Смекни!
smekni.com

Проспер Меріме і Україна (стр. 2 из 3)

“Більше вартує слави” мається на увазі те, що Богдан Хмельницький боровся за всю нашу Батьківщину. Бо бувши виборним представником невеликої нації, оточеної могутніми сусідами, він присвятив своє життя боротьбі за її самостійність. Здібний роз’єднувати своїх ворогів, як зберігати об’єднання поміж вільними групуваннями, якими сам заправляв, хоробрий, войовничий, політик, обережний в успіху, твердий у невдачах.

Чому саме П. Меріме зацікавився козаками?

Тоді вже існувало у Парижі почуття небезпеки перед “окозачуванням” Європи, перед тим, як віршував пізніше Беранже, що коні вірні козацькі ще втретє нап’ються із Сени води, що царство козаків почнеться на руїнах Європи королів і Хреста.

Живі були ще люди, які з особистого досвіду близько знали козаків, хоч, правда, й не запорозьких, – втікали від них через широкі, снігом заметені простори з московської пожежі 1813 р. Між ними був один із найближчих приятелів Меріме – Стендаль-Бейль. Від останнього він чув, що досить було тільки здалеку показатись трьом-чотирьом козакам перед цілою бригадою голодних і напівзамерзлих утікачів, щоб усі вони в супроводі генералів у блискучих і розшитих уніформах пускались утікати наввипередки. Це і привернуло увагу такої чутливої людини як Меріме, який у своїх творах хотів донести до французів, і не тільки, мужність цих козаків, а також показати які це були люди. [1, с. 132].

Вивчати історію запорозького козацтва Меріме почав після ознайомлення зі слов’янським фольклором. Він дуже серйозно ставився до матеріалу, про який мав намір писати. Старанно вивчав архівні матеріали, мемуарну літературу, руські літописи, польські хроніки, праці М. Карамзіна, М. Устрялова, М. Костомарова, своїх співвітчизників – де Боплана, Шевальє. А розповідаючи про українського гетьмана Івана Мазепу, він згадує художника Ораса Верне, автора картин “Мазепа, прив’язаний до коня” та “Мазепа під умираючим конем”. Ці полотна відомого французького художника виставлялися в паризькому салоні.

Що спричинилося до зацікавлення П. Меріме українською історичною тематикою?

Треба вважати, що на це склалося декілька причин. Найперша з них – різноманітне і тривале зацікавлення письменника історією слов’янських народів, їх культурними надбаннями. Слов’яни, як відомо, займають особливе місце у творчості П. Меріме, отже, українська тематика виступила невід’ємною частиною загальнослов’янської. Друге – це гострота інтересу письменника до питань, які були мало знані громадськості, а також до явищ, несхожих на відомі його сучасникам. П. Меріме підкреслював “демократію козацької республіки” на Україні в рецензії на згадану працю А. фон Гакстгаузена. Останнє збігалося з особливостями творчої концепції письменника, яка полягала в постійному прагненні до опанування невідомого і призабутого сучасному йому світі, пізнанні глибинних шарів історії та культури народів світу. Тема історичної України, звичаїв і традицій її населення XVII ст. відповідало цим вимогам письменника. П. Меріме, як відомо вважав себе насамперед “громадянином усього світу, а вже потім французом”. У цих переконаннях переломлювалися також інші аспекти творчих змагань письменника, а саме прагнення перейти межу “рідного сюжету”: француз повинен показати Франції не лише її життя. І цим письменник-реаліст руйнував “глуху стіну, якою класицизм відгороджував французьку культуру від культури інших народів Європи”. [1, с. 135]. Крім того, в історичному минулому України XVII ст. П. Меріме шукає чогось нового для себе, свого духовного світу шукає суспільного ідеалу в його “природному стані” (у цьому проглядний відгомін романтизму), який, на його думку, був утрачений в пізніших сторіччях. Привабливою силою в історії різних народів, у тому числі українського, для письменника були видатні особистості, люди сильних і самобутніх характерів. Їм у своїй творчості П. Меріме відводить особливе місце. Згадаймо “Кромвеля” (1823), “Хроніку царювання Карла ІХ” (1829), “Таманго” (1829) та ін. У російській історії письменник пов’язує їх з іменами Степана Разіна та Омеляна Пугачова, в українській – з Богданом Хмельницьким.

У подіях 1648 – 1654 рр. на Україні, як справедливо відзначає критика, П. Меріме чітко розрізняв два аспекти: “рух національно-визвольний і рух соціальний”. Письменник переконливо показує соціальні суперечності між козацькою верхівкою і повсталими козаками та селянами. Поряд він реалістично відтворює сцени битв, перебіг козацьких рад, дипломатичні переговори і інше. [8, с. 106].

Завдяки працям Меріме про історію українського народу в 70-х роках ХІХ ст. посилився інтерес до України французьких вчених – фольклористів, істориків, літературознавців. Під впливом його досліджень в 1869 р. французький Сенат ухвалив вивчати в школах Франції курс історії України. Аналізуючи праці французьких авторів про Україну (1893), відомий вчений-етнограф В. Горленко назвав Меріме “одним з найосвіченіших письменників Франції”, а його розвідку про козаків давніх часів – майстерною. Історичні праці Меріме високо оцінювали і його біографи. Так, критик Г. Планш вважав картини Меріме з життя запорожців “гідними найвидатніших майстрів”. [1, с. 36].

Паризька газета “Moniteur” 25 травня 1868 року надрукувала статтю Меріме “Іван Тургенєв”. У ній поряд із розгорнутим аналізом “Записок мисливця” він висловився і про “Народні оповідання” Марка Вовчка. [9, с. 734]. “Ці оповідання мені відомі тільки в російському перекладі, здійсненому І. С. Тургенєвим – писав Меріме. – фарби тут такі похмурі, що вся картина відштовхує читача... Манера Тургенєва зовсім відмінна. Його поміркованість, безсторонність, старанність, з якою він приховує свої власні переконання, подібні до судді, що узагальнює суперечку, надають його оповіданням такої сили, якої ніколи не досягнути найяскравішою декламацією. Пройняті тонкою і сумною поезією, вони справляють більше враження, ніж обурення, спричинене оповіданнями Вовчка” [10, с. 70].

Меріме мав намір перекласти рідною мовою кілька творів Марка Вовчка і все ж не наважився показати французьким читачам “роз’ятрені криваві рани” героїв оповідань української письменниці.

А чи був знайомий Меріме з Марком Вовчком? Жодних підтверджень того немає, хоч підстави для такого припущення існують. У 1860 – 1863 рр. Меріме і Тургенєв перебували у Парижі, а в цей час там майже постійно жила українська письменниця, яка підтримувала приятельські стосунки з автором “Записок мисливця”. Саме І. С. Тургенєв познайомив Марка Вовчка з французькою літературно-мистецькою інтелігенцією, серед якої міг бути і Проспер Меріме.

Меріме як ученого-історика та письменника цікавила людина-особистість, котру можна було б поставити в центрі художнього твору або наукового дослідження. В одному з листів (1822) він зазначав: “...для того, щоб драматичний твір викликав зацікавлення, в ньому слід змалювати видатну особу”. Через сорок років, ведучи мову про історичні романи Вальтера Скотта, він додасть: “Історичний роман має давати оцінку всім відомим фактам, вчинкам великих людей.” [7, с. 144 - 145]. Великою людиною Меріме вважав українського гетьмана Богдана Хмельницького. [1, с. 36].

“Богдан Хмельницький” Проспера Меріме – одна з кращих науково-мемуарних праць ХІХ ст. Водночас це важлива сторінка французько-українських культурних взаємин, цінний літературний твір, заснований на відомих і не відомих сьогодні історичних джерелах, у якому разом із показом життя та діяльності визначного сина українського народу Богдана-Зіновія Хмельницького розповідається про становище народних мас України, їх визвольну боротьбу проти феодальної несправедливості, соціального й національного гніту. В наш час широких контактів між народами світу і їх культурами цей твір має неабияке значення. Не втрачає він своєї ваги і як історичне джерело. [3, с. 16].

Розповідаючи про цього гетьмана, відважного воїна, глибокодумного політика, Меріме вказує на його походження з бідних дворян, не посилаючись на якісь конкретні матеріали чи документи. Письменник вважав Хмельницького вмілим дипломатом, досить освіченою людиною, яка знала кілька мов: українську, російську, польську, латинську та турецьку. Змальовуючи особисте життя Богдана Хмельницького, його діяльність, Проспер Меріме дійшов висновку що гетьман українського народу – це патріот, безмежно відданий козацтву і Україні. Все його життя кровно пов’язане з історією України, її визвольною боротьбою. [5, с. 36].

Захопившись прочитаним і почутим, письменник і вчений із світовим ім’ям сам торкається української тематики. Так, у часописі “Revue de deux Mondes” 1 грудня 1851 р. з’являється його стаття “Микола Гоголь”. У ній крізь призму оцінки повісті “Тарас Бульба” автор робить спробу характеристики життя і побуту запорізьких козаків. Через рік П. Меріме видає п’єсу “Перші кроки авантюриста”, у якій змальовує сцену з життя запорожців. Успіхи п’єси, особливо схвальні відгуки критики, надали письменникові енергії для того, щоб продовжувати працю над українською тематикою. І він опрацьовує питання “про походження і соціальну природу козаків, про своєрідність суспільно-політичного ладу Запорізької Січі” в рецензії на “Студії внутрішніх відносин і народного життя Росії” А. фон Гаксгаузена, а 1853 р. Веде розмову про козацтво в монографії “Епізоди із російської історії. Лжедмитрій”. Згодом, 1854 р., у трьох номерах офіційної урядової газети “Le Moniteur universel” з’являється обширна його праця “Козаки України та її останні отамани”. Це перший твір П. Меріме повністю присвячений питанням української історії. У ньому докладно висвітлена політична ситуація на Україні, настрої населення, показано його побут, заняття, звичаї і т. ін. Центральне місце відводиться Визвольній війні 1648–1654 рр. Тут письменник уперше звертається до образу Б. Хмельницького. І вказує на те: “Цей бісів Хмельницький, – шуткує Меріме, – має дуже кріпке життя, ще міцніше, ніж його ймення”. [1, с. 130].