Прагнучи бути ближче до вирішальних подій, Сосюра 1942 р. наполягає на переїзді до Москви, де працює в українському радіокомітеті, українському партизанському штабі.
1943 р. ЦК Компартії України задовольняє настійливі домагання поета й направляє його "в розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну" 30. 1943 р. засновується фронтова газета "За честь Батьківщини", до редакції якої входять А. Головко, А. Малишко, Л. Дмитерко і з якою співпрацює і В. Сосюра. Як військовий кореспондент цієї газети він виїздить у діючі війська, виступає перед воїнами ЗІ.
Два головних мотиви пронизують лірику Сосюри цього періоду (збірки "В годину гніву", 1942, "Під гул кривавий", 1942, численні публікації в періодиці). Це — непохитна віра в перемогу народу, неретушований показ біди, яку тяжкими офірами долає і неодмінно здолає народ ("Ворожий зір покриє тьмою...", "Ми переможемо", "Забрали все із хати..." та ін.). Це також передбачення того невимовно щасливого майбутнього, яке гряде за останнім переможним залпом, мир і труд, кохання і спокій у колі простого домашнього затишку ("Коли додому я прийду...", "Коли фіалка синім оком..."). Декому ця друга "нута" здавалася зайвою і несвоєчасною. Навкруги ревіло залізо, а Сосюра, що вмів бути грізним і трибунним, озивався голосом мандрівного співця: "Срібний вітер, даль і день. Я у полоні пісень", — крізь "гарматний грім-огонь" посилаючи Україні дарунок "бідного серця" (1941).
Поетові дорікали за ліричну розніженість, здавалося, таку недоречну в "годину гніву" (спершу ця назва мислилася автором ширшою — "В годину гніву і печалі", але від другої її частини він зрештою відмовився 32. Подібну реакцію, до речі, викликала й "Мандрівка в молодість" М. Рильського (1942— 1944), на тривалий час віднесена до "хибних" і маловартісних творів. Але тим, хто замерзав в окопах і задихався в димах пожарищ, хто щодня бачив смерть, ця поетика щастя, пафос нормального життя насправді були вкрай необхідними й дорогими. Як світло в кінці тунелю, як свідомість того, навіщо він зводиться під кулі, що боронить 33:
І тиха вулиця, що нею
не раз я йшов, — моя весна, —
спахне в ранковому інеї,
й — шибки знайомого вікна...
Це там пісні складав я милій
про синь закоханих очей.
І чорний кіт в манишці білій
мене зустріне край дверей.
Цей висвітлений в пожежах 1941 р. образ звичайного земного щастя, яке ще вчора чи хто й помічав і яке нині гріє спомином серця, мав могутній гуманістичний сенс, даруючи воїнові гостре відчуття того, що він захищає.
У широкому сенсі ці два мотиви є гранями однієї теми: боротьби й перемоги добра над злом, освітлених пафосом високого гуманізму: "Щоб війну війною вбити, ми на землю цю прийшли". Звідси — первинна моральна вищість ліричного героя Сосюри над ворогом, джерело оптимізму його воєнної лірики.
В період війни Сосюра пише поему "Олег Кошовий", вельми високо оцінену критикою 34 і не включену до десятитомника через цілком слушну корекцію цієї оцінки наступним часом. І навпаки, поема "Мій син" (1942—1944, у першому газетному виданні має назву "Син") 35 наражається на відчутну й тривалу критику36. Річ у тім, що піднесена загальнонародним рушенням література війни і передовсім поезія висвітила реальну, конкретну особистість і саме тим перехилилася через естетичні провали наступних по війні років аж у наш час. Вона була зігріта гуманізмом і явила ту людину — і вольову, і безвольну, — яка несла на своїх плечах тягар війни. І стогнучи, і плачучи, і розгрішуючись перед близькими й далекими — а таки несла!
Глибоко особистісна поема "Мій син" (включена до всіх солідних видань творів Сосюри) тим і цікава, що показала велику драму війни як множину особистих трагедій і втрат. У нечастому для себе діалектичному натхненні Сосюра сягнув тієї грані, де окреме коригується загальним, де власні почуття і вчинки "знімаються" свідомістю суспільства, волею і духом народу, освоюються його історією, що тільки одна і судить, і виправдовує.
1944 р. поет повертається до Києва, працює на відбудові Хрещатика, пише. "І стало тихо так навколо, мов не було іще ніколи такої тиші на землі", — так увічнив Сосюра першу хвилину миру в поемі "Огненні дороги" (1947). Та вже за мить озвалися в цій тиші гул моторів і крики заводських гудків, соковитий шум садів — трудовий і духовний ритм відбудови, яким виповнюється лірика Сосюри. Передбачення стало дійсністю (адже й сама назва нової збірки 1947 р. "Щоб сади шуміли" — це рядок із вірша 1941 р. "В цю годину грізну"), яка зроджує у поета піднесені, життєрадісні настрої: "І все, чим марив я, зі мною, і все зі мною, чим я снив".
"Жита краса", "срібло рік", "зелені сни душі" тощо — така образна пластика домінує в його творчості (хоч не обходиться тут і без частих самоповторів, трафаретних пластичних рішень). У поезії Сосюри явно посилюється дидактичний струмінь, що загалом характерне для остаточно сформованого саме в 50-ті роки соцреалістичного канону ("на землі блажен навіки той, хто не тліє, а горить", — за якесь десятиліття цією неоромантичною за походженням формулою скористається Б. Олійник у вірші "Та не тліть, а горіть!").
Означені риси ідейно-стильової еволюції яскраво виявилися вже у вірші "Любіть Україну" 1944 р,, що на хвилі переможного настрою відразу пішов у світ, був перекладений російською (О. Прокоф'євим, М. Ушаковим) й опублікований у Москві, а 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі 37. Починаючи від редакційної статті у "Правде" від 2 липня 1951 р. "Проти ідеологічних перекручень в літературі", наростає каламутна хвиля голобельних виступів, у яких перекреслюється не тільки цей вірш, а й все, написане
Сосюрою 38. Тоталітарний механізм нівеляції особистості, керування криком і страхом, який призупинила війна, знову був приведений у дію. Жодних підстав для такої розправи вірш "Любіть Україну" не давав, а був лише зручним приводом після нагінки "космополітів" розпочати зворотну кампанію залякування тих, котрі окріпли душею і винесли з війни свободу совісті, в тому числі й національної. Необхідна в герці з фашизмом, вона загрожувала нині повернутися проти самої радянської системи, її імперського ідеологічного диктату, а тому й підлягала винищенню.
Ідеєю вірша є любов до батьківщини як моральна основа світогляду. В цьому почутті концентруються і набувають широти всі кращі духовні поривання людини: пошана до минулого, поцінування сущого, повага до інших народів, які мають незаперечне право на такі ж почуття. Справді, як може представник іншого народу повірити в мою повагу до нього та його культури, коли я не люблю і не шаную навіть свій народ, коли моя батьківщина — "там, де мені добре"? Про це й говорив, звертаючись до молоді, поет.
Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, відміненого тільки смертю Сталіна 1953 р. 39 Тоді з'являються нові книги віршів — "За мир" (1953), "На струнах серця" (1955), "Солов'їні далі" (1957). З останньою пов'язуємо початок світлого й завершального періоду творчості В. Сосюри.
Вільна праця на рідній землі, пісня нестомленої душі, зачарованої красою світу, мелодії умиротвореного віком, та не-згаслого кохання, — всім цим і повниться прозора, як вересневе небо, "осіння" лірика митця. Вона — цілком у руслі повоєнних погідних настроїв, життєрадісних мотивів, виправданих самим фактом так тяжко здобутого миру, перемоги. Однак за порогом 50-х ці тенденції (свідомо підживлювані офіційною думкою, яка хоче бачити в них доказ настання "радянського раю") знижують рівень внутрішньої конфліктності вірша, його неодмінну драматичну напругу. Багатьох митців (П. Тичину, А. Малишка, М. Бажана та ін.) це заводить у безвихідь плакатної бадьористості, їхня поетична думка вихолощується. Позначається це й на творчості Сосюри у вигляді десятків декларативних віршів-одноденок. Тим цікавіше, що поет все ж таки знаходить для себе вихід зі штучної сфери соціально-психологічного благополуччя, що дедалі відвертіше перероджується в благополучизм. Безконфліктність його вірша поступово переходить у зовсім іншу естетичну якість — вона набуває смислу високої гармонії людини і світу, неконфліктності поетичної свідомості і реальної дійсності, її первісного все-прийняття, яке завжди живило творчість поета і саме тепер остаточно оформилося в його ліричному слові ("Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів").
Ця риса поетики — дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона доформовує погідну лірику Сосюри і вигранює її в незалежну від соціальних умов естетичну даність. Дійсність на зламі 40— 50-х трактується як позбавлена "гострих кутів", світла й гуманна в усіх відношеннях. А тим часом переможців знову "проріджує" берієвський гребінь, жертви фашистської неволі "переселяються" в сталінську, калік висилають на Соловецькі острови, аби вони своїм видом не затьмарювали вседержавну радість, не нагадували про жахливу ціну перемоги.
Лірика Сосюри також світла і піднесена, але не до висот "радянського едему", а до вічності: "Зоря золотими руками од ночі звільняє блакить. Шумлять осокори над нами, — це вічність над нами шумить" (1948). Позірно тримаючись у рамках офіційно прийнятого, Сосюра насправді раз по раз зухвало виривається з них силою злиття душі і світу, енергією всеприйняття життя. Можна сказати, що крізь брами канонізованої радості поет проривається до надкласової й надсуспільної природної сутності людини.
У вершинних зразках ліричний персонаж Сосюри — не ілюстрація добра і щастя, а їх духовний перебіг, доконаність, перфектність ("Я життя зеленолукеє п'ю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно", 1948). Із відстані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного "я", винесеного над декларовану суспільну гармонію в безумовну первозданну гармонію Всесвіту ("Залило водою луки...", 1948, "Вже скосили гречку, осінь недалечко...", 1948).