У поетичній творчості Шевченка образи і мотиви А.Міцкевича мають особливе значення. Романтичний образ поета-пророка, речника народу, який у творчості Міцкевича найвиразніше постає саме в третій частині “Дядів”, є одним з домінантних у Шевченковому “Кобзарі”. Не важко простежити відчутну в обох поетів закоріненість цього образу в національній фольклорній традиції, а також у романтичній творчості, зокрема поетів романтичного напрямку в польській літературі (образ Вернигори є у Виспянського в драмі “Весілля”, а також у Ю.Словацького у поемі “Беньовський” та “Срібний сон Саломеї”) “Вернигора” М.Чайковського, “Канівський замок” С.Гощинського і в українських поетів-романтиків Метлинського, Костомарова та ін.
Про фольклорну закоріненість образів обох поетів писав І.Франко, знаходячи певні ідейні і емоційні паралелі між “Імпровізацією” з “Дзядів” і Шевченковим “Перебендею” . І.Франко, кажучи також про деякій відгомін Міцкевичевих мотивів у баладах українського поета, відзначає посилення цього відгомону в історичних поемах. [ ; 256-257].
Чимало дослідників (М.Дашкевич, О.Третек, М.Якубець ), говорячи про поему “Гайдамаки”, підкреслюють її зв’язок з твором Міцкевича, що знаходить своє вираження у романтичній актуалізації історичних подій, поетичному воскресінні образів предків.
Про виплив творчості і особистості Міцкевича на Шевченкову поезію писали і сперечалися багато українських і польських дослідників: М.Петров, М.Дашкевич, І.Франко, О.Огоновський, О.Третяк, О.Колесса, В.Щурат, Б.Лепкий, С.Смаль-Стоцький, М.Зеров, П.Зайцев, М.Рильський, М.Якубець, Г.Вервес, С.Козак, Я.Дзира, І.Гуменюк та інші. Суть дискусії полягає у тому, наскільки значним був цей незаперечний ідейно-художній вилив, сліди якого, як вже відзначалося, помітні у баладах. Дослідники задумалися над питанням чи є подібності між другою частиною “Дядів” і разючі подібності між третьою частиною і додатком до неї між поемами “Сон” та “Великий льох” – наслідком Шевченкових запозичень і ремінісценцій, творчого освоєння спадщини А.Міцкевича чи переважно типологічними збігами? Більшість дослідників схиляються до того, що маємо справу із перши, і з другим, і з третім, і що творчість польського поета відігравало роль своєрідного збудника, каталізатора поетичної фантазії Шевченка, літературної опори його поетичних побудов, світосприймання (зокрема, кордоцентризму), політико-філософських шукань і тираноборчої патетики [ ; 98].
Дослідники стверджують, що вступ прислужиться для політичної сатири й антиімперської тенденції у “Сні” та “Великому льосі”, імпровізація зпохопила Шевченка до богоборчих настроїв у комедії “Сон” та інших.
“Сон”, “Кавказ” Т.Шевченка й “Дзяди” А.Міцкевича (особливо розділи “Перегляд війська” мають до того ж іще виразне антимілітаристичне та антиколоніальне спрямування).
Типологічна спорідненість цих творів пояснюється близькістю типів поетичного мислення авторів як носіїв демократичної ідеї, й ідентичністю об’єктів їх сатиричного викриття.
Велика площа, Кажуть,
То – цькувальня,
На лови цар готує там собак...
З цими рядками А.Міцкевича перегукуються рядки Шевченкового “Кавказу”:
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшка-царям
Слава.
Імперія в трактуванні обох поетів – псарня, де собака вартісніша за людину, а в людини переважають звірячі, хижацькі інстинкти. Ще у паризьких лекціях Міцкевич твердив, що царська Росія утілює сатанинську ідею величі замість ідеї свободи. Але ця ідея величі, яка базується на “кривавих скрижалях” історії інших народів. У Шевченка ця думка висловлена з більшою гостротою сарказму.
Тематична близькість та ідейна співзвучність виявляється і в описах Петербурга, зображенні пам’ятника Петру I, показі солдатської муштри.
А.Міцкевич порівнює сіру солдатську масу з огірками „на грядці під листками, з хробаками”, наголошуючи цими іронічними порівняннями на втраті індивідуальності, власної особистості. Далі поет вказує, що добрий кінь ціниться більше, ніж солдат, ніж людина:
Один гвардійський добри кінь
Має ціну, як добрі три солдати,
А офіцерський кін – кажи: амінь –
Бо за такого вже належить дати
Музику чи поета...
Кінь дорожчий за музику чи поета – ось вона, здавалось би, спокійно проголошена істина, але за цим спокоєм – внутрішня іронічність, гнів автора, що говорить про знецінення людей в колоніальній підпільній країні. Знецінюється не тільки солдат, але й оточення царя генералами.
Всі світяться, але не власним світлом,
З очей царя проміння йде на них.
Всі генерали – хробачки, що літом
Вночі поблискують на пнях старих.
Як ласки царської тепло скінчиться,
Втрачає блиск нужденна хробачня,
Живе, в болоті темнім копошиться,
Являє гидь свою при світлі дня.
Образна система, метафоричні, стилістичні засоби сатиричного зображення типологічно подібні.
Якщо Міцкевич так часто, характеризуючи солдафонство, вдається до порівнянь із тваринним світом, то в Шевченка поряд із такими порівняннями іде ще й трагічно-іронічний епітет, що вказує на повну втрату свободи особистості:
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті,
І кайданами окуті,
Муштруються...
І Шевченко і Міцкевич таврують безмежний деспотизм, абсолютну владу царя-солдафона, його обмеженість:
Мундир військовий –
То є царська шкіра,
Солдатом цар росте, живе, гниє, –
пише А.Міцкевич. А Шевченко у поемі “Сон” у саркастичному дусі змальовує царське подружжя, яке навіть під час балу веде мову
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
Взаємини царя з підлеглими в “Дзядах” вписані в тому ж дусі, що й Шевченкова „картина генерального мордобитія” у поемі “Сон”. Як справедливо помічає Д.Павличко, „наказ, що йде від Царя” з рота в рот – аж до останнього сержанта”, нагадує ляпас що також іде від царя по лицях та пузах верховного чиновництва Росії в поемі “Сон”. Цим не хочу я сказати, що тут відбулось якесь запозичення, ні, це просто матеріал зображення підказував обом геніям подібні метафори " [ ; 181]. Гнів Міцкевича більш внутрішній, його картини царської сваволі більш відповідні формам реального життя. Шевченко ж творить фарсову, навіть фантасмагоричну картину, аби ще гостріше відтворити безглуздість самодержавної системи, її разючу невідповідність нормам людського буття.
У творчості і польського і українського поета, як уже мовилося вище, співзвучні мотиви викриття загарбницької колоніальної політики царизму. У Міцкевича у “Дзядах”:
...цар підгострює ножі,
Щоб розпанахати Європи тіло,
Розсунути російські рубежі...
То тут, то там творити різанину,
Загарбувати землі без упину
Чужинних на довколишніх держав...
Спостерігаємо типологічну спорідненість мотивів А.Міцкевича із узагальнюючого характеристикою Шевченком царської політики в поемі “Сон”:
Той неситим оком –
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину
Той же сарказм, іронія, звучить у рядках Шевченкової поеми, коли він описує пам’ятник Петра І:
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати
А.Міцкевич у своїй поемі суголосний Шевченковому баченню самодержавної “сатанинської” величі царської влади. Міцкевич пише, що Петро для того, щоб побудувати столицю, –
В сипкі піски й болотяні грязюки
Велів палів сто тисяч вігнати,
І тіл людських сто тисяч утоптати.
Потім на тих палях і тих тілах
Грунт заснувавши, інші покоління
Виряг до тачок, возів та кораблів
Петербург
У Шевченка:
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями,
Поставив столицю
На їх трупах катованих! –
Не замовчали поети напис на плиті монумента Петрові І,:
Тут першому цареві будувала
Цариця пам’ятник, –
наголошує польський поет устами Пушкіна. Шевченко цей напис подає з історичним коментарем стосовно України:
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому – вторая
Таки диво наставила.
Тапер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.