Жити на своїй землі, бути фізично здоровим, уміти господарювати, любити працю на землі понад усе — і не мати можливості з'їсти шматок хліба, прогодувати свою родину. Чи може бути щось жахливішим?! Трагічним видається образ Івана Дідуха, який усе своє життя знав лише одне «роб та й роб». Старе дерево не прийметься при пересаджуванні. Так і Іван, він хоронить себе та дружину на рідному шматочку землі, з яким зрісся тілом і душею.
Значення образу каменя нам уже відоме. Сполученням протиріч у багато площинному образі автор натякає на складність психічного стану Івана. Можна припустити, що туї ідеться про смерть тієї духовності, що зв'язувала його з рідною землею.
Підсвідоме, інтуїтивне відчуття цієї майбутньої духовної кризи через розрив єдності з рідним середовищем спричинювало безмежний біль у душі Івана. Цей душевний біль Івана та його дружини матеріалізується такими образами: його хата заридала й прорвалася, як хмара плачу, « що повисла над селом» [22, 75]. Хата втратила свою оптичну властивість реального об'єкта й перетворилася на суб'єктивний, душевний стан Івана, набуваючи вигляду дощу, який висить над селом. Таке перенесення ознак об'єктів на суб'єкти та навпаки, щоб об'єднати їх знову в образах, що сприймаються чуттєво, наповнює всі твори Василя Стефаника. Дослідники експресіонізму називають цей метод творчості «дереалізацією», тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей і явищ, щоб вони в зміненій формі знову стали доступними нашому емпіричному та смисловому сприйняттю. Таким чином вони матеріалізують чи персоніфікують внутрішній світ, невидимий і недоступний для нас, щоб винести його сутність на поверхню видимого. Так експресіоністи досягали надчасової та надпросторової єдності, поєднання об’єкта із суб’єктом. Така творчість звільняла їх від потреби опису душевних переживань героїв, що присутнє в реалістичних творах Цю роль виконують, власне, в експресіоністів «дереалізовані» образи.
У новелі виявився могутній і зворушливий Стефаників ліризм, що своїм корінням сягає у глибінь усної народної творчості. Шум, гамір, зойки людей, «жалісну веселість скрипки» прорізує пісня, яку співають своїм старечим «заржавілим» голосом Іван та Михайло. Пісня про молодії літа, які вже не повернуться, ще більше нагнітає сумний настрій, нагадує про швидку розлуку. Нещасних, що покидають свій край, письменник порівнює з жовтим осіннім листям, що розвівається вітром по голій замерзлій землі. Сумний зміст пісні посилюється жестами: «Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл» [22, 75]. Особливо хвилюючою є остання сцена, коли Іван, покидаючи хату, пускається з жінкою у танок.
Трагічні переживання Дідуха підсилює лірично забарвлений пейзаж. Природу, як і своїх героїв, автор малює стисло, лаконічно, вміло добираючи потрібні художні засоби. Вдавшись до персоніфікації, автор розповідає, як разом з Іваном ридає його хата, осінній лист «дрожить подертими берегами, як перед смертю», «надбіг плач, як вітер, що з — поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив».
«Камінний хрест» був передрукований у газеті «Канадійський фермер» (1903), потім у календарях. Особливо схвилював твір емігрантів. Мирослав Ірчан розповів у нарисі «Камінний хрест», як у бідній родині українців — переселенців у канадських степах він став читати Стефаннкове оповідання — і хата сповнилася гірким плачем.
На зламі віку класове розшарування в галицькому селі відбувалося дуже швидко: зростали окремі куркульсько — лихварські господарства, вбираючи в себе майно і землі сотень бідняків, які зубожіли, ставали на поріг пролетаризації. Останнім важко було знайти якусь роботу в своєму краї, бо промисловість не розвивалася, а в господарствах багатіїв більше ставало машин. Та вже не було змоги й шукати щастя в Америці, бо поїздка туди вимагала значних витрат. До того ж вісті із-за океану від емігрантів були невтішні. Сотні й тисячі сімей шукали хоч якоїсь роботи на ланах у пана, попа або шинкаря.
І Стефаник глибоко показав складні переживання бідняків, зумовлені соціальними та іншими причинами. При цьому він уникав зайвої описовості, як у драмі, змушував своїх персонажів саморозкриватися. Тому важливого значення набували діалоги та монологи.
Прочитавши новелу Василя Стефаника "Камінний хрест", О. Кобилянська писала йому: "Страшно сильно пишете Ви. Так, якби - сьти витесували потужною рукою пам'ятник свого народу... Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша, котру не можна забути..." [21, 56].
I справді, ця новела заворожує правдивим зображенням людської злиденної долі. Таке відчуття, що ти знаходишся поруч з обездоленими героями твору, переймаєшся ïхнiми стражданнями i болем. Здається, це відчувається невипадково, бо цією новелою Василь Стефаник передав свої власні страждання від картин страшної правди.
Новела "Камінний хрест" i стала тими "сльозами та кривавим криком" народу, які Василь Стефаник передав через монолітний образ Івана Дiдуха. У літературу ж вона увійшла вражаючим документом трагiчноï для українського народу дiйсностi кінця ХIХ — початку ХХ століття. В образ Дiдуха Василь Стефаник саме i вклав усі ті почуття, що не давали новелісту жити, гнітили його вразливе серце i примушували братись за перо. В образі Івана розкривається письменницький задум — показ трагедiï селян — емiгрантiв у пошуках кращої долі за океаном.
Василь Стефаник надзвичайно переконливо переплітає трагедію Івана Дiдуха з трагедією всього краю, який несе камінний хрест нестатків i відчаю. Поступово стає зрозуміло, у чому найголовніша сила образу Івана: в ньому втілений образ цілого народу, який прагне власним трудом заробити собі i своїй родині добробут.
Чому ж тоді так багато болю i трагедiï в рядках новели "Камінний хрест"? Тому, що це був тільки пошук порятунку, пiдсвiдомi сподівання на краще життя. Знедолені емігранти знали, що вороття до минулого вже не буде, i з цiєï хвилини рідна земля перетворилася на мачуху, бо не були ïï працьовиті сини господарями на нiй. Вражає ще одна особливість задуму автора — показ взаємозречення. За соціальних обставин рідна земля не була годувальницею своїм дітям, i вони покидають ïï.
Новела кличе до роздумів. Знову емігранти сьогодні покидають Україну, тікаючи від безробіття, безглуздя, якого, на жаль, ще й досі досхочу в новій державі, хоч i стала вона на шлях незалежності. Знову — людські трагедiï, розлуки, зневіра. Але разом з головним персонажем новели ми усвідомлюємо: чужа земля — "далека могила". Треба, долаючи труднощі, творити щастя на своїй прабатьківський землі.
2.2 Образи-символи у новелі «Камінний хрест»
На межі ХІХ – ХХ ст. в європейській літературі утверджується новий стиль – експресіонізм. В українську літературу цей стиль приніс Василь Стефаник. Експресіоністи виробляють новий тип психологізму, вони намагаються не атомізувати, розщеплювати психіку людини, а знаходити спільну основу у людині, тварині, рослині, – у всій природі. Звідси увага до простих характерів.
З великим інтересом експресіоністи художньо досліджували сенс страждання і смерті людини. Експресіоністів захоплювала ідея про екологію – всезагальний взаємозв’язок усього сущого у світі. Творці цього стилю відродили давню істину, що «неможна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі» [18, 248], що весь космос є нерозривною цілістю.
Саме про це йдеться у новелі Василя Стефаника «Камінний хрест». Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іван з конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових» [22, 66], зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди» [22, 66]. Важливо ще й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, ввійшовши в гармонію з ходом копит, коліс та ніг, зілля скидає на них росу.
Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі у проміннях призахідного сонця виглядає, як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носе, то мус родити хліб!» [22, 69], зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце. Іван – велетень, бо оживляє, орухомлює, скеровує все довкола і об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту.
Знеможена працею, пригнута до землі «як би два залізні краки стягали тулуб до ніг» [22, 68] постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне – красу експресивного руху життя всього світу. Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, аби той тягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі» [22, 66]. Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб щоденний: «Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину» [22, 66]. Це – виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю: «Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня будяки буде вона тобі родити… В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Кн. Буття, -3:17-19). Будяк, який вп’явся в Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський переступ. Отож, потворне, як бачимо, виконує у новелі кілька функцій: