоді духовної-інтелектуальної стагнації суспільства – образ Сковороди набуває особливого значення як “символ непокореної духовної міці народу”, що виступає протилежністю морально-етичній деградації суспільства [21,35]. Мислитель стає близьким, життєво необхідним у цю епоху ще й завдяки гуманістичній спрямованості його ідей, адже й у літературі в цей час у центрі уваги стоїть людина: “Людинознавство – нерв кожного літературного твору. Людина в поезії висвітлюється в морально-психологічних аспектах, актуальних саме для цього часу”[17,12].
Актуалізація образу Сковороди відбувалася в загальному контексті звернення поетів до культурних надбань українського народу, що було характерною рисою вітчизняної літератури кінця ХХ ст., на яку звертали увагу дослідники. Так, М.Славинський зазначав: “Пам’ять...Це слово в поезії вісімдесятих – серед найсвященніших слів, які знає людство” . На порозі нового тисячоліття виникла нагальна потреба збагнути, освоїти скарби культури нашого народу – “прамову сонця, вітру, струмка”, сягнути найглибшого свого коріння, зберегти все “духовно вартісне, спроможне працювати на сьогодення й майбуття”[24,119]. У поемах, циклах, окремих віршах діють реальні історичні особи, осмислюються достеменні події, факти, подробиці. Дійсно, мистецтво, а особливо поезію цього періоду не можна уявити без постійних звертань до історії культури, без її нового, глибинного, сучасного прочитання. З одного боку, це було свідченням життєвості того, що створили попередні покоління, а з іншого – умовою плідного розвитку тогочасної художньої думки. Українська лірика потребувала освоєння духовних скарбів свого народу для поглиблення філософського виміру творів, примноження їх образного арсеналу.
У цьому культурно-історичному контексті звернення до образу Григорія Сковороди, що як ніхто з інших митців лишався символом, оберегом духовної незалежності, ставало алегорією “розмови про свободу і правду”[21,35]. По-різному використовувався й трактувався цей образ, але він незмінно викликав посилений інтерес в умовах втрати етичних орієнтирів. У багатьох поетичних творах образ Сковороди розкривається під різним кутом зору, з наголошенням на різних рисах характеру мислителя, поета, гуманіста, який віддалений від автора століттями, але обов’язково світоглядно близький йому в чомусь. У сімдесяті роки поетична сковородіана збагачується як кількісно, так і якісно, з’являються нові її жанри: поетичні цикли (В.Підпалий “Григорій Сковорода”, А.Малишко твори зі збірки “Рута”, В.Коломієць “Мандри Григорія Сковороди”), ліро-епічні поеми (В.Бондар “Сковорода у Бабаях”, Ф.Малицький “Мудрець із Чорнух”). Такі майстри художнього слова як Д.Павличко, І.Драч, В.Підпалий та деякі інші здійснили вдалі спроби висвітлення непересічної постаті українського мислителя на широкому “соціально-історичному тлі, у дзеркалі власних суджень про життя”[22,66].
Але поряд із творами високої художньої вартості ми доволі часто стикаємося із номінативним використанням відомих імен, при якому історико-культурний ареол слави, що їх оточує, і є “єдиним світлом і пафосом вірша”[27,135]. А це вже стоїть на межі експлуатації чужої слави. Бо самого емоційного враження, позбавленого концептуального ставлення, самого захоплення в якості змісту й ідейного стрижня твору ще не досить для народження високохудожньої поезії. Вільний поетичний переказ усім відомих картин, символічне оперування, гра славнозвісними іменами без жодних зіставлень, переосмислень, аналізу абсолютно нічого не дає читачеві, окрім, можливо, свідчення того, що автор є освіченою людиною або принаймні обізнаною із найбільш відомими у світі історичними постатями. У такому випадку ідея твору зводиться безпосередньо до його теми. Досить часто у поезіях такого плану , а особливо тих, що належать літераторам-початківцям, ігнорується або спотворюється властивий першовзіцеві зміст. Образ використовується настільки довільно, що від нього може залишитися сама тільки назва. Це свідчення тенденції до орнаментування твору, використання відомих, прославлених іншими митцями образів у якості прикрас. Тут образ стає не пафосом твору, а яскравою деталлю, жодним чином не пов’язаною з ідейно-тематичним його звучанням.