Смекни!
smekni.com

Образ України у творчості Тараса Шевченка (стр. 2 из 7)

Але разом з тим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний в енергiї викривання «власного» панства, псевдопатрiотизму, рабства, лакейства, сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй героїчної боротьби предкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалi. І тут у ньго є моменти глибокого внутрiшньго спорiднення з поетами i дiячами нацiональних вiдроджень ряду iнших народiв Росiйської iмперiї, як - от Хачатур Абовян, Мiкаел Налбандян, Майронiс, Коста Хетагуров, Ф.Богушевич, М.Богданович, Янка Купала, Якуб Колас, О.Туманян, А.Церетелi, І.Чавчавадзе, Г.Тукай; з просвiтителями багатьох народiв Росiйської iмперiї (татарин Каюм Насирi, башкир Акмулла, а пiзнiше Мажит Гафурi; казахи Абай Кунанбаєв, Ібрай Алтинсарин, Чокан Валiханов; татджик Ахмад Донiш, а пiзнiше Садриддiн Айнi; узбеки Мукiмi, Завкi, Фуркат; каракалпак Бердах, якут А.Кулаковський та iн.)

Для Шевченка, в його поезiї, було нiби двi України: Україна як неминуща основа i Україна як iсторичний момент. Україна-мати i Україна блудна. Україна непорочна i Україна розбещена. Україна лицарiв i Україна рабiв. Цю другу, iсторично спотворену i iсторично минущу Україну вiн бичував i проклинав заради першої - України матiрної, України неминущої. Синiв - заради матерi. Образ України - неньки-це найсвiтлiший i водночас найдраматичнiший образ у творчостi Тарса Шевченка, найбiльший дiамант у його поетичнiй коронi.

Наше завдання з'ясувати, якi передумови виникнення i походження образу України, який його розвиток у творчостi великого Кобзаря. Виявити за допомогою яких поетичних засобiв твориться образ України. Розглянути творчiсть Т.Шевченка як своєрiдну спадщину поета-патрiота.

Роздiл I

Україна як iсторичний момент у творчостi Кобзаря

Образ України у творчiй спадщинi Кобзаря своєрiдний i багатогранний. Тарас Шевченко одним iз перших вводить в українську поезiю образ України, як об'єкт глибокого лiричного переживання.

Перше видання творiв Тараса Шевченка- невеличка книжечка пiд назвою «Кобзар», яка з'явилася коштом Петра Мартоса у Петербурзi. Надруковано в нiй 8 поезiй: «Думи мої, думи мої, лихо менi з вами…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо менi чорнi брови, нащо карi очi», «До Основ'яненка», «Іван Пiдкова», «Тарасова нiч». Небагато, а все ж таки як багато! Важко знайти другу книжечку в свiтi, щоб для долi народу мала таке велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось таке несподiване, нове, щось так глибоко з душi народу добуте, що годi було опертися його силi. «Кобзар» сонних будив, збитих iз народного шляху на праву дорогу навертав, старим грiшникам приспану совiсть розбурхував, єрихонською трубою гримiв.

Дiйсно, крiпко лягають на душу народу твори Шевченка, а волосся на головi ще й нинi пiднiмається, нам i ворогам нашим. Ворогам - на думку, що вони з Україною робили, нам - через те, що ми так багато не зробили з того, що робити велiв Кобзар.

Придивимося до цього першого «Кобзаря»ближче.

Думи мої, думи мої,

Лихо менi з вами!3

Це неначе лiтературне кредо молодого поета. Тут маємо i генезу його лiтературної працi, тут бачимо його цiль i високе завдання. Йому байдуже, як чужинцi поставляться до його творiв, вiн спiває для своїх. Поет уважав свої вiршi як дарунок рiдного краю.

В Україну iдiть, дiти!

В нашу Україну…

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу./51/

А до України звертається:

Привiтай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх дiток нерозумних,

Як свою дитину. /51/

В «Кобзарi» ми зустрiчаємо першi iсторично-патрiотичнi твори Шевченка. Це «Іван Пiдкова»i «До Основ'яненка».

В них, за словами Єфремова, «поет платить ще велику подать художньому романтизму та оспiвуванню минулого України пiд впливом загального напряму в тодiшньому письменствi та специфiчних обставин українського життя тих часiв».4 Це яскравi, колоритнi малюнки з української iсторii, з яких чутно жаль за тим, що було та минуло, чутно протест проти того, що над дiтьми козацькими поганцi панують, чутно гнiв до ворога, який знущається й смiється над нами.

Смiйся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,-

Слава не поляже./60/

Минувшина не верне, але живою зостанеться дума про неї, свiдомiсть, чим ми колись були. З неї зродиться нова сила народна, нова доба нашої iсторii. Молодий поет не вдовольняється мрiйливою тугою за минулим свого народу, вiн зараз-таки в перших творах стремить до iсторичної програми, пробує в давнi мiнорнi акорди наших пiсень втрутити новi, «мужеськi», надiйнi звуки.

В пам'ятi його живе ще Бантиш-Каменський, «Історiя русiв», «Українськi мелодii» Маркевича, але перед ним дзвенять вже якiсь новi мелодii iсторичних просторiв.

Це його власне добро, його питомий поетичний доробок, бо у Петербурзi не було тодi нiкого, хто б глибше й яснiше дивився на минуле й сучасне України. Суцiльного, певного й повного свiтогляду, ясна рiч, Шевченко ще тодi не мав. Бачив лихо, але до корiння його не вмiв дiбратися(пора на це наспiє, що лиш пiзнiше). Взаємини до Польщi i її шляхетсько-феодального устрою i до Росii з її крiпацько-деспотичним ладом у нього ще лише зарисовуються як важкi питання без вiдповiдi, але цiлий корпус української справи вже в першому «Кобзарi»поставлений куди ширше й виразнiше, нiж у всiх попередникiв Шевченка разом.

В рiк пiсля «Кобзаря»виходить поема «Гайдамаки». Це великий, грiзний, загравою пожеж освiтлений, пурпуром кровi облитий образ подiй 1768р. Загальний настрiй Колiївщини передав нам поет у яскравих, зворушливихе ескiзах, 1768 рiк стає перед нами в цiлiй своїй грiзнiй величi, читача проймає жах, жаль i тривога, тривога за долю народу, котрий так трагiчно бореться цiлi столiття за волю. Шевченко незвичайно гарно, щиро, сердечно передав те зло, яке чинить кожна вiйна чоловiковi:

Минають днi,минає лiто,

А Україна,знай,горить;

По селах голi плачуть дiти-

Батькiв немає. Шелестить

Пожовкле листя по дiбровi;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нiгде не чуть людської мови;

Звiр тiльки виє по селу,

Гризучи трупи…

Люде! Люде!

Коли- то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чуднi, чуднi люде! / 118-119 /

Кривавими малюнками «Гайдамакiв» Шевченко закликав своїх i чужих, щоб спам'яталися, щоб перекреслили давнi порахунки i почали життя нове, людське, чесне справедливе.

«Гайдамаки», попри свої безперечнi похибки, були й зостануться висловом протесту проти гнiту й кривди, образом яскравим, повним контрастiв, дисгармонiї, суворостi, мабуть, недалеким вiд того, чим була дiйснiсть.

Деякi дослiдники-шевченкознавцi закидали Шевченковi слов'янофiльство, вони вказували на те, що деякi мотиви ранньої творчостi Шевченка начебто зближують його зi слов'янофiлами. Це - поетизацiя минулого, шукання в минулому уроку й докору сучасностi, неперехiдних цiнностей; нацiональний бiль, протест проти нацiонального приниження i плекання нацiональної гордостi; заперечення чужої мудростi, картання «куцого нiмця»тощо; пояснення причин слов'янського розбрату; заклик до об'єднання слов'ян та iншi. Справдi, всi цi мотиви вищою мiрою притаманнi i слов'янофiлам. Але придивимося до їхнього змiсту й характеру у Шевченка. В раннiй перiод творчостi йому дiйсно властива була деяка iдеалiзацiя минувшини свого народу, власне перiоду козаччини. Але що в нiй цiнував поет, що iдеалiзував? Насамперед волю, боротьбу за волю, вiдчайдушнiсть i самопожертву, великiсть вдач i доль, якi народжувалися в оборонi рiдної землi, нескоренiсть i незмиренiсть - усе те, чого, на його думку, бракувало сучасникам. Це був урок минулого сучасностi, але з того уроку видобувалися зовсiм iншi цiнностi. У Шевченка набагато тверезiшiй i глибший пiдхiд до iсторiї, гiркiше i мужнiше її розумiння. Вiн не втiшає себе iлюзiями, вiн розумiє, що все минає не для того, щоб повернутися. І народ нiколи не поверне собi втраченого в тому самому виглядi. Вiдчуття неповоротностi руху вiд самого початку було властиве поетичнiй фiлософiї Шевченка. Шевченко хоче нової України, а в минулому шукає традицiй волi й героїзму, щоб знайти надiю, приклад, силу для боротьби за цю нову Україну, зрештою - iсторичне право на неї.

«Кобзарем» i «Гайдамаками» добув собi Шевченко вiдоме iм'я по всiй Українi, розумiється, зразу i головним чином серед iнтелiгентiв. Шевченко iз козачка-крiпачка вирiс у поета-велетня. Процес росту кожного великого чоловiка - рiч незвичайно трудна для iсторика, у Шевченка тим труднiша, бо вiн вирiс неймовiрно скоро, серед виняткових обставин.

Всi думки, вiршi були присвяченi рiднiй країнi, розлуку з якою поет дуже важко переживав. Гостре вiдчуття своєї невлаштованостi, самоти, недолi на чужинi, жадання зустрiчi з батькiвщиною, з матiр'ю Україною надихали його ранню поезiю.

По чотирнадцятьох лiтах розлуки з батькiвщиною здiйснюється вiддавна наболiла мрiя Шевченка, i весну 1843 року вiн зустрiчає «на нашiй не своїй землi». /290/

Рiч ясна, що побачив вiн не зовсiм ту саму прекрасну й безталанну Україну. Завжди по-селянському тверезий, вiн зайвих iлюзiй не мав нiколи, надто ж тепер, ставши людиною вiльною, освiченою i свiдомою iсторичної трагедiї України.

Народ стогнав у неволi, в темнотi, в нуждi, свої пани не згiрш чужих орали хлопами, Україна була в них хiба на словi, а на дiлi один тяжкий глум над нею. «Скрiзь був я i скрiзь плакав»,- говорив потiм Тарас Шевченко.

В перiод 1843-45 рокiв Шевченко залишив зшиток, затитулований «Три лiта», в якому започаткував нову добу української iсторiї, новий iсторично-нацiональний процес, що триває з перервами вже бiля вiку, потужнiючи з кожним десятилiттям.

Звертаючись в творi «І мертвим, i живим, i ненарожденним землякам моїм в Украйнi i не в Украйнi моє дружнєє посланiє», Шевченко докоряє своїм землякам за те, що вони утримують крiпацький устрiй, що не люблять рiдного краю, що на чужинi шукають для себе вдоволення, значить, не творять власної культури, не вчаться так, як треба, що не мають свого власного погляду на рiдну справу, що фальшиво тлумачать iсторiю власного народу, що гiрше ворога свою власну матiр розпинають.