До поетичної спадщини Війона входять дві поеми - "Малий заповіт" (1456), "Великий заповіт" (1462), а також балади і вірші інших жанрів, його твори підготовлені попереднім розвитком французької міської поезії. Вони увібрали кращі її традиції, удосконалили її жанри, особливо баладу.
Найвизначнішим твором є "Великий заповіт". Основна лінія сюжету - лірична, це - аналіз поетом своєї особистості, свого життєвого шляху. Крім того, за ходом цього самоаналізу поет вставляє в розповідь з різної нагоди окремі балади і рондо. Він розповідає про своє життя, повне злигоднів, про захоплення, страждання і блукання, про голод і нужду, якими пояснює своє безпутство, мріє про достаток, висміює лицемірних і жадібних до грошей ченців, скаржиться на гірку долю і водночас радіє життю, благає людей про милосердя й іронізує над усіма:
Тепер, коли я помираю,
Старчих-прочанок і старців,
Святош, що пнуться в брами раю,
Служниць і їхніх молодців,
І тих, хто виє на шевців,
Як жовті чоботи взуває,
Невігласів і мудреців
Про милосердя я благаю.
(Переклад Л. Первомайського)
Поет приймає дійсність з її кричущою соціальною несправедливістю, з її поділом на бідних і багатих, голодних і ситих, знедолених і щасливих.
Що й говорить! Ви з тим незгодні,
Що досить лиха є в житті:
Є недолугі і голодні,
Не лиш вельможі і святі;
Є жебраки в своїм дранті,
Є в світі бідність неймовірна,-
Хоч ще німує в німоті,
Вона вже мислить, непокірна.
(Переклад Л. Первомайського)
Війон роздумує над скороминущістю людської краси і молодості, над смертю, однаково невблаганною й неминучою як для бідного, так і для багатія. Серед віршів на цю тему найкращою є "Балада про жінок минулих часів".
Тема кохання у "Великому заповіті" розкривається переважно в дусі надмірного еротизму. Значна увага у творі приділяється зображенню життя бідних городян з його радощами і бідами.
З тих балад, що не увійшли до "Великого заповіту", цікавою є глибоко патріотична "Балада проти ворогів Франції", в якій поет посилає прокляття всім, хто бажає Франції лиха.
Хай ворога зітре дощенту шквал
Або розтрощить лісовий завал;
Хай він надій і спокою не знає;
Нехай того скарає божевілля шал,
Хто Франції нещастя побажає!
(Переклад М. Терещенка).
Світогляд і творча манера Війона особливо яскраво виражені в "Баладі повішених". Поет написав її в тюрмі, засуджений до страти, як своєрідну епітафію собі і своїм товаришам. Поема вражає поєднанням гострого трагізму і гротеску. В той же час очікування смерті поет написав і глумливий катрен:
Я - Франсуа. йде смерть з-за ґрат
На мене, лиходія,
І що мій важитиме зад,
Узнає завтра шия!
(Переклад М. Терещенка)
Через усю творчість Війона проходить сильне відчуття складності, незбагненності людської індивідуальності:
Я знаю - мухи гинуть в молоці,
Я знаю добру і лиху годину.
Я знаю - є співці, сліпці й скопці,
Я знаю по голках сосну й ялину,
Я знаю, як кохають до загину,
Я знаю, чорне, біле і рябе,.
Я знаю, як Господь створив людину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
(Переклад Л. Первомайського)
"Балада поетичного змагання в Блуа" пройнята усвідомленням того, що особистість людини зіткана з численних протиріч:
У спразі гину біля водограю,
Зубами біля вогнища січу,
Чужинцем в рідному краю блукаю,
Німую криком, мовчки я кричу,
Я догола зодягнений в парчу,
Сміюсь від сліз, від балачок німію,
Радію серцем в муках безнадії,
В стражданні є для мене щастя хміль,
Жебрак - скарбами світу володію,
Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.
(Переклад Л. Первомайського)
У такому зображенні людини проявилися риси нового, не середньовічного типу мислення і розуміння особистості. Поезія Війона - реалістична і демократична, позначена гострим інтересом до життя - правдиво зображає зворотну сторону середньовічного суспільства. З її бентежним духом, ліризмом, багатством й довершеністю поетики, яскравістю і народністю мови вона стала справжньою школою для французьких поетів наступного часу.
Війоновське мистецтво існує лише постільки, по скільки є сам Війон. В ньому не було ні каплини претензії, властивої художнику, що приносить себе в жертву твору. Війона можна описати, порівнюючи його за ознакою відмінності з іншими поетами, — але всі порівняння такого роду виявляться недостатні: якщо Данте володів відчайдушною сміливістю уяви, то Війону властива уперта точність людини, якої нічого не здатне відвернути від факту дійсності, що з'явився перед поглядом: що він бачить, то і описує. Данте — в якомусь значенні самий особовий з поетів: він підносить дзеркало до природи, але це дзеркало — він сам.
Війон ніколи не забуває про своє те, що зачаровує, бунтуюче "я". Але, навіть оспівуючи в пісні самого себе, він, вільний від жахливого флера тієї самовдоволеної моральності, властивої, наприклад, Уїтмену, коли той радіє своєму буттю як Уїтмена. Пісні Війона егоїстичні через абсолютну його захопленість самим собою; на відміну від Уїтмена, він не претендує на роль філантропа-благодійника, який одаровує людство точним записом свого екстазу самозахвату. Людська убогість стабільніше за людську гідність; страждання від холоду, розкаянь совісті, голоду і смердючих випаровувань середньовічної темниці — переживання куди більш інтенсивні, ніж переживання їдця кавунів. Війон — голос страждання, насмішки, непоправної даності; Уїтмен — голос того, хто заявляє:
Смотрите же, вот я ем арбузы.
Когда я ем арбузы, то мир ест арбузы через меня.
Когда мир ест арбузы, то я соучавствую в
поедании миром арбузов.
Насекомые,
Черви,
Негры и т.д.
Поедают арбузы; Вся природа поедает арбузы.
Тени усопших и пыль космоса,
Что сейчас не участвуют в трапезе нашей,
И они когда-нибудь станут едины с арбузами.
Благословенны будьте, Аллах или Рама Кришна!
(Російський переклад В. Брюсова)
В поезії Війона перегляд середньовічних поглядів і поетичних форм торкнувся і сфери любові. В строфах енергій поеми Війон обрушується на жінок. Але він далекий від середньовічного женоненависництва і аскетизму, від думки про природжену "нечистоту" жінки. Він пише:
Ругают женщин повсеместно,
Однако в них ли корень зла?
Ведь каждая когда-то честной
И чистой девушкой была!
(Російський переклад В. Брюсова)
Любов стає продажною і брудною, заснованою на брехні і користі, тому що таке суспільство. Війон мріє про любов справжню, вільну і правдиву, проте не знаходить такої в житті. Звідси песимістичний рефрен "Подвійної балади про любов" (входить в "Заповіт)" - "Як щасливий той, хто не закоханий!" Куртуазне Середньовіччя, що створило культ Пані, далекий від реального життя, оспівувало піднесену любов; Війон же підсміюється над поетами, що її прославляли. Якщо у віршах Карла Орлеанського звучала прощальна пісня старій, рицарській культурі, то у Війона зустрічається пряме знущання над нею у віршах про плотську любов, в зображенні якої він зухвало грубий ("Балада про Товстуху Марго").
В описі вивороту життя Війон незвичайно винахідливий. Деколи він творить фантастичну реальність або реалістичну фантастику, як, наприклад, в "Баладі про те, як варити язики наклепників", де кожний "рецепт" по-своєму реальний, але всі вони складаються у фантастичний, страхітливий гротеск:
В горячем соусе с приправой мышьяка,
В помоях сальных с падалью червивой,
В свинце кипящем, - чтоб наверняка! -
В кровях нечистых ведьмы похотливой,
С обмывками вонючих ног потливых,
В слюне ехидны, в смертоносных ядах,
В помете птиц, в гнилой воде из кадок,
В янтарной желчи бешеных волков,
Над серным пламенем клокочущего ада
Да сварят языки клеветников!
(Російський переклад Ф. Мендельсона)
А поряд поет може найніжнішим чином оспівати прекрасне тіло ("...о жінок плоть - ніжна, чиста, світла...") або створити гімн величі і душевній красі жінки, рішуче розсунути ряд зніжених красунь минулого, щоб поставити серед них просту селянку з Лоррені, Жанну д’Арк:
Скажите, где, в стране ль теней,
Дочь Рима, Флора, перл бесценный?
.............
Где Бланка, лилии белей,
Чей всех пленял напев сиренный?
................
Где Жанна, что познала пленной
Костер и смерть за славный грех?
Где все, Владычица вселенной?
Увы, где прошлогодний снег!
(Російський переклад В. Брюсова)
Війон не тільки експресивний графік: в створених їм картинах вражають і химерні контури, і яскраві фарби, мало того, його мир повний звуків, наповнений запахами. Для поета важлива і динаміка цього повнокровного, плотського життя, і просто звичайна людська круговерть, і невблаганний рух життя до свого кінця.
Війон пише про смерть з вражаючою наполегливістю і своєрідним трагічним натхненням. Поета не страхає замогильна відплата. Але перед ним відкрився весь жах, вся безвихідність і неминучість небуття. Звичайно, в картинах смерті у Війона міститься вимога насолоджуватися благами буття зараз, бо будь-яке життя все ж таки краще смерті, і презирство до суєтності могутніх і багатих, бо смерть зрівняє всіх, проте відчуття непоборного відчаю виявляється сильніше за брехливий епікуреїзм.
Війон першим в світовій літературі з такою пристрастю зобразив трагедію знедоленості, жах самотності. Він не ідеалізує бідність, навпаки, в Баладі - спорі з Франком Гонтьє Війон ніби із заздрістю перераховує радощі ситого, спокійного життя.
Поет апелює до сильних миру, вимагає справедливості, затверджуючи свою правоту нагадуваннями про смерть (адже в могилу не потягнеш своє багатство) і посиланнями на Євангеліє у дусі зрівняльної єресі.