І. Вишенський "перший у нашім краї різко та сміло підніс голос в обороні того бідного робучого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик — їх брат, а не просто робуча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік"[9]". Інакше кажучи, І. Вишенський вийшов на останні питання життя людини, побачивши в ній, не залежно від посад і місць у суспільстві, фундамент і добра, і зла, основу доброчинності і всіляких бід. Йому здавалося, що зло й біда походять від католицтва й уніатства, а доброчинність здатна утверджувати лише терпляча й переслідувана православна церква. Для нього вона — ідеал церкви, і в цьому його подібність з іншими православними полемістами, але вивищує його над ними здатність побачити в церквах конкретних людей, носіїв віри. В одних випадках — вони лицеміри й нахаби, а в інших—втілення святочності. Одне слово — світ маємо розколотий, а Бог же творив його як цілісність, як єдність, у чому проглядався ніби поворот письменника до візантійства, чи класичного біблійства. Ренесансу й наук різних він ніби не приймає, "Аристотеля, Платона і філософів мудрих" заперечує, але художня логіка мислення його — від них; не випадково найзапеклІших ворогів православ'я він порівнює з античними Нероном і Навуходоносором, а стилістичні прийоми запозичує в давньогрецьких письменників. У цьому не важко побачити внутрішню суперечність свідомості письменника, який ніби й оминав ренесанс, але відхреститися від нього не міг. Таким же суперечливим було і ставлення І. Вишенського до народної (посполитої) мови. В науці й літературі він для неї місце знаходив, а церковну службу, вважав, нею не слід "виворачувати". Літургія, на його думку, має провадитись тільки церковно-слов'янською, а якщотреба детальніше пояснити простому люду зміст обряду й віри Христової, то слід вдаватись саме до народного слова. "Пафос правди", "правдиве слово", на думку І. Ви-шенського, є основою буття людського. Полемізуючи в "Короткій відповіді..." з ідеологом унії П. Скаргою, письменник доводить, що в нього (Скарги) слово базується на "прицукрованій" брехні; за його "медовннми словами" криється трутизна, якаІ віру руйнує, і веде людей до "блядослів'я" в особистому житті. Протиставляючи такому слову слово слов'янське, І. Вишенський переконує, що йому не властиві будь-яка лжа та лицемірне фарисейство, що воно (слово) засноване на Божій правді і тому кожен, хто прагне Істини, може знайти захист у ньому. "Питаю тебе, Скарго, яка може бути мудріша наука від тієї, котра захищає й освячує? І ще питаю тебе, в якому б це блуді словенської мови люди мали бути, , коли проханням досягли того, що всемогутній Бог, славлений у трійці, ліпше хрестить у словенській мові, аніж у латинській'. У такому каскаді звернень до П. Скарги, які перетворюють публіцистику на суто художній текст (а прикінцевий абзац "Зачапки..." збудований тільки з них: "Скажи мені. Скарго... чи бачиш, Скарго" і т.ін.) можна помітити звужене протиставлення слов'янської мови латинській; адже кожна мова самодостатня... Але в цьому випадку 1. Вишенський говорить про слое' янську мову як втілення свідомості нашого народу; над ним бо нависла загроза (через мовну залежність) цілком позбутися тієї свідомості і стати остаточно полонізованим, латинізованим.[10]
У виборі форми творів І. Вишенський спинився на "посланнях", "писаннях" і "зверненнях", що нагадують подібні твори античних риторів чи старозавітних пророків. Написав він їх близько двох десятків, підготував був для публікації свою "Книжицю" з десяти творів, але в друці за його життя побувало лише "Писання до втеклих від православної віри єпископів". Опубліковане воно в острозькій "Книжиці" 1598 року без імені автора, а інші поширювались у рукописному вигляді і були добре знаними в колах тодішніх читачів. Тексти їх віднайдено в 1858 році, через сім літ деякі з них М. Костомаров опублікував, а в кінці XIX ст. з'явилося найгрунтовніше дослідження І. Франка "Іван Вишенськии і його твори" (1895). М. Костомаров, С. Соловйовта інші історики використовували їх як історичне джерело, але вони мають значення насамперед як твори художні.
Прийнято вважати, що художньому осмисленню життя обов'язково має передувати вивчення, глибоке знання його. Чи думав про це І. Вишенськии, сказати важко. Біографам не відомі його ранні "життєві університети", але можна з певністю твердити: він мав високу для свого часу освіту і дуже добру пам'ять, якщо в ізольованих від світу афонських келіях оперував найширшими знаннями про людський світ. Років через двісті після І. Вишенського німецький мислитель Й. Ріхтер скаже: "Пам'ять — єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати". І. Вишенськии почувався в цьому раю справжнім господарем. Як художнику, йому вдається свою пам'ять покласти на образи і з їх допомогою проникнути в найглибшу таїну людського життя. В одному з ранніх своїх творів ("Писання до всіх, у Лядській землі живущих", 1588) і в пізнішому — " ...до втеклих від православної віри єпископів" (1598) він акцентує, що найбільша біда в "земному раю" — людська нерівність. Панство і холопи — це два полюси, які однаково віддалені один від одного І в Україні, і в Білорусі, і в латинізованій Польщі. Письменник закликає бідноту не сподіватись на допомогу від панства, бо в ньому немає порятунку, а самому панству — і духовному і світському — докоряє за постійне зневажання братів своїх нижчих. Слово художника при цьому стає пристрасним, багатим на емоційні вирази, сповненим великої внутрішньої енергії. "Питаю отож тебе, огуднику імені, — звертається автор до вищого класу духовних і світських святош, -— чим ти ліпший від хлопа? Чи не такий самий хлоп, скажи мені? Чи ти не та ж матерія, глина й порох — скажи мені? Чи ж ти не те саме тіло й кров? Чи не та ж сама жовч, харкотиння, слина і тлінь? Чи, може, ти з каменю витесаний і не маєш у собі кишок та хлопської слини — ознаймуй мені?.. А коли показати не можеш, що ти нам 'яний, кістяний чи навіть і золотий, а такий самий гній, тіло і кров, як і будь-яка людина, то чим ліпшим викажеш себе від хлопа?...А коли ти показати того не можеш, що ти ліпший од хлопа, а сам гордяком чинишся, то як же ти духовним чи навіть простим християнином можеш зватися?.. І хто б вас хотів звати, той не є християнином також"[11]. Іншого разу перо письменника торкнулося гріховності всього людства, яке — від пана до холопа, від чиновника, священика і до простолюдина —- вкрилося струпом гріха. Щоб бути переконливим у своїх судженнях, письменник удається до риторичного переліку всіх гріховних ознак людства, яке постає перед ним як поспіль зранене тіло: "...Все струп, усе рана, все пухлина, все гнилизна, все вогонь пекельний, все хворість, усе гріх, усе неправда, все лукавство, все хитрість, усе ошуканство, все підступ, все лжа, все мана, все тінь, усе пара, все дим, усе суєта, все марнота, все привиддя — а сущого нічого нема! Ніде плястря прикласти, щоб зцілити якусь частину. Все смертоносний гріх, усе смердить пеклом, адом і вічною гієною!".
У радянському літературознавстві нанизування таких асоціативних рядів до зла іменувались класовим чи соціальним протестом письменника. Від них, мовляв, залишався один крок до революційних закликів і т.ін. Насправді йшлося про суто християнську непокору, про жадання християнського ідеалу, який І. Вишенському бачився, сказати б, у всесвітньому чернецтві: запровадьмо всюди монастирську послушність і смиренність—і запанує повсюдний рай. На такій утопії вже в наші часи трималися (а подекуди—й тримаються) так звані комуністичні ідеали[12]. Зазнають вони краху тепер і недосяжними були в епоху І. Вишенського. Коли він у 1605—1606 роках, повернувшись із Афону, побував в Україні, його приголомшили активні зрушення в бік латинізованого уніатства і йому здалося, що диявол над Богом здобуває остаточну перемогу. Могутність того диявола письменник запідозрював ще в 1599—1600 роках, коли писав "Розвінчання диявола-вседержителя". Але там вище євангельського мотиву безуспішної спокуси дияволом Христа І. Вишенський не піднявся. Нині ж, прибувши знову на Святу Гору, він пише "Послання Іову Княгиницькому" (1610) та "Ганьбу мислену" (1616), намагаючись зануритись у проблему глибше, побачити її в філософському аспекті. Слово письменника стає спокійнішим, але вагомішим. Святу Гору він продовжує вважати раєм, ідеалом, акцентуючи, проте, не на зовнішньому, а внутрішньому (душевному) русі людини до Бога. Визначальною його ідеєю стає ідея каяття, самоочищення і просвітлення. Щоб удосконалитись, вважає І. Вишенський, треба позбутись несправедливостей, відкинути всілякі пишноти, бути в усьому праведником. Від таких поглядів повіває, звичайно, містицизмом; він не узгоджувався з ренесансними проривами до наук, йшов ніби врозріз із модерними спробами оновити життя та віру, однак у найзагальнішому розумінні він над ними підносився, бо тримався за головну цінність буття—людську душу. Розглянувши видану в 1614 році книгу Іоанна Златоуста "Про священство", І. Вишенський у згаданій "Ганьбі мисленій" по-своєму пристає до заклику відроджещів поширювати освіту серед людей, "підносячи вагу вищих теологічних студій',[13].